Розділ 10-й. Викрадення.

Я прокинулась у своєму старому будинку, в кімнаті Лукаса. Все було на своїх місцях, як раніше. Від здивування я навіть забула про страх і біль. 
Напевно, вже вечір, бо через зачинені штори пробивалися промені заходу сонця. Пахло сирістю, було тихо. Я спробувала згадати, що сталося.
Коли Джеремі припаркувався навпроти мого будинку, я ледь не розплакалась. Мені зовсім не хотілося йти в ту юрбу і відповідати на їх безглузді питання, слухати необґрунтовані звинувачення, крики й ганебні образи за спиною.
Потім Джеремі запропонував піти сам, взяти трохи моїх речей і одразу повернутися. Він попросив мене нікуди не виходити з машини. Я погодилась - що може трапитися за 10 хвилин? Але ж це ти, Крістіна! Ти справжнє нещастя, дурненька!
Я ледь не розплакалась, голова крутилася і страшенно боліла, тіло було важким та майже паралізованим. Я змогла лише перевернутися на бік і спробувала пригадати, скласти все до купи по шматочках. Пам’ятаю, як Джеремі пробирався крізь натовп до входу, якийсь журналіст впізнав його та мало не збив з ніг, потім через цікавість підключились ще кілька. Пам’ятаю, що йому все ж вдалося втекти і він сховався за дверима вестибюля.
Минуло кілька хвилин, як з пасажирського боку авто відчинилися двері. Важка рука різко стиснула моє обличчя і тримала так кілька секунд, вдавлюючи тіло в сидіння. Дихати було практично неможливо, як і рухатися. Я не могла повернути голову, щоб побачити незнайомця, який душив мене ганчіркою, лише впиралась ногами і чіплялась руками - то за його руку, то за сидіння. Я намагалася боротися, але сили швидко покидали тіло, бо з кожною спробою ковтнути повітря - темніло в очах. Через кілька секунд безуспішної боротьби я втратила свідомість.
А тепер, перебуваючи в цій напівтемряві - могла думати тільки про Нього. 
Як він зараз хвилюється, як звинувачує себе, що відійшов, і як намагається мене знайти. Так, він обов’язково мене знайде, я навіть не сумніваюся, треба просто трохи почекати. Я вхопилася за цю думку так міцно, що страх поступово почав відступати. Я трималася за Його любов і біль також відступав, я малювала в голові Його образ і думки одразу ставали світлішими.
Тепер - спробувала зрозуміти, що буде далі. 
Той, хто недавно вбив трьох людей, знаходиться в сусідній кімнаті. Можливо, навіть стоїть за дверима. Зараз він увійде, і я побачу його обличчя.
Чому ж він вагається? Що він хоче зробити? Вбити мене так, як я вбила Лукаса? Познущатися з мене? Цікаво, хто він? Його друг? Родич? Якщо це банальна помста, навіщо так ускладнювати - вбивати інших чоловіків? Щоб підставити мене? Щоб мене посадили за ґрати? Але Марго говорила, що це неможливо, я ж нікого не вбивала!
Тоді, чого він хоче досягти? Щоб мене вважали навідницею, спільницею? Через потік думок в голові я навіть не одразу почула кроки за дверима, а коли вони відчинилися, то ледве змогла повернути важку голову. В очах було все ще мутно, але я змогла сфокусувати погляд на силуеті чоловіка, який через кілька секунд увімкнув світло. Спалах викликав неприємне відчуття у скронях, доки зір остаточно не прояснився й фокусуватися на картинці стало значно легше.
Він повільно наближався, і я різко підвелася та сіла у ліжку, обхопивши руками коліна. Від цих рухів трохи нудило, але я змусила себе зосередитися на тому, що відбувалося навколо - в моїй голові чи реальності. Зрозуміти б нарешті, де?
Чоловік мовчки сів на край ліжка і так само мовчки почав розглядати моє обличчя.
Звісно, я відразу його впізнала, як тільки кімната наповнилася світлом і мої очі до нього звикли. Тільки я не розуміла, чому це саме він? Мені навіть не було страшно, бо я його знала. Швидше стало цікаво, а своє здивування - звісно, не змогла приховати. Проте, окрім усього іншого, я нарешті змогла оглянутися навколо. Це точно кімната мого колишнього покійного чоловіка, тільки щось у ній було не так… і я спочатку не усвідомлювала, що саме.
Така ж скляна шафа-купе в дальньому кутку, м’які стільці і велике ліжко, той самий стіл, навіть дзеркало навпроти теж саме. Але було відчуття, що все якось недбало намальоване, картонне… ніби повіє легенький вітерець - і декорації впадуть.
І ще стіни. Вони немов тисли на мене з усіх боків, і я не розуміла чому, а потім здогадалась. Це приміщення набагато менше, ніж кімната Лукаса. Його ніби склали докупи зі шматочків конструктора. А це могло означати лише одне - що зараз я не в нашому з ним старому будинку. І це, в свою чергу, означало, що я могла бути де завгодно.
Ось тут й підкралась паніка. Страх, який я так старанно намагалась пригнічувати в собі, почав розростатися новою, більшою хвилею. 
Я знову спробувала вхопитись за думки про Джеремі, уявити, що він от-от знайде мене, відкриє ці двері та візьме за руку. Але секунди йшли одна за одною, і нічого не відбувалося.
Чоловік, що сидів на краю ліжка, все ще пильно дивився на мене. Його лють, змішана з презирством, могли налякати будь-кого, але я вирішила бути сильною, хоча б заради мого Джеремі.
Мені довелося зібрати всю свою сміливість і силу, які містилися в моєму крихкому єстві, щоб придушити клубок із болю та сліз, що готовий був вирватися назовні в кожну наступну секунду цього довгого мовчання. Також я прийняла рішення, що більше не плакатиму - ні зараз, ні взагалі, що б він там зі мною не мав намірів зробити.
Я збиралась боротися до останнього подиху. Заради Нього - заради коханого Джеремі.