Розділ 1

  Вересень 1949
У роздягальні команди з лакросу елітної школи імені Теодора Бенкса стояв густий, жвавий гомін, наче у розтривоженому вулику. Два десятки хлопців, які вперше зібралися разом після довгих літніх канікул, галасливо обговорювали геть усе на світі: у кого і як минуло літо, які плани на найближчі вихідні та як тренер ганяв їх на першому тренуванні. Повітря, насичене парою від гарячої води і дорогим одеколоном, вібрувало від їхніх молодих, самовпевнених голосів.
В центрі цього вулика, наче король, перебував Дональд Марколлі. Капітан команди, високий брюнет із точеними, майже римськими рисами обличчя та низьким, оксамитовим баритоном, він ліниво спирався на ряд синіх металевих шафок і розповідав чергову історію.
— …і от вона мені каже: «Донні, ти чого? Я не така! Ми ж ледве знайомі!» — мовив він, майстерно вдаючи манірний жіночий голосок. 
— А я дивлюся на неї й знаю, що все це гра на публіку. Що вона леді вельми вільних звичаїв, і для неї різниця між «ледве знайомі» та «добре знайомі», це буквально три години й кілька коктейлів.
Він зробив паузу, насолоджуючись увагою.
— Ну і я, звісно, прийняв правила гри, — продовжував Дональд лукаво. 
— Кажу: «Так-так, Сінді, звичайно. І ти про мене погано не думай. Я не такий, як інші хлопці. Я шукаю кохання, а не миттєвих почуттів».
— Ну і чим зрештою все закінчилося? — нетерпляче озвався Томмі Букер, другий нападник команди, витираючи рушником мокре волосся.
Дональд усміхнувся, і в його темних очах блиснув хижий вогник.
— А зрештою ми випили, ще трохи пофліртували, а потім трахалися, наче кролики. Просто на вовчій шкурі перед її каміном.
Роздягальня вибухнула оглушливим, самовдоволеним реготом. Коли хвиля веселощів спала, хлопці продовжили ділитися історіями про те, хто як провів літо. Та невдовзі стало зрозуміло: хоч би як  не починалася розмова — з обговорення нової машини, поїздки на узбережжя чи планів на навчальний рік, вона неминуче зводилася до двох головних тем, що по-справжньому хвилювали більшість юнаків віком 17–18 років: секс і різні форми вихваляння у вічній боротьбі за статус «найкрутішого у зграї».
Однак зважаючи на вік, зі справжніх особистих досягнень вони поки що мали лише сексуальні перемоги — реальні та вигадані. Тому доводилося хвалитися здобутками своїх родин. Розмови перетворювалися на неофіційний турнір, де балами слугували мільйонні угоди та гучні імена.
— Мій батько минулого місяця закрив угоду по верфях, — недбало кинув один, перевдягаючись. — Каже, тепер увесь західний док під нами.
— А ми в серпні відпочивали на яхті в Сема Дорана, продюсера з «Riot Films», — продовжував інший. 
— Оце чолов'яга! Покликав танцівниць живота, такі пташечки, просто...
— До речі, про пташечок, — встрягав третій, — хто-небудь знає акторку Вірджинію Лейк? Мій дядько каже, що вона...
Це було не просто вихваляння. З раннього дитинства їх усіх привчали до однієї простої істини: влада і гроші — це найважливіше в житті. Це кисень, яким дихає їхній світ. І якщо ти мислиш іншими категоріями — дружбою, честю, любов’ю без вигоди, — то тобі місце там, унизу, з роботягами, а не тут, у колі еліти. Ця філософія була не просто набором правил, прищеплених батьками. Це був фундамент, на якому стояв увесь їхній світ.
Світ, створений їхніми прадідами, так званою «Радою Двадцяти». Коли Нуар-Сіті тільки будували на початку XIX століття, біля витоків його промисловості, фінансів і політики опинилися кілька десятків впливових родин. Потім голови цих сімей передавали владу й капітал до рук своїх дітей та родичів, а ті передавали спадок своїм дітям і родичам. Так, крок за кроком, родини перетворилися на клани, а влади в їхніх руках ставало дедалі більше. І вони не збиралися її віддавати.
Для цього вони мали свою, налагоджену десятиліттями систему. Ексклюзивні закриті клуби, приватні коледжі, дорогі ресторани й, звісно, школи. Усе було зроблено для того, щоб діти найвпливовіших людей міста навчалися разом, заводили потрібні зв’язки, укладали союзи через дружбу та шлюби й, зрештою, продовжували керувати містом після своїх батьків. І однією з найважливіших ланок у цьому ланцюзі була елітна школа імені Теодора Бенкса — кузня, де гартувалася майбутня еліта Нуар-Сіті.
Сміх після історії Дональда Марколлі ще не встиг ущухнути, як у розмову вклинився Джеррі Барнс — хлопець із вічно збудженим блиском в очах, якому завжди треба було перевершити попереднього оратора.
— Це все дрібниці, хлопці, — із хизуванням на обличчі почав він. 
— Ми от із батьком і братом були на відкритті нового казино у Вегасі. «Амхалла». Отам було справжнє шоу! Ми там тусувалися із самим Діком Ван Мейном!
Ім'я зірки змусило хлопців попритихнути й обернутися до нього. Джеррі впіймав їхню увагу і продовжив із ще більшим запалом:
— Дико крутий хлопець! Я йому навіть пораду дав, яку тачку брати, він собі саме спорткар вибирає. Кажу йому: «Діку, тобі треба щось зі справжньою міццю, щось італійське!» А він мені такий: «Класний ти хлопець, Джеррі. Треба буде якось потусуватися разом».
Він обвів роздягальню переможним поглядом, насолоджуючись справленим враженням, і продовжив, знизивши голос до змовницького шепоту:
— Але найцікавіше почалося на бенкеті. Виявляється, Ван Мейн переспав із дівчиною Тоні Сінса! Сінс підійшов до його столу, слово за слово, і тут я-я-як почалося! За хвилину в залі було справжнє пекло! Кров, крики, жінки верещать — хтось буквально літає через столи!
Він зробив драматичну паузу — його очі горіли.
— Але хлопці у Ван Мейна — це просто звірі, я вам кажу! Там був один бугай, колишній боксер, він зчепився з якимись гангстерами, що сиділи за сусіднім столом. Він увійшов у бойовий раж наче берсерк, я ніколи такого не бачив! Він їх просто вбивав у підлогу, як цвяхи, одного за одним! А інший! Інший його охоронець, — Джеррі почав сміятися, — він схопив срібну тацю зі столу й почав гамселити нею всіх підряд! Хлопці, виявляється, це неймовірно небезпечна зброя! Він махав нею, як мечем, а звук від ударів по черепах був такий, ніби в церковний дзвін б’ють! Серйозно!
Він продовжував далі, впиваючись  роллю оповідача:
— А потім ми ще випивали із самим власником казино, Робертом Далтоном! Крутий чолов’яга, справжній техасець. Так він нам таких дівчаток на вечір організував, у-у-у! Я так запалив з однією руденькою… — він хитро примружився, переконавшись, що всі його слухають. 
— Ви не уявляєте, хлопці! Вона зі стрибка мені на член приземлялася!
Він, звісно, вигадав цю деталь про акробатичні таланти молодої леді. Але чого не зробиш, щоб зірвати свою хвилину слави, коли ти молодий, сповнений гормонів і відчайдушно жадаєш визнання у зграї таких самих, як ти.
Роздягальня знову вибухнула сміхом, цього разу захопленим і заздрісним. Джеррі Барнс виграв цей раунд вихваляння.
Сміх від розповіді Джеррі  ще висів у повітрі, коли в центрі уваги, майже не докладаючи до цього зусиль, опинився Ларрі Краун.
Ларрі був загадкою. Про нього в школі завжди говорили дві речі: «Ну як йому це вдається?» і «Що вони, чорт забирай, у ньому знаходять?». Зовнішність у Ларрі була абсолютно непримітною, з тих, що цілком підпадають під категорію «звичайний». Характер теж не був гідний літературних героїв. Але коли йшлося про дівчат, здавалося, що він міг підкорити будь-кого. Багато хто з хлопців із молодших класів досі з придихом переповідав легендарну історію про те, як він минулого навчального року звабив молоду вчительку літератури.
Він дочекався, поки гомін трохи стихне, і неголосно, але так, щоб його почули всі, сказав: — А ми з дядьком були в «Будиночку Радості».
Якби він кинув у центр роздягальні гранату, ефект був би не таким оглушливим. Розмови миттєво змовкли. Усі хлопці, навіть капітан команди Дональд Марколлі, повернулися до нього. «Будиночок Радості» був легендою, святим Граалем у їхньому світі. Це було те рідкісне місце, куди двері відчинялися не завдяки грошам чи прізвищу твоїх батьків. Це було місце, куди тебе запрошували через твій власний статус. Єдиний виняток робили для друзів гостей: якщо двері «Будиночка» для тебе були відчинені, ти міг узяти із собою одного друга, але той міг прийти лише з тобою, аж ніяк не сам. І тільки коли твоє власне ім'я починало щось важити в цьому місті, двері найкращого борделю, а точніше, «чоловічого клубу», відчинялися для тебе персонально.
І ось Ларрі, насолоджуючись справленим враженням, почав свою розповідь.
— Це не просто бордель, хлопці, — говорив він тихо, але його голос, позбавлений баритона Дональда чи натиску Джеррі, зараз  також заворожував. — Він не кричить про себе червоними ліхтарями. Він шепоче. Шикарний двоповерховий маєток. Жодного неону. Тільки тепле світло з вікон, за якими,  ховаються шовк, оксамит і приглушене світло. Охорона у них брати Тано. Шестеро, величезні як скелі, і тихі, як тіні. Про них жартують, що вони можуть переконати тебе піти трьома способами: ввічливим словом, важким кулаком і, якщо перші два не спрацювали, кулею.
Він зробив паузу, даючи хлопцям відчути атмосферу.
— А всередині… всередині пахне не хтивістю, а розкішшю. Дорогі сигари, старе дерево і… парфуми. Але не ті, якими користуються звичайні жінки. Це запах чистого, доглянутого, бажаного жіночого тіла. Дівчата там... вони не вульгарні. Вони одягнені в таку дорогу спідню білизну, що вона коштує більше, ніж наші костюми. І вони рухаються з грацією світських левиць. Це було класно, хлопці. І я вибрав одну. Блондинка з блакитними очима. Розі. Висока, з такими формами, що гідні найкращих скульптур і картин. І ось, — він усміхнувся, і в його звичайних рисах промайнуло щось диявольськи чарівне, — якщо до цього я думав, що бодай щось тямлю в сексі, то там я зрозумів, що до цього я тільки розглядав картинки. А читати книгу під назвою «Наука сексу» я почав лише з Розі.
Він закінчив, і в роздягальні на секунду запала благоговійна тиша, яку розірвав захоплений гомін.
— Загалом, хлопці, — підсумував Ларрі, — щойно у вас з'явиться можливість туди потрапити — погоджуйтеся, не роздумуючи. Місце неймовірне.
Розповідь Ларрі зустріли тишею, але це була не ніякова пауза, а тиша, сповнена поваги й погано прихованої заздрості. Навіть Дональд Марколлі, визнаний король їхнього маленького світу, був вражений.
— Пощастило так пощастило, Ларрі, — з нотками захоплення промовив Дональд.
Він розумів, що після історій про розбірки зірок у Вегасі й, тим паче, про візит до легендарного «Будиночка Радості», його власна байка про чергову легку перемогу виглядала як дешевий бульварний журнал, що лежить по сусідству з двома яскраво ілюстрованими дорогими книгами. Бажаючи перевести розмову на іншу тему і повернути собі контроль над увагою аудиторії, він обвів роздягальню поглядом. Він зупинився на одному з найкращих захисників команди.
— Ну, а в тебе що цікавого було, Лоуренсе?
Питання було адресоване Лоуренсу Бенксу — високому, міцному блондину з розумними карими очима й рисами обличчя голлівудської зірки. Він був членом одного з найвпливовіших кланів Нуар-Сіті. Прізвище «Бенкс» у цьому місті було синонімом слова «влада». Вони тримали у своїх руках усю залізницю, що вела в місто і з нього; їм належали фабрики, заводи, величезна частка в порту. Простіше було перелічити, чим вони не володіли.
Лоуренс був сином Марка Бенкса — власника трьох фабрик, м'ясного комбінату та металургійного заводу. Його старший брат, Кларенс, був музичним менеджером самого Діка Ван Мейна. Інший брат, Рікі, був великим біржовим менеджером, а третій, Джон, — льотчиком-випробувачем. Дядько Лоуренса, Реммі, минулого року спродюсував гучний фільм «Міст кохання». Амбіцій у цієї гілки клану Бенксів було вдосталь, і від кожного з них, включно з Лоуренсом, вимагалося одне — довести, що вони гідні бути елітою цього міста.
Лоуренс відчув, як десятки поглядів стали направлені на нього. На тлі розповідей про п'яні бійки та сексуальні подвиги йому здавалося, що його власна історія прозвучить жалюгідно і його просто засміють. Що він міг розповісти? Про поїздку в Париж, де він годинами блукав залами Лувру? Про довгі бесіди з кількома професорами літератури із Сорбонни, які похвалили його прозу? Або про те, як він допомагав своєму дядькові Деніелу в археологічних розкопках на півдні Франції, де вони вивчали залишки давньоримського табору? Для нього це був захопливий процес — можливість доторкнутися до давнини, до справжнього минулого. Але він був певен, що для його одноклубників це прозвучить як маячня божевільного.
Він намагався зав'язати якісь стосунки з дівчатами під час своїх подорожей, але навіть маючи яскраві зовнішні дані, він був доволі сором'язливим хлопцем. Ця боязкість заважала йому, і він губився на тлі куди яскравіших і нахабніших однолітків. До того ж, він хотів, щоб його перший раз був особливим, наповненим коханням, а не тільки тілесним бажанням. Його брат Кларенс не раз уже пропонував зводити його в «Будиночок Радості», але він завжди відмовлявся. Той факт, що всі його друзі вже мали сексуальний досвід, а він — ні, трохи гнітив його, та він усе одно вважав, що його шлях правильний. Принаймні він себе так умовляв.
І ось, почувши запитання Дональда, Лоуренс, відчувши, як щоки починають палати, сором'язливо всміхнувся й вирішив викрутитися із ситуації.
— Та так… — знизав він плечима. — Їздив у Париж, подорожував Францією. Подивився різні місця.
— Який ти нудний, Бенксе, — з легкою підколкою промовив Дональд. 
— Тебе, мабуть, якщо попросити розповісти про Ріту Гейворт, ти скажеш: «Ну, вона красива». Давай більше подробиць! З ким відпочивав, що прикупив, може, трахнув якусь красиву леді? Сподіваюся, ти позбувся цих своїх підліткових фантазій про те, що кохання й почуття — це найголовніше, — зі смішком додав він.
Лоуренс відчув, як до щік приливає кров. Його періодично підколювали за його романтизм, але зазвичай не переходили меж. Хоч він і був сором'язливим, проте був фізично сильним, не боявся конфліктів і був одним із найкращих спортсменів у команді, що змушувало охочих із нього поглузувати, стримувати своє почуття гумору.
— Подробиць? — протягнув він, намагаючись виграти час. У його голові проносилися картини, які цим хлопцям здалися б смертельною нудьгою: тихі зали музеїв, запорошені полиці бібліотек, запах старої землі на розкопках. 
— Ну… були в Каннах. Виграв у казино п'ятдесят тисяч.
Він, звісно, перебільшив — насправді виграш склав усього двадцять тисяч, але, як він читав в одній книзі, кожній історії, яка розказана в чоловічій компанії, дрібка художньої вигадки не завадить.
При згадці такої суми роздягальня пожвавішала.
— О, це круто! А в що? — тут же запитав Томмі. 
— У покер, — буденним тоном відповів Лоуренс.
Хлопці вимогливо витріщилися на нього, і Лоуренс зрозумів, що так просто від нього не відчепляться. Йому довелося продовжити, розповідаючи історію так, ніби йшлося про нудну сімейну вечерю.
— Та нічого особливого. Дядько Реммі покликав. Сиділи кілька годин із грецьким магнатом Орідакісом, актором Шарлем Тезілем та авіабудівником Говардом Гаррісом. Орідакіс весь час скаржився на свої нафтові вежі, Гарріс намагався продати дядькові новий літак, а Тезіль травив старі байки зі зйомок. Нуднувато, якщо чесно. Ну, в кінці порахували фішки, я опинився в плюсі.
Така навмисна буденність у розповіді про гру з легендарними особистостями справила на хлопців навіть більше враження, ніж вихваляння. Це було проявом найвищого статусу — ставитися до неймовірного як до буденності.
— Ну-у-у… і що було потім?! — не вгамовувався Джеррі, відчуваючи, що історія тільки починається.
Лоуренс зітхнув, удаючи, що йому нудно згадувати. Насправді реальні історії, які б пасували для цієї чоловічої компанії, закінчилися. Далі довелося вигадувати. Добре, що дядько Реммі  був чудовим оповідачем і за літо повідав йому чимало байок. Лоуренс, використовуючи свою фантазію, почав добудовувати сюжети на основі розповідей дядька.
— Потім була вечірка в Орідакіса на його тридцятиметровій яхті. І перегони в Монако… Там, звісно, було веселіше. Один актор, добряче випивши, вирішив пограти у Вільгельма Телля. Поставив дружині на голову яблуко і збив його пострілом із револьвера. Усі аплодували, крім його дружини, яка, здається, ледь не народила просто на місці.
Роздягальня захоплено загула.
— А ще одна герцогиня прийшла на вечірку з ручним левом. Справжнім, — продовжив Лоуренс, бачачи, що його слухають. 
— Він весь вечір лежав у неї під столом, а офіціанти вдавали, що це нормально. А потім принц Девіньїль, напившись, на своєму «Бугатті» врізався у приватний літак, який тільки готувався до зльоту. Машина — в мотлох, у літака крило погнуте, а принц майже не постраждав. Виліз, обтрусив піджак і запитав, де тут найближчий бар. «Бугатті» робить машини на совість, звісно.
Щоправда, кожну частину історії хлопцям доводилося витягувати з нього уявними кліщами, постійно підганяючи його словами: «Ну-у-у... і що було потім?!». Судячи з їхніх задоволених посмішок, вони були цілком задоволені почутим.
— Бенксі, ну ти прям як сценарист із серіалів! — зі смішком промовив Джеррі. — «Далі буде в наступній серії»! Ти на головне питання відповідай: з дівчиною якось переспав? Чи з дівчатами?
— Так… було й таке, — сором'язливо прозвучали слова Лоуренса. 
— І-і-і-і?! — заінтриговано протягнув Дональд, і вся роздягальня завмерла в очікуванні.
— Ну що «і-і-і»? — Лоуренс удав, що не розуміє, про що його питають. 
— Була одна француженка. Луїза. Вчилася в Сорбонні на художницю. Розумна, начитана, Шекспіра любить, дуже чарівна... Ми з нею вивчили всі вулички Парижа, ну а далі...
— Бенксі! — нетерпляче перебив його Дональд. 
— Якщо я захочу почитати романи про кохання, я візьму їх у своєї молодшої сестри. Давай до діла!
Лоуренс внутрішньо зітхнув. Він зрозумів, що розповіді про високі почуття вони не оцінять. Доведеться дати їм те, чого вони хочуть.
— Гаразд, гаразд, — сказав він, ніби здаючись. 
— Після однієї з таких прогулянок ми повертаємося до мене у квартиру, розпашілі від вина. І мені в голову приходить ідея. Вона ж художниця, а я давно хочу її... Вирішив поєднати приємне з корисним. Кажу їй: «Знаєш, Луїзо, я теж трохи малюю. І я хотів би намалювати тебе... оголеною».
Обличчя хлопців стали значно більш зацікавленими. Вони подалися вперед.
— І ось вона оголюється переді мною, — вів далі Лоуренс, входячи в роль головного оповідача. 
— Я ставлю мольберт, роблю начерки, говорю їй купу компліментів, який у неї вигин стегна, які груди...
— Так, стоп, — втрутився Томмі Букер. 
— А яка в неї фігура була?
Лоуренс зробив паузу, ніби згадуючи деталі, і на його обличчі з'явилася легка, мрійлива усмішка.
— Вона була… наче зійшла з картини. Брюнетка із зеленими, як смарагди, очима. Груди невеликі й не маленькі, а саме такі, як треба — високі, пружні. Плаский, підтягнутий живіт і просто видатні стегна, які будь-який скульптор мріяв би висікти з мармуру. А шкіра… біла, майже порцелянова.
У роздягальні пролунав захоплений гул.
— І ось, — продовжив Лоуренс, — вона дивиться на мене закоханими, п'яними від вина і пристрасті очима. Потім, — хлопці затамували подих, — домалювавши картину, я прибираю мольберт убік, підходжу до неї й кажу: «Ти неймовірно прекрасна. Я просто не можу себе стримувати». І кинувся до неї.
— І-і-і?! — хором видихнула роздягальня. 
— І в нас усе було, — із задоволеною, але все ще трохи збентеженою усмішкою закінчив розповідь Лоуренс.
— Ха-а! Та-ак! Молодець, Бенксі! Круто зробив! Прямо як у кіно! — пролунали з усіх боків вигуки, супроводжувані дружніми ударами по плечу.
Хоч Лоуренс і був людиною трохи іншого складу, ця хвилина слави й визнання була йому, безумовно, приємна. Після цього хлопці ще деякий час пообговорювали тренування, плани на сезон і те, що нового їх чекатиме в цьому навчальному році. А потім, утомлені, але задоволені, роз'їхалися по своїх розкішних будинках, забираючи із собою нові історії, якими згодом також можна буде хвалитися в коридорах школи.