Про трьох собак і різних людей

              Йшов дощ зі снігом. Завивав вітер. Рідкісні перехожі поспішали швидше дістатися додому. А у підворітті старого будинку сиділо три собаки.

             Вони були дуже різні, але сиділи разом, все тісніше притискаючись один до одного. І вирішили собаки розповісти одне одному свої історії. Почала свою розповідь руда шотландська вівчарка колі.

• Зовсім маленьким цуценятком мене взяли до себе люди, які жили у великому гарному будинку. Мене назвали Леді. Господарі мене дуже любили і завжди демонстрували своїм гостям. Я гуляла на лужку перед будинком, а часто ми з господинею ходили в парк. А іноді ми з господарем і господинею їздили на білому лімузині на прогулянку в ліс або до річки.

    Якось до господарів прийшли гості. Один дуже важливий гість, який мені відразу не сподобався, погладив мене та спитав

-А у Вашого собаки є родовід.

Господар  і господиня мовчки глянули один на одного. Коли гості пішли, господар сказав господині.

- Коли я купував цуценя, то родовід кудись загубився. Тому його продали досить дешево. Ах, не треба було  гнатися за дешевкою. Собака без родоводу не собака. Потрібно не скупитися і завести пса з родоводом.

   Тоді я зовсім не звернула уваги на цю розмову. Бо не знала, яке величезне значення має цей родовід.

    За кілька днів господар сів у машину і покликав мене з собою. Я думала, що ми поїдемо до лісу чи на річку і здивувалася, чому з нами не їде господиня. І ми справді виїхали з міста, минули окружну дорогу та заїхали до лісу

      Тут господар відчинив дверцята і кинув на землю ціпок. Він часто так робив, і я завжди бігла за ціпком і приносила його  господарю. Але цього разу, як тільки я вистрибнула з машини, господар зачинив  дверцята  і поїхав.

    Я довго бігла за машиною. Бігла путівцем, окружною дорогою, міськими вулицями і, нарешті, знайшла будинок своїх господарів. Назустріч мені йшла господиня, яка вивела на прогулянку нового собаку – Сенбернара.

       Я сховалася за кут, провела їх поглядом і побігла геть. І закінчивши свою розповідь, собака на ім'я Леді завила:

Вівчарка шотландська я

У мене шляхетність в крові.

Мої предки з обох боків

Дуже  віддані  людям   були

І спокійно міг спати пастух 

Якщо колі овець  сторожив.

Та, розтяпа, хазяїн  мій.

Родовід  загубив.

І тепер не повірить ніхто

В те що колі  моя рідня

І що прадідом колі був

Говорити сенсу нема

               Вітер продовжував завивати все дужче. І свою розповідь почав маленький білий песик з гладкою шерстю.

• Моєї господині дуже хотілося мати собаку з пухнастою вовною, щоб її можна було розчісувати щіткою. Якось вона бачила таку, по телевізору. І подруга принесла їй мене, зовсім маленьким цуценям, запевняючи, що згодом я стану пухнастим собакою.

Господиня поклала мене на вишиту подушку і назвала Пушинкою. Цілими днями я виляла хвостом і дивилася у вікно. Але весна за вікном змінилася  літом, а за літом прийшла осінь.  Я виріс у білу собачку, але, на жаль, зовсім з гладкою та короткою вовною.   Щітка господині  лежала без діла. Господиня плакала, і пила валеріанові краплі.

І ось одного разу до господині прийшов чоловік  з бородою. Господиня вручила йому сумку, в якій сиділа я.

Бородач взяв сумку, поніс її вулицями, а потім забрався в автобус. Автобус проїхав окружну дорогу та покотив уздовж лісу. На зупинці бородач випустив мене з торби, а сам поїхав далі. Я бігла лісовою доріжкою, селищем, залізничним полотном і прибігла до будинку своєї господині. Господине вікно було відчинене. На підвіконні, на вишитій подушці лежав собака з довгою пухнастою вовною, і господиня розчісувала його щіткою. Я побрела вулицями і опинилася тут. І біла собачка на ім'я Пушинка завила:

 Не болонка, не  пудель я.

 А хіба це не все одно

Можу теж на подушці  лежати я

І ліниво дивитись в  вікно.

Значить відданість  це ніщо

І душевна ніщо краса

А оцінюють нас собак

Лише  за  формою вух і хвоста.

        А потім свою історію розповіла дворняжка із загнутим догори хвостом.

        У мене були два господарі. Два хлопчики близнюки - Миколка та Тарас. Мене назвали Дружок, бо я був справжнім другом. Я завжди проводжав Миколку та Тараса до школи і зустрічав після уроків. А потім гуляв із ними і грав у дворі та стежив, щоб їх ніхто не ображав.

Але одного разу до маленького старого будиночка у якому ми жили під'їхала вантажна машина Батьки хлопчиків за допомогою вантажників та родичів завантажили на неї речі. Ми переїжджали на нову квартиру.