Розділ 9-й. Галерея.

Коли Маргарет під’їхала до вже знайомого особняка родини Валетто, її раптово накрило невідоме відчуття втоми - ніби весь світ навалився на плечі та притиснув їх важким каменем. Вона буквально змусила себе вийти з авто і так само докладаючи зусиль попрямувала до дверей.
Не дуже привітна покоївка грюкнула дверима прямо перед її обличчям, пояснивши, що спершу має повідомити господаря про прибуття гості. За кілька хвилин у дверях таки з’явився Джозеф, але й він своїм виглядом чітко дав зрозуміти, що їй тут не раді, і не поспішав запрошувати до будинку.
– Слідча Джонс, що привело Вас до нас у таку ранню пору?  
– Доброго дня, містере Валетто! – Марго зробила спробу ввічливо усміхнутися. – Перепрошую за турботу, але я б хотіла поговорити з Вами про дещо важливе, якщо Ви дозволите. Це стосується Лукаса.
Джозеф помітно напружився та зблід. Він мовчав, міцно стискаючи зуби і кулаки, чекав продовження.  
– Містере Валетто… Джозефе, будь ласка, дозвольте мені увійти, і ми…  
– Ні! – різко перебив її чоловік, витягнувши руку вперед. – Говоріть тут і зараз. Моя дружина тільки-но почала приходити до тями! Я не дозволю знову дратувати її «рани», нагадуючи про минуле.
Марго схрестила руки перед собою й почала переминатися з ноги на ногу, наче школярка перед директором. Їй захотілося просто втекти.
– Гаразд, я лише хотіла дізнатися одну річ. Чи не знаходили Ви, або можливо Ваша дружина, серед особистих речей Лукаса розбитий ноутбук? Можливо, Ви його забрали собі або викинули? – швидко промовила вона.
– О, Господи! Ви це серйозно зараз? – гримаса на обличчі Джозефа виражала змішане почуття огиди, зневаги й подиву. Здавалося, він намагався зрозуміти, що ж від нього, зрештою, хочуть? – Послухайте, слідча Джонс, у нас немає жодних речей Лукаса. Ми нічого не забирали з того проклятого будинку. Що ще вам потрібно? Не займайтесь дурницями…
– До речі, щодо цього... – зрозумівши, що Джозеф усе ж налаштований на розмову, Марго вирішила бути сміливішою. – Кому тепер належить той будинок? Мені відомо, що продажем займався ваш сімейний юрист.
– Бачу, Ви добре поінформовані, Маргарет. І ще - не сумніваюся, що тепер Ви дуже близькі з Крістіною. – його перекосило, коли він вимовив її ім’я. – То чому б Вам не запитати все в неї? І про речі, і про… як Ви там сказали? Зламаний ноутбук? А щодо будинку - будь ласка, звертайтеся безпосередньо до Флагмана. У мене немає ані часу, ані бажання щось Вам розповідати.
– Дякую, що вислухали, містере Валетто. – щиро мовила Марго і вже збиралася йти. – Більше не потурбую Вас. До побачення.
– Дуже на це сподіваюся… – пробурмотів Джозеф крізь зуби та додав майже посміхаючись. – Знову щось винюхуєте? Невже знову вляпалися?
Маргарет вирішила не обертатися на слова, злісно кинуті їй услід. Вона була вищою за це! Розправивши плечі, жінка швидко пішла до автомобіля, і з кожним кроком, що віддаляв її від будинку, відчувала, як втома, що навалилася раніше, починає поступово відступати, зникає важкість, наче камінь з плечей, і прояснюється в голові та думках.
У машині вона зв’язалася з відділком і попросила надіслати їй контакти, всім відомого у місті, нотаріуса - Девіда Флагмана.

З’явившись, як грім серед ясного неба, у його невеликому офісі, Марго знову відчула себе в звичній атмосфері – і від скромної «школярки» не залишилося й сліду. Тут вона була у «своїй тарілці», могла тиснути авторитетом поліцейського значка і законом. Передусім - законом!
Маючи трохи кращі манери, ніж її напарник Джеремі, Марго все ж дочекалася, коли її запросять до кабінету, але церемонитися не стала. Після короткого взаємного привітання одразу дала зрозуміти, навіщо прийшла.
– Назвіть хоч одну причину, місіс Джонс, чому я маю розголошувати особисту інформацію своїх клієнтів? – Флагман сидів у своєму великому шкіряному кріслі, схожий на кам’яну статую.
Він склав руки «пірамідкою» і постукував пальцями один об одного. Марго це страшенно дратувало, але вона стримувалась і навіть єхидно посміхалася.
– Не пригадую, щоб хтось із них або я особисто порушували закон.  
– А я й не прийшла Вас звинувачувати, містере Флагман. Мені потрібно лише ім’я покупця. І повірте, Ви так чи інакше його надасте, а ні - то будемо розмовляти по-іншому й в іншому місці. Ви ж не хочете цього?  
– Тільки не треба мені погрожувати, слідча Джонс! – він раптом розсміявся. Марго здивовано підняла брову. – Так напружилися! Бачили б Ви своє обличчя! Мені вже дзвонив містер Валетто, попередив про Ваш візит.
Ага, то ось звідки в ньому стільки впевненості й отрути - подумала вона та відчула себе незручно. Але Флагман уже нахилився до нижньої шухляди столу, порпаючись у купі паперів, і вона з полегшенням зітхнула.
– Ось, будь ласка. – кинув він стос паперів на стіл.
Марго вже потягнулася до документів, але чоловік різко зупинив її:
– О ні, місіс Джонс. Тільки ім’я. Ми ж так домовлялися? – Флагман хитро всміхнувся.  
– Добре, слухаю. – погодилася Марго. Їй і цього було цілком достатньо.  
– Ріккі Лінкер.  
– Дуже знайоме… де ж я могла його чути? – Марго й сама не помітила, як промовила ці думки вголос.
– Ну, він володіє невеличкою галереєю в місті. Можливо, тому й чули це ім’я. – Флагман подумав, що питання було адресоване йому, тож ляпнув випадково, а потім так само різко замовк.  
– Галерея, кажете? Дуже цікаво... – Марго підвелася. – Що ж, дякую за Ваш час. Приємно мати з Вами справу. Сподіваюся, ми залишимось у гарних стосунках.
Вона вже майже дійшла до дверей, коли Флагман теж встав і озвався:  
– А Ви, слідча Джонс, якась нелогічна жінка! Замість того, щоб їхати через усе місто до мене, могли б просто навідатись до власника і спитати його особисто. – Він знову розсміявся своїм неприємним сміхом, який Марго вже встигла зненавидіти. – Тільки не кажіть, що адресу не знаєте?
– О, якраз навпаки, я дуже навіть логічна, шановний містере Флагман. – Маргарет посміхнулась. – Справа в тому, що з моменту продажу у тому будинку ніхто не живе. Сусіди, бачте говорять, що нікого там не бачили. – Її потішило здивування, яке з’явилося на його обличчі. – Тож, вперед, телефонуйте, Джозефу, Ріку чи ще комусь, хто в курсі справ. А я, мабуть, навідаюсь в галерею. Щось дуже потягло до мистецтва.