Розділ 12-й. Гра.

– Вікторе, навіщо вам це? – я першою наважилася порушити тишу і цю його моторошну мовчанку. 
– Ш-ш-ш... – він приклав вказівний палець до губ і його обличчя трохи пом’якшало. – Ти тут тому що тобі потрібна допомога. Ти хвора, Крістіно. І я можу тебе врятувати…
Я замовкла, уважно ловлячи кожне його слово, наче трималася за рятівне коло. Мені здавалося, поки він говорить - я в безпеці. 
– Ти пам’ятаєш, як ми спілкувалися по телефону? Я намагався тебе зупинити, благав не вбивати їх… але ти не слухала… ти все одно це робила.
Мені на мить стало боляче. Десь глибоко всередині я відчула гострий поріз, наче ножем. Я не зовсім розуміла, про що він говорить і що саме робить з моєю свідомістю, викликаючи таку реакцію. А потім здогадалась: скоріше за все - це гіпноз. Так він працює - маніпулює, грається з моїм хворим мозком.
Спочатку він довго дивиться в очі, потім майже пошепки починає казати те, що йому потрібно, поступово підвищуючи голос і переходячи на якийсь монотонний звук.
Принаймні, мені так здалося. Можливо, зараз його вплив сильніший, ніж коли ми просто говорили телефоном - бо, окрім голосу, він використовує ще й погляд. І я зрозуміла, що мені важко чинити опір. Наче засинаю, будучи при свідомості. Дуже дивне відчуття.
Я спробувала повернути контроль над думками і заперечити: 
– Ні, це неправда… – прошепотіла я, міцно заплющивши очі. – Мене там не було… мене там навіть не було… 
– Крістіно, люба… – ніби проспівав він моє ім’я. – Згадай, як ти вперше прийшла на Набережну з ним… Після того, що сталося з Лукасом, ти жадала покарати таких самих покидьків… Ти відчула, що тобі все зійшло з рук тоді, й більше не боялася. Пригадай, яке задоволення ти отримувала, коли той покидьок корчився в передсмертних судомах…
Віктор говорив і, здавалося, насолоджувався своїми словами. Я не наважувалася відкрити очі й навіть не помітила, як заховала голову в колінах, ніби намагалася сховатися від його голосу - але він був усюди. Слова лилися звідусіль. Віктор згадував подію за подією, вбивство за вбивством, а я не розуміла - де ж в усіх цих історіях я?
Картинки, що виникали в моїй голові одна за одною, показували Набережну, Ботанічний сад і Міст закоханих. Я була скрізь. Наче дивилася на себе з боку - бачила, як гуляю там, але завжди одна. Мій розум відмовлявся вписати в ці сюжети незнайомих мені людей, облич яких я ніколи не бачила. Мій розум не хотів домальовувати те, чого не було. І тоді - твердо відчула, що таки можу чинити опір.
Я навіть не помітила, як почала по трошки гойдатися тілом - вперед-назад - ніби закривала доступ усього світу до себе й до своє свідомості. Я й уявити не могла, яку силу маю всередині. І коли Віктор дійшов до чергової історії - вже третього вбивства - я відмовилася в це вірити й, сама того не усвідомлюючи, закричала:
– Я не пам’ятаю їх облич! Я навіть не знаю цих людей! Мене там ніколи не було!
Але очей все ще не наважувалася відкрити. Мені здавалося, що тоді він отримає ще більше влади наді мною, і я більше не зможу опиратися - прийму в себе брехню. Пропущу її в голову і повірю. А цього робити аж ніяк не можна було.
Схоже, це дуже його розлютило, бо спочатку він сказав:
– Подивися на мене.
А коли не почув відповіді - закричав:
– Я сказав, подивися на мене!
Але я не здавалася. І вже за секунду відчула, як його руки вчепилися в мої з неймовірною силою.
– Я сказав, дивися на мене! – він схопив мене за запʼястя, а потім вдарив по обличчю.
Я намагалася чинити опір, вирватися, але фізично була недостатньо сильною. Він бив мене знову і знову та кричав, щоб я дивилася на нього. У ті рідкісні секунди, коли мені вдавалося відкрити очі, я помічала, як обличчя Віктора змінюється, ніби його ліплять із глини, й воно стає схожим на обличчя мого колишнього чоловіка - Лукаса.
Спочатку мене охопив знайомий страх, ніби дежавю, я на мить повернулася в минуле. А потім, на диво швидко, отямилася - згадавши, що Лукаса більше немає. Його вже не існує в моєму житті й ніколи більше не буде.
Я не рахувала ті удари й, здається, навіть втратила свідомість на хвилину, бо коли отямилася від різкого поштовху, то зрозуміла, що лежу на животі, на холодній підлозі. Судячи з болю в потилиці, він стягнув мене з ліжка за волосся й просто кинув головою вниз. Цей біль був мені на диво знайомим - я вже відчувала його колись і ніколи б не сплутала ні з чим іншим.
Я дуже хотіла - та навіть зробила зусилля - відповзти якнайдалі від нього, але в очах на мить потемніло, і я втратила орієнтацію. А от Віктору цієї миті вистачило, щоб знову схопити мене ззаду за волосся й щосили кинути в двері. Лише завдяки тому, що мій мозок спрацював швидше, я встигла виставити руки вперед і не вдарилася головою ще раз.
Треба було щось робити. Я ж обіцяла боротися. Я обіцяла Йому, що не здамся! На мить, відчувши щокою холод дверей, я засумнівалася, що зможу. Але образ Джеремі раптом постав в моїх думках так чітко й так сильно запалив у мені віру, що я відчула себе незламною скелею.
Цієї долі секунди вистачило, щоб розвернутися до нападника обличчям і, дивлячись йому прямо в очі, завдати удару.
Віктор не очікував, що я вдарю його у пах - і від болю зігнувся в двоє на кілька секунд. Цього було достатньо, щоб отримати фору в часі, скористатися нею й без зволікань відчинити двері та побігти.
Спершу в очі вдарив напівморок незнайомого приміщення, схожого на ангар. Кімната, з якої я вибігла, була ніби вбудована всередину нього. І я кинулася до тьмяного світла попереду, яке здалося моїм порятунком. На щастя, двері, що вели назовні, виявилися відчиненими, хоч і піддалися не одразу. Було дуже страшно, але я впоралася.
Опинившись на вулиці - побачила, що ця будівля більше нагадувала великий гараж. Неподалік стояв охайний і гарний заміський будинок. Навколо - величезний сад, а далі починався ліс. Вдалині чувся шум води - можливо, річка чи водоспад, важко було сказати. Але часу на роздуми не залишилося. За мною гналися, і я побігла ще швидше.
Наче не відчуваючи землі під ногами, я мчала вперед, куди дивилися очі. Лише зрідка озираючись, я бачила, як він переслідує мене. Тому ноги самі несли мене далі. Було байдуже, куди бігти, аби тільки якнайшвидше втекти від того чудовиська, що наступало на п’яти.
Не знаю, скільки тривала ця гонитва, перш ніж я спіткнулася об корінь дерева. Я помітила, що на мені немає взуття - тільки шкарпетки. Дивно, але в той момент я зовсім не відчувала болю, хоча він точно буде - пізніше. Зараз мій мозок зосередився лише на одному - втекти. Я спотикалася знову і знову, але не зупинялася. Падала, вставала - і рухалася далі.
Мені здавалося: тільки-но я зупинюся - все, смерть. Тому я змушувала кожен м’яз свого тіла працювати на межі.
А потім я спіткнулася востаннє й різко покотилася вниз. 
Не знаю, скільки це тривало, але було дуже боляче. Урвище, з якого я зірвалася, виявилося доволі крутим. Б’ючись об купини та коріння, я стрімко летіла вниз. Як тільки могла, намагалася за щось вхопитися - за кущі, за гілки - але хапала лише повітря й листя. Все вислизало з рук так швидко, що я вже не вірила, що колись це закінчиться.
Але зрештою я таки зупинилася.
Останнє, що чітко пам’ятаю - як сильно вдарилася головою об камінь. Гострий і мокрий, він лежав на березі річки. Тієї самої річки, шум якої ще недавно чула здалеку, а тепер вона була зовсім поруч. Вона стала для мене ніби порятунком, адже я бігла саме на звук її води. Я спробувала дотягнутися рукою до цілющої прохолоди, змити кров, занурити тіло… Але не змогла.
Рука не піднімалася, як і голова. Вони, наче паралізовані, завмерли в кількох сантиметрах від неї - такої бажаної й водночас недосяжної. Вони більше не рухались, більше не слухались мого мозку. І мозок змирився. Він перестав подавати сигнали й повільно почав відключатися від реальності.
Усе, що я відчувала в той момент - це холод, темрява й порожнеча. Болю вже не було. Було лише одне - суцільний жаль…
Пробач мені, Джеремі. Я не впоралася. Я дуже старалась, але… не змогла. 
Прощавай, коханий…