Розділ 11-й. Пошуки.

Коли Марго нарешті дісталась до дому Крістіни, там практично нікого не було. Цікава юрба майже вся розійшлась.  
Але те, що вона побачила наступної секунди - дуже налякало! Її напарник бився в істериці, ледь не плакав. Він то гамселив ногою по колесу свого авто, то бив кулаками по стовпу поруч. Свідки такої істерики обходили його стороною і навіть не пропонували допомогу.  
Марго швидко вийшла з машини та спробувала заспокоїти хлопця. Вона міцно схопила його за плечі і наказовим тоном вимагала опанувати себе, знаючи, що він не посміє їй не підкоритись. Вона попросила пояснень, навіть забувши, навіщо приїхала.  
– Крістіна пропала. – хрипло мовив Джеремі зірваним голосом.  
– Я залишив її всього на хвилину. Навіщо?! Навіщо я її лишив одну?!
Від шоку Марго навіть не могла вимовити слова, у неї опустились руки.  
– Вона не хотіла йти повз цих стервʼятників. – кивнув він у бік будинку, де лишилось всього кілька найнастирливіших журналістів. – Мені довелося відійти за речами. Я хотів забрати її до себе, щоб не лишати одну, розумієш? Навіщо я її покинув? Я ж обіцяв!  
Джеремі сховав обличчя в долоні і стискав зуби, щоб не закричати.  
– Ти ні в чому не винен. – тихо прошепотіла Марго. Вона теж була в розпачі, але розум залишався холодним. – Ми її знайдемо. Обов’язково.  
Вона підійшла до відкритих дверей машини зі сторони пасажира і оглянула салон. Було видно сліди боротьби: подряпини від нігтів на сидінні, розкидані речі, серед яких лежав телефон Крістіни.
Марго важко зітхнула і мовчала. Її переповнювали злість та розпач. Вона їздила кілька годин по місту й майже нічого не дізналася. Тепер вона навіть не знала, де шукати.
– Ти була права, Марго! – раптом сказав Джеремі. – Він маніпулював нею. Той психіатр провів сеанс гіпнозу, і ми дізналися, що він їй телефонував і розповідав про місця вбивств, які вона малювала. Та ще й стежив за нею. Підлий негідник!
– Ти щось ще дізнався? Можливо, номер, з якого він дзвонив? – Марго зажевріла надією. Хоч щось же має бути!
– Мені мали прислати розшифровку дзвінків від оператора. Він змушував її видаляти той номер. – сказав Джеремі і показав на свій розбитий телефон, що лежав на асфальті.
Марго зітхнула: так от що з ним! Дуже вчасно, Гейле - подумала вона про себе, але сварити напарника не стала.
– Джеремі, я розумію, як тобі зараз важко! Крістіна дуже дорога й мені. – торкнулася вона його плеча та намагалася бути максимально переконливою. – Але емоції зараз нам не допоможуть. Тобі треба взяти себе в руки і включити холодний розум. Лише так ми зможемо швидше її знайти.
– Я боюся уявити, що він може зробити з нею, Марго! – його скляні очі дивилися в нікуди і дуже лякали. Марго вперше бачила напарника в такому стані.
– Я вб’ю його, Джонс! Ти чуєш? Якщо він їй щось зробить, я просто його вб’ю!
– Нічого він їй не зробить. Ми цього не допустимо. – рішуче сказала Марго.
– В кого з наших ти просив розшифровку дзвінків?
– Мали передати через Кетті.
Марго відійшла вбік і подзвонила у відділок. Вона все детально розповіла містеру Бауму і попросила інших долучитися до пошуку Крістіни. Адже знайшовши її, вони знайдуть і вбивцю. Через кілька хвилин їй на телефон надіслали файл з номерами. Не гаючи часу, вона сіла на заднє сидіння машини Джеремі, знайшовши серед розкиданих речей телефон подруги, і почала порівнювати номери.
– Джеремі, зараз ти дуже б мені допоміг, якби зосередився. – звернулась вона до напарника, який вже сповз на асфальт і залишився там сидіти.
– Крістіна говорила, коли приблизно він їй телефонував?  
– Перший раз, здається, було, коли вона переїхала у нову квартиру.  
– Уже щось, дякую! – Марго не могла зосередитися. – Слухай, у тебе випадково немає ручки та паперу?  
Джеремі мовчав. Тоді Марго оглянулась і помітила неподалік книжковий магазин.  
– Вставай, Джеремі, пішли. Мені потрібно щось записати. Не можна втрачати час. Прийди до тями! – і потрусила його за плечі.  
Він неохоче підвівся та пішов за жінкою, тремтячи від злості на самого себе. Коли вони рухались до магазину, де працювала Крістіна, хлопець раптом зупинився та показав пальцем на вивіску.  
– Марго, дивись!  
Джонс теж подивилась і засіяла. Прямо над входом у книжковий висіла камера відеоспостереження, спрямована практично в бік їх авто. Кут огляду був не найкращий, але хоч щось, подумала Марго.  
Вони поспішили зайти до середини.  
– Доброго дня! – привіталась Марго з молодим світловолосим хлопцем з бейджиком «Люк». – Будьте ласкаві, дайте аркуш паперу і ручку.  
– Нам потрібен доступ до камери, що висить біля входу. – вимогливо сказав Джеремі та показав поліцейський значок.  
Хлопець розгубився, але швидко виконав прохання. Марго відійшла вбік і почала щось записувати. Джеремі пильно дивився на наляканого студента.
– Це треба зробити негайно! Відбувся злочин. Прошу вас, поспішіть.  
– У мене немає доступу до кабінету начальника. А його самого немає на місці. – затинаючись, пробурмотів Люк. – Мабуть, я вас і раніше бачив? Це не ви раптом приходили до Крістіни? Ви її хлопець, так?  
– Ми почекаємо, поки повернеться ваш начальник. Будь ласка, зателефонуйте йому і попросіть приїхати якнайшвидше. – наказовим тоном мовив Джеремі, ігноруючи інші питання.
– Так, звичайно! – відповів Люк і зник десь між полицями з книгами.  
Вже за хвилину він повернувся.  
– Містер Корнелі сказав, що скоро буде. Можете присісти та зачекати.  
Люк провів їх у дальній куток магазину, де стояв звичайний дерев’яний стіл і кілька стільців – так званий «читальний куточок».  
Джеремі нервував, тупав ногою, клацав пальцями, дивився в одну точку. Йому хотілося рухатися, бігти, кричати і кликати Крістіну. Розумів, що це марно, але серце розривалося на шматки. Він відчував, що тоне, що задихається, але все одно робив глибокі вдихи та видихи крізь обпікаючий біль в легенях.
Марго, яка продовжувала шукати голку в копиці сіна, не могла собі дозволити таких емоцій. Її рятували холодний розум і відстороненість, які іноді сприймалися оточуючими - як байдужість. І ще була віра - міцна й сильна віра, що у них все вийде. Це не давало місця паніці та зайвим почуттям.  
Через не більше десяти хвилин очікування, які для Джеремі здалися вічністю, Марго все ж знайшла кілька номерів, які не були підписані в «Контактах» Кристини, але фігурували у її телефонних розмовах. Вона швидко написала повідомлення колегам з проханням перевірити ці телефони.
– Якщо він дзвонив їй із таксофона, сподіватимемося - там є камери. Якщо ж це були одноразові “сімки”, то буде складніше.  
Марго подивилася на напарника, який не відповідав на її слова, і глибоко зітхнула - відчула неймовірну тяжкість, що знову навалилася на плечі.
Ще через десять хвилин у книжковий зайшло кілька відвідувачів, а за ними, як здогадалась слідча Джонс - власник магазину, бо саме йому Люк щось прошепотів і вказав пальцем у їх бік.
Марго легенько доторкнулась до руки Джеремі, щоб привернути його увагу. Він злегка підстрибнув, але хоч так прийшов до тями, і вони пішли до прибулого.
– Дякуємо, що так швидко приїхали. – говорила в основному Марго, а Джеремі стояв мов статуя, хоча й випромінював страшенний гнів. Через це Корнелі навіть не наважився потиснути руку чи посміхнутися - менше за все йому зараз хотілося проблем із поліцією.
– Ми помітили над входом камеру відеоспостереження… – почала Марго.
– Прошу, пройдемо до мого кабінету і все обговоримо. – перебив її Корнелі прохальним тоном. Судячи з того, як його очі «бігали по боках», він дуже соромився розбирати такі питання при відвідувачах і працівниках.
Джеремі лише закотив очі - він відчував, що витрачає дорогоцінний час на непотрібні розмови, але смиренно пішов за ним разом з Марго, розуміючи, що іншого вибору немає.
– Вибачте, мені вже по телефону сказали, що тут сталося щось серйозне. - почав затинатися та швидко говорити Корнелі, коли за ними зачинилися двері його кабінету. – І вам потрібен запис із камери, але це муляж.
– Що? – Марго спочатку навіть не зрозуміла, про що він.
– Камери на вході - не справжні, просто муляжі, щоб відволікти увагу.  
У Джеремі побіліли кісточки на руках від того, що він ще сильніше стиснув кулаки. Мабуть, Корнелі це помітив, бо швидко додав:  
– Вибачте, я нічим не можу допомогти. Це сумнівна перестраховка, але у нас книжковий магазин. Злодії не читають, а читачі не крадуть. – процитував він стару приказку і продовжував переступати з ноги на ногу, звертаючись більше до Марго і намагаючись ігнорувати її розлюченого напарника.
Але Марго завмерла. Слідча Джонс просто остовпіла та навіть не чула його останніх слів.
– Ти в порядку? – нарешті звернув на неї увагу Джеремі.
Жінка показала пальцем на фото на полиці за Корнелі і прошепотіла крізь зуби:  
– Джеремі, це він… Це… ваш син?
– Так, це Віктор.
Корнелі трохи повернувся подивитись на фото, але знову швидко зосередився на гостях.
– Щось не так?
Марго мовчки поспішила до виходу, а Джеремі одразу пішов за нею, залишивши розгубленого власника магазину позаду.
На вулиці вона глибоко зітхнула і нарешті розповіла йому про візит до Ріккі Лінкера, який формально купив дім загиблого Лукаса Валетто, і про те, що бачила на фотографіях у його кабінеті саме Віктора Корнелі - а це не могло бути випадковістю.
Першим ділом вона зателефонувала у відділок і повідомила свої підозри колегам із недавно створеної спецгрупи для розслідування серійних вбивств у місті. Треба було швидко зібрати всю можливу інформацію про Корнелі молодшого і, звісно, відвідати його дім та інші ймовірні місця, де він може зараз перебувати.
Весь цей збір досьє, яке вона попросила надіслати їй особисто, Марго доручила колегам. Адже сама вона разом з напарником збиралася перевірити інше, більш важливе місце.
– Ти розумієш? Це точно він. – Марго говорила так швидко, що Джеремі ледь встигав за її думками. Вони разом поспішили до його авто. – Я думаю… ні, я практично впевнена, що саме туди він її повіз. Викликай підмогу і давай поспішати!  
– Це занадто просто… – Джеремі на мить задумався, натискаючи на газ, але зупинятися не став. – Занадто очевидно, тобі не здається?  
– Я так не думаю. – Марго крутила телефон в руках і аналізувала події. Її погляд, спрямований у далечінь, був порожнім.  
– Для нього це велика гра, розумієш? З самого початку його помста була продумана до дрібниць, і той будинок… це символічне місце, Джеремі. Там усе почалося, там він хоче все й завершити.
Джеремі ще сильніше «вдарив по газу», і Марго втиснулася в сидіння, але сперечатися не стала. Його злість зростала з кожною хвилиною наближення до цілі, серце шалено билося в грудях, всі думки були про неї - його Крістіну, і єдине бажання було побачити її та міцно обійняти. Але все, що залишилося- мовчки слухати Марго.
– Йому не потрібні ці вбивства, розумієш? Ці чоловіки-тирани, яких він відшукував - це все була частина гри. Йому була потрібна тільки вона. З самого початку. Хоч це й виглядає безглуздо, але для нього це божевільне задоволення - маніпулювати її свідомістю, змушувати малювати картини… Це не просто помста за Лукаса Валетто, ні… мені здається, це щось більше… я поки не можу зрозуміти, чого він хоче досягти… але йому навряд чи вдасться…
Поки Маргарет Джонс продовжувала триматися за щось невидиме у своїй свідомості, її напарник Джеремі Гейл, після деякого часу гнітючого мовчання, різко зупинив автомобіль біля знайомого маєтку, що тепер належав іншій людині.
За хвилину на тому ж місці опинилося ще кілька поліцейських машин, але ніхто не поспішав виходити. Всі завмерли в очікуванні. І слідчий Джеремі вперше в житті відчув крижаний жах у своїх жилах. Він повільно розливався по тілу та вбивав свідомість. Цей страх паралізував його на кілька секунд. Коли Марго доторкнулася до руки хлопця, щоб вивести його із заціпеніння, вона відчула удар, наче електричний розряд, і різко забрала свою долоню.
– Марго… – у Джеремі в очах з’явилися ледь помітні сльози. – Я не переживу, якщо вона померла. Я не піду туди, бо вб’ю його, клянуся тобі…
Він опустив голову на кермо, а вже за хвилину прийшов до тями. Марго здалося, що перед нею зовсім інша людина, старша на цілу сотню років. Чомусь вона дуже злякалася цієї людини, але не сказала нічого. Так само мовчки вона попрямувала за ним до вже знайомого ненависного дому.