Розділ 9-й. Галерея.

Коли Маргарет під’їхала до вже знайомого маєтку родини Валетто, її раптово накрило невідоме відчуття втоми - ніби весь світ навалився на плечі та притиснув важким каменем до землі. Вона буквально змусила себе вийти з авто і так само докладаючи зусиль попрямувала до дверей.
Не дуже привітна покоївка грюкнула дверима прямо перед її обличчям, пояснивши, що спершу має повідомити господаря про прибуття гості. За кілька хвилин у дверях таки з’явився Джозеф, але й він своїм виглядом чітко дав зрозуміти, що їй тут не раді, і не поспішав запрошувати до будинку.
– Слідча Джонс, що привело Вас до нас у таку ранню пору? 
– Доброго дня, містере Валетто! – Марго зробила спробу ввічливо усміхнутися. – Перепрошую за турботу, але я б хотіла поговорити з Вами про дещо важливе, якщо Ви дозволите. Це стосується Лукаса.
Джозеф помітно напружився та зблід. Він мовчав, міцно стискаючи зуби і кулаки, чекав продовження. 
– Містере Валетто… Джозефе, будь ласка, дозвольте мені увійти, і ми… 
– Ні! – різко перебив її чоловік, витягнувши вперед відкриту долоню. – Говоріть тут і зараз. Моя дружина тільки-но почала приходити до тями! Я не дозволю знову дратувати її «рани», нагадуючи про минуле.
Марго схрестила руки перед собою й почала переминатися з ноги на ногу, наче школярка перед директором. Їй захотілося просто втекти.
– Гаразд, я лише хотіла дізнатися одну річ. Чи не знаходили Ви, або можливо Ваша дружина, серед особистих речей Лукаса розбитий ноутбук? Можливо, Ви його забрали собі або викинули? – швидко промовила вона.
– О, Господи! Ви це серйозно зараз? – гримаса на обличчі Джозефа виражала змішане почуття огиди, зневаги й подиву. Здавалося, він намагався зрозуміти, чого ж від нього, зрештою, хочуть? – Послухайте, слідча Джонс, у нас немає жодних речей Лукаса. Ми нічого не забирали з того проклятого будинку. Що ще вам потрібно? Не займайтесь дурницями…
– До речі, щодо цього... – зрозумівши, що Джозеф усе ж налаштований на розмову, Марго вирішила бути сміливішою. – Кому тепер належить той будинок? Мені відомо, що продажем займався ваш сімейний юрист.
– Бачу, Ви добре поінформовані, Маргарет. І ще - не сумніваюся, що тепер Ви дуже близькі з Крістіною. – його перекосило, коли він вимовив її ім’я. – То чому б Вам не запитати все в неї? І про речі, і про… як Ви там сказали? Зламаний ноутбук? А щодо будинку - будь ласка, звертайтеся безпосередньо до Флагмана. У мене немає ані часу, ані бажання щось Вам розповідати.
– Дякую, що вислухали, містере Валетто. – щиро мовила Марго та вже збиралася зникнути. – Більше не потурбую Вас. До побачення.
– Дуже на це сподіваюся… – пробурмотів Джозеф крізь зуби й додав майже посміхаючись. – Знову щось винюхуєте? Невже знову вляпалися?
Маргарет вирішила не обертатися на слова, злісно кинуті їй услід. Вона була вищою за це! Розправивши плечі, жінка швидко попрямувала до автомобіля, і з кожним кроком, що віддаляв її від будинку, відчувала, як втома, що навалилася раніше, починає поступово відступати, зникає важкість, наче камінь з плечей забирають геть, а разом з цим прояснюється в голові та думках.
У машині вона зв’язалася з відділком і попросила надіслати їй контакти досить відомого у місті нотаріуса - Девіда Флагмана.

З’явившись, як грім серед ясного неба, у його невеликому офісі, Марго знову відчула себе в звичній атмосфері – і від скромної «школярки» не залишилося й сліду. Тут вона була у «своїй тарілці», могла тиснути авторитетом поліцейського значка і законом. Передусім - законом!
Маючи трохи кращі манери, ніж її напарник Джеремі, Марго все ж дочекалася, коли її запросять до кабінету, але церемонитися не стала. Після короткого взаємного привітання одразу дала зрозуміти, навіщо прийшла.
– Назвіть бодай одну причину, місіс Джонс, чому я маю розголошувати особисту інформацію своїх клієнтів? – Флагман сидів у своєму великому шкіряному кріслі, схожий на кам’яну статую.
Він склав руки «пірамідкою» та постукував пальцями об пальці. Марго це страшенно дратувало, але вона стримувалась і навіть єхидно посміхалася.
– Не пригадую, щоб хтось із них або я особисто порушували закон. 
– А я й не прийшла Вас звинувачувати, містере Флагман. Мені потрібно лише ім’я покупця. І повірте, Ви так чи інакше його надасте, а ні - то будемо розмовляти по-іншому й в іншому місці. Ви ж не хочете цього? 
– Тільки не треба мені погрожувати, слідча Джонс! – він раптом розсміявся. Марго здивовано підняла брову. – Так напружилися! Бачили б Ви своє обличчя! Мені вже телефонував містер Валетто, попередив про Ваш візит.
Ага, то ось звідки в ньому стільки впевненості й отрути - подумала вона та відчула себе незручно. Але Флагман все ж нахилився до нижньої шухляди столу, порпаючись у купі паперів, і вона з полегшенням зітхнула.
– Ось, будь ласка. – кинув він стос документів перед собою на стіл.
Марго вже потягнулася до тієї папки, але чоловік різко зупинив її порив:
– О ні, місіс Джонс. Тільки ім’я. Ми ж так домовлялися? – Флагман хитро всміхнувся. 
– Добре, слухаю. – погодилася Марго. Їй і цього було цілком достатньо. 
– Ріккі Лінкер. 
– Дуже знайоме… де ж я могла його чути? – Марго й сама не помітила, як промовила ці думки вголос.
– Ну, він володіє невеличкою галереєю в місті. Можливо, тому й чули це ім’я. – Флагман подумав, що питання було адресоване йому, тож ляпнув випадково, а потім так само швидко замовк. 
– Галерея, кажете? Дуже цікаво... – Марго підвелася. – Що ж, дякую за Ваш час. Приємно мати з Вами справу. Сподіваюся, ми залишимось у гарних стосунках.
Вона вже майже дійшла до дверей, коли Флагман теж встав і озвався: 
– А Ви, слідча Джонс, якась нелогічна жінка! Замість того, щоб їхати через усе місто до мене, могли б просто навідатись до власника і спитати його особисто. – Він знову розсміявся своїм неприємним сміхом, який Марго вже встигла зненавидіти. – Тільки не кажіть, що адресу не знаєте?
– О, якраз навпаки, я дуже навіть логічна, шановний містере Флагман. – Маргарет посміхнулась. – Справа в тому, що з моменту продажу у тому будинку ніхто не живе. Сусіди, бачте говорять, що нікого там не бачили. – Її потішило здивування, яке з’явилося на його обличчі. – Тож, вперед, телефонуйте, Джозефу, Ріку чи ще комусь, хто в курсі справ. А я, мабуть, навідаюсь в галерею. Щось дуже потягло до мистецтва.


Галерея. Хіба не занадто багато збігів навколо? З того часу, як Крістіна продала той дім, Маргарет кілька разів «випадково» проїжджала повз нього, «випадково» говорила з Розаліною Блек - і нічого. Нового власника ніхто так і не бачив. Чому її так цікавило, хто зрештою купив той злощасний будинок - вона й сама не змогла б собі пояснити. Здавалося, ця інформація могла бути справді важливою. А тепер вона тільки впевнилася - не дарма. Не дарма тримала його під наглядом.
Маргарет щиро сподівалася, що нарешті вийшла на правильний слід. Їй навіть на мить здалося, що відкривши скляні двері галереї – цього просторого приміщення – вона побачить його. Того самого, кого вони шукають. Убивцю.
Розчаруванню не було меж, щойно її привітав той самий власник галереї. Він був цілком і повністю схожий на типового діяча мистецтва, художника у всьому значенні цього слова! Довге пряме волосся спадало трохи нижче плечей. Худорлява фігура і невисокий зріст – у напівтемряві Ріккі Лінкера цілком можна було сплутати з жінкою.
«Такий, не те що вбити – навіть постояти за себе навряд чи зможе…» – подумала вона з неприхованим сумом. 
– Чим можу бути корисний нашим хранителям закону? – майже заспівав він своїм солодкуватим, схожим на жіночий, голосом, коли Марго без церемоній показала посвідчення. 
– Містере Лінкер, у мене до Вас важлива розмова. Буду дуже вдячна, якщо приділите мені трохи часу.
Було помітно, як у Ріккі «забігали очі», він озирнувся на кількох відвідувачів у дальньому кутку приміщення, які жваво спілкувалися з його асистенткою, і запропонував слідчій Джонс пройти туди, де немає зайвих вух.
У своєму робочо-творчому кабінеті Ріккі Лінкер відчув певне полегшення, але приховати від Марго нервові посмикування тіла йому все ж не вдалося. Поки він метушився за столом, пропонуючи гості чай або каву, вона встигла роздивитися кілька фотографій на стінах, але не помітила ні знайомих облич, ні знайомих місць.
– То що ж… я зробив щось погане? Порушив закон? – перервав Ріккі її розглядання. 
– О, ні, що Ви, містере Лінкер! – посміхнулась Маргарет. – У Вас такий гарний заміський будинок. Це Ваша родина? – вказала вона на одну з фотографій на стіні. 
– Родина і друзі, відпочиваємо там влітку. Але все таки - що привело Вас до мене, слідча Джонс? – його тонкий голос виказував тривогу, і Марго знову відчула, що йде правильним шляхом.
– Так, про це… містере Лінкер. Ви дуже допоможете слідству, якщо відповісте на кілька запитань. 
Він мовчав, а вона продовжила. 
– Наскільки мені відомо, нещодавно Ви купили будинок загиблого Лукаса Валетто. Як добре Ви були з ним знайомі?
– Родину Валетто у нашому міст знають всі. Не думав, що це велика проблема – купити чиєсь житло, навіть якщо в ньому сталися жахливі речі.
Марго закотила очі – він починав її дратувати. 
– Жодної проблеми нема. Але Ви там не живете, так?
– Ми вирішили переїжджати ближче до літа. Це що, злочин?
– Ні, містере Лінкер, я ж Вас ні в чому не звинувачую. Не треба так нервуватися. Або Вам є що приховувати?
Марго вирішила трохи натиснути, бо відчула, що йде правильним слідом. 
– Ви, здається, не набагато молодший за мене. Ваша галерея приносить, мабуть, хороший дохід, якщо Ви змогли дозволити собі такий будинок за немаленькі гроші? Чи Ви самі накопичили?
– Добре, добре, я Вас зрозумів, слідча Джонс! – здався Линкер. – Так, правда Ваша. Частину грошей на покупку будинку я позичив у друга. Але це все, що можу сказати. І навряд чи це злочин.
– А як щодо Лукаса Валетто? Чому саме його будинок?
– Особисто з містером Валетто я не був знайомий. Ну, може, бачилися пару разів на вечірці чи виставці. Сумніваюся, що він мене навіть запам’ятав. Щодо будинку – не знаю, що Вам сказати, він мені просто сподобався. Тим більше, що через ті події ціна була досить низькою... як для такого маєтку… – він замовк. – Ну, Ви зрозумієте.
– І це все? – сказала Марго скоріше собі, ніж йому. І чомусь вона зовсім не вірила його голосу, що звучав так невимушено… чи тривожно?
– Так, запевняю вас, у мене не було ніяких прихованих мотивів! 
– Тоді останнє запитання, містере Лінкер. – зітхнула Марго. – Ви ж, напевно, були в будинку з моменту покупки? Бачили, що майже всі речі Валетто там залишились?
Ріккі прищурив очі, ніби намагаючись зрозуміти, до чого вона веде, але мовчав. Тоді Марго продовжила: 
– Ні його колишня дружина, ні його батьки нічого не забирали. Ви мали б це помітити, якщо все таки переступали поріг. Можливо, моє питання здасться дивним, але повірте, зараз це дуже важливо. Ви могли знаходити в речах Лукаса якісь ґаджети чи техніку. Особливо мене цікавить ноутбук. Можливо, він був поламаний? Що скажете, містере Лінкер?
– Навіть не знаю, що вам відповісти, слідча Джонс. – трохи зітхнув Ріккі і напружився, намагаючись щось пригадати. – Не впевнений, що зможу допомогти. Нічого такого не знаходив, ні в будинку, ні серед речей Валетто.
– Не знаходили? Чи ви там взагалі ще не були? – голос Марго звучав із явним роздратуванням.
– Я вже відповів, слідча Джонс. Що ви ще хочете почути? – нервово промовив Ріккі. – І це, здається, було останнє ваше запитання?
Марго не звернула уваги на його ремарку та твердо стояла на своєму.
– Хто ще має доступ до будинку? Можливо, ваші родичі або хтось із друзів, у кого ви позичали гроші?
– Ні, там нікого не було!
– Тоді на цьому закінчимо. Дякую. Прошу вас не виїжджати з міста. – підсумувала Марго. – І візьму вашу візитку. Ви ж не заперечуєте, містере Лінкер?
Не чекаючи відповіді, вона потягнулася рукою до столу і без церемоній забрала собі картку з його особистим номером. Ріккі залишився стояти з відкритим ротом та червоним обличчям.
Маргарет направилась до виходу. Ще раз поглянула на фотографії, що висіли на стіні, і не попрощавшись вийшла з галереї. 
Чомусь вона не повірила жодному слову цього Ріккі Лінкера і не могла зрозуміти чому, адже все здавалося правдою. Окрім одного - він нервував, його тіло здригалося, він не брехав, але явно щось приховував.
Вже на вулиці Маргарет помітила, що кілька разів пропустила дзвінок телефону, доки розмовляла з власником картинної галереї. Поглянула на екран - це був Грегорі, тому вона швидко перетелефонувала. 
– Ні, містере Баум, з Крістіною залишився Джеремі. – відповіла вона співрозмовнику. Голос Грегорі був як ніколи схвильованим 
– От негідник, навіщо він це зробив?! Треба їх попередити!
Марго глибоко зітхнула. Знову накотила хвиля втоми - важким каменем лягла на плечі. 
– Містере Баум, ми намагаємося все з’ясувати, запевняю вас. Я розумію, як зараз тиснуть на весь відділок, але повірте - Крістіна ні до чого не причетна. Очевидно, що її намагаються підставити і дуже вміло маніпулюють її минулим. Але ми знайдемо того, хто за цим стоїть. Зараз найголовніше - її безпека, вбивця обов’язково зробить наступний крок, а ми будемо готові.
Вона проігнорувала останнє питання Грегорі і просто поклала слухавку. Не було сенсу пояснювати те, в чому сама не була впевнена, а грати у здогадки Марго не любила. 
Вона поспішила набрати Джеремі, але безуспішно - телефон був вимкненим. Подумала про те, що після лікарні він, можливо, відвіз Крістіну додому, і одразу направилась туди.
Якщо так, то біля будинку їх вже чекала юрба журналістів, адже Хантер дав інтерв’ю пресі, де розкрив інформацію про сайт Керрі Велл (вона ж Крістіна Валетто) і про її малюнки місць злочинів. Марго ледь чутно лаялася собі під носа. Тільки такий негідник, як Рой, міг додати всім головного болю, використовуючи вигадані звинувачення!
Стоп! Маргарет різко загальмувала на червоному світлі світлофору й заледве не врізалася в автомобіль попереду. Її раптом осяяло! Хантер не бачив малюнків - Джеремі встиг їх спалити. Тоді звідки він про них знає? Чи не вийшов убивця якимось чином на контакт із копами? І чому немає зв’язку з Гейлом, коли він так потрібен?!
Марго сильніше вдавила педаль газу та поїхала швидше до будинку Крістіни, сподіваючись, що вони таки там.