Розділ 8-й. Гіпноз.

Зі мною знову почали говорити, наче зі слабкою дитиною, і це дуже дратувало. Джеремі посадив мене в машину і пристебнув ремінь. Я помітила, що Марго щось ще прошепотіла йому на прощання, але не почула, що саме. Ну, і навіщо ці таємниці? Все одно нічого хорошого найближчим часом не передбачається, то хоч би знати, до чого готуватися?
Ми майже мовчки доїхали до лікарні - на цілу годину раніше, ніж був мій запис, але Джеремі це не зупинило. Він відчував, що має повне право (використовуючи свій поліцейський жетон, звісно) зайти без стуку до кабінету лікаря. Мені стало дуже незручно, але тішило, що доктор Боу був у гарному настрої і швидше зрадів моєму приходу, ніж здивувався присутності Джеремі.
– Емет Боу. Чим можу допомогти? – Він був, як завжди, дуже ввічливим і так само ввічливо запропонував нам сісти.  
– Мене звати Джеремі, я хлопець Крістіни... –  
– І поліцейський. – з усмішкою перебив Боу. Він мав повне право трохи дратуватися. Бо це саме його зараз застали зненацька і, мабуть, відволікли від важливих справ.  
– Не турбуйтеся, містер Гейл, я вас знаю. Колись перетиналися у суді, хоча ви, мабуть, не пам’ятаєте. Але якщо ви тут, то, мабуть, сталося щось серйозне. Розказуйте.  
– Я хотів би дізнатися у вас про гіпноз.  
Я відкрила рота від здивування. Серйозно?  
– Використання гіпнозу в медицині – дуже широка тема. Що саме вас цікавить?  
– Чи можна дізнатися, чи застосовувався гіпноз щодо неї? – і він вказав на мене.  
– Що застосовувалося? – від здивування в мене очі, здається, вилізли на лоб. – Який ще гіпноз?
– Добре, містере Гейл. – глибоко зітхнув Боу, вже не приховуючи напруження. – Давайте перестанемо гадати. Якщо ви справді потребуєте моєї допомоги (а я із задоволенням допоможу), вам доведеться все докладно розповісти.  
– Добре.  
Джеремі затамував подих і зробив коротку паузу.  
– Ми думаємо… – а під “ми” він явно мав на увазі мою подругу. – Що Крістіна якимось чином була залучена в небезпечну справу, яку зараз розслідують. Є низка збігів, які нам потрібно прояснити.  
Він потер скроні, напружився, але швидко взяв себе в руки.  
– Отже, я точно знаю, що людиною можна керувати за допомогою гіпнозу. На жаль, раніше ми вже стикалися з таким.
– Так, дуже непроста ситуація… – озвався Боу, скориставшись паузою Джеремі. – Я правильно розумію, ви підозрюєте, що Крістину могли піддавати гіпнозу? Розкажіть, будь ласка, детальніше, що саме сталося.
Поки лікар щось записував у свій блокнот, Джеремі старанно підбирав слова.
– Вибачте, я не можу розкривати подробиці, справа ще не стала публічною.
– Ви зараз у кабінеті лікаря, слідчий Гейле. – з легким докором сказав Боу. – Вам знайоме поняття медичної таємниці?
– Так, звичайно.
Він подивився на мене з такою ніжністю і турботою, що я відчула це, ніби дотиком шкіри.
– Ти ж не проти?
– Ні, звичайно. – я опустила очі від ніяковості. – Якщо це допоможе, я й сама хочу все зрозуміти.
Доктор Боу був одним із тих небагатьох людей, яким я цілком довіряла, тому не було й думки щось приховувати.
Говорив здебільшого Джеремі, я намагалася не втручатися, лише коли ставили конкретні питання. Але що я могла відповісти? Я нічого не знала! А може, просто не пам’ятала? Ось такий сюрприз!
Співрозмовники використовували багато спеціальних термінів, і я усвідомила, що мало що розумію в їх діалозі. Виявилось, що я цілком могла не пам’ятати, чи застосовували до мене гіпноз, якщо, наприклад, гіпнотизер був достатньо сильним і міг мені це навіяти.
Але що я знала точно, або принаймні думала, що знаю (в реальності могло бути що завгодно), — це те, що я не контактувала з підозрілими незнайомцями, не входила в жодні організації, не відвідувала ніяких сект.
І серед тих небагатьох знайомих і рідних, що у мене є, точно немає людей, здатних на такі речі.
В будь-якому разі я могла помилятися, і вони це розуміли, враховуючи мій діагноз і всі обставини. Найстрашніше для мене завжди було не вірити собі, розуміти, що моя власна пам’ять може мене підвести. Ну що ж, така я була. Моєю реальністю тепер став Він, і тільки йому я довіряю беззаперечно. Він поруч, і тоді нічого не страшно - все, що він бачить, чує і розуміє Він, бачу, чую і розумію я. Джеремі став для мене своєрідним мостом між справжнім світом, мною і світом моєї хворобливої уяви, навіть сам того не усвідомлюючи - він став моїм особистим «індикатором реальності».
Не пройшло й половини часу від звичайного сеансу, як доктор Боу запропонував перевірити теорію. Для цього треба було занурити мене в гіпноз. Ось такий парадокс -  подумала я і навіть показово зітхнула від безсилля, але все ж довірилася.
Почалося все добре та спокійно. Мені снився сон - один із тих яскравих снів, де я гуляла знайомими місцями і дивилася на красиві пейзажі, нічого особливого. У сні я все ще відчувала руку Джеремі - мабуть, він тримав її, поки я лежала на кушетці лікаря. Як дивно одночасно усвідомлювати себе в двох місцях - в сні і наяву. Я й досі чула тихий голос Емета Боу, але віддалено, ніби з глибокої криниці. Цей голос просив мене говорити.
Отже, картина проста: я в своєму старому будинку, будинку Лукаса. Це остання ніч перед переїздом в нову квартиру. Вечір, я вже збираюся лягати спати, але дзвонить телефон - номер незнайомий. Я відповідаю. Чоловік говорить, голос - раніше не чула, я його не знаю і не розумію, що він каже. Він намагається описати якесь місце - знайоме мені місце, я там була. Він просить запам’ятати це місце. Дивно, я не розумію, чого він хоче, просто просить запам’ятати це місце, де я була. Потім прощається і каже, що я повинна видалити його номер. Нічого не зрозуміло. Мабуть, я просто видаляю його номер з телефону і лягаю спати.
Темрява.
Так, я пам’ятаю цей сон. Мені тоді наснився сімейна прогулянка вечері на набережній. Це був дуже яскравий сон, стояв сонячний день, все було настільки звично і нормально, ми почувалися дуже щасливими - мама, тато і мій маленький Ян. Пам’ятаю, як прокинулася тоді зі сльозами на очах, і все. Саме тоді я вирішила, що колись обов’язково збережу це щасливе місце у своїх картинах та намалюю Набережну.
Здається, Джеремі зрозумів все раніше, ніж я вийшла з гіпнозу по клацанню пальців лікаря Боу. Було видно, що він схвильований, хоч і намагався це приховати. Легенько витер мої мокрі очі своїми теплими пальцями і поцілував у маківку. Ну треба ж, я навіть не відчула, як заплакала, а в іншому зі мною нічого дивного не сталося. Якби я була звичайною людиною, списала б все на чийсь дурний телефонний розіграш, але ні! Це ж я! Я навіть не пам’ятала, що мені телефонували, і, мабуть, не один раз.
Якщо б можна було описати, що я відчула в той момент, то це було схоже на пограбування. Саме так - мене обікрали, позбавили спогадів! Ще це було схоже на те, ніби стоїш голою перед натовпом незнайомців. Так, саме так - голою і пограбованою!
Єдине, що допомогло мені взяти себе в руки - це постійна присутність Джеремі, точніше його рука, яка міцно тримала мою. Навіть пальці вже посиніли, а я все одно не відпускала її, ніби вона може зникнути, варто мені ослабити хватку.
Емет Боу серйозно занепокоївся результатами сеансу, але Джеремі поспішив запевнити лікаря, що відтепер я під його постійним наглядом і нічого поганого зі мною не станеться, а злочинця вони знайдуть якнайшвидше. На цьому ми попрощалися і поспішили вийти з лікарні.
Вже в машині Джеремі швидко зателефонував у відділок і попросив когось терміново знайти для нього інформацію:
– Я зараз надішлю тобі номер телефону, потрібна повна виписка дзвінків від оператора зв’язку з початку лютого. – Він на секунду замовк. – Хоча ні, давай з початку року. Так, усі номери. Вхідні, вихідні. Все, що зможеш знайти, і одразу надсилай мені.
Ми їхали додому - Джеремі мовчав. Він виглядав спантеличеним, але мене це не зупинило:
– Можливо, тепер ти розкажеш, як здогадався про гіпноз?
Мені було дуже цікаво і одночасно страшно. Адже десь ходить людина - вбивця. Він знає мій номер, телефонував мені неодноразово, ми навіть розмовляли, а потім він убивав людей. Чи спочатку вбивав, а потім ми говорили? Але я не знала і не пам’ятала. За його навіюванням я малювала картини. Він точно знав мій псевдонім. Звідки? З розбитого ноутбука? Але як? Він був у моєму старому будинку? Потім ця людина якимось чином змогла повідомити поліцію. Він розповів їм тільки про псевдонім? Чи й про картини теж? Від одних цих думок голова йшла обертом, а в горло підступала нервова нудота. І я та, що пережила багато біди, все ще намагалася не розплакатися, міцно стискаючи кулаки та глибоко вдихаючи повітря.
– Це все Марго. Вона припустила, що тобою можуть маніпулювати. – Відповів Джеремі спокійним та рівним голосом. – Подібне сталося ще на початку нашого з нею знайомства. Була справа - підозрюваний у вбивстві до сліз клявся, що не пам’ятає, як опинився на місці злочину, не кажучи вже про те, що не вбивав. Він просто потрапив на одну з камер спостереження, але не хотів вірити, що був там насправді. Інших доказів особливо й не було, те відео - єдина ниточка, за яку можна було косо зачепитися. Але як посадити людину за ґрати, якщо він дійсно прийшов не в те місце і не в той час?
Джеремі заплющив очі, мабуть, намагався відігнати погані думки. Потім продовжив:
– Врешті, нам пощастило з хорошим психіатром, що проводив експертизу на осудність. Він повірив підозрюваному і провів сеанс гіпнозу. Виявилось, що справжній вбивця був дуже здібним і маніпулював нашим підозрюваним через гіпноз. Ось і все. Думаю, Марго згадала цей випадок, коли ти розповідала про свої сни. 
– Так, вона дійсно молодець! – швидко сказала я й одразу завагалася. – Але від цього не легше…
Я відвернулася до вікна, за яким мчали вулиці міста. Знайома дорога вела додому.
– Я розумію, що ти зараз відчуваєш. – раптом сказав Джеремі, коли ми зупинилися на світлофорі. Він взяв мене за руку. – Послухай, я більше не залишу тебе саму ні на секунду, добре? Тим більше зараз, коли цей псих ще на волі. І це не обговорюється Крістіно. Тобі варто трохи пожити у мене, так буде безпечніше.
Від його сильного та впевненого голосу мене пройняло тепле тремтіння, а тіло наповнювалося спокоєм. Якщо у світі й існує найнадійніше місце – то це поруч із ним!
– Пропоную зараз поїхати до тебе додому, взяти найнеобхідніші речі, а тоді до мене, гаразд?
– Як скажеш… Я тобі довіряю. – прошепотіла я ледь чутно. Він кивнув.
У тому моменті було щось дуже інтимне, я почервоніла й схилила голову, ховаючи очі та червоні щоки. Так виглядав найніжніший, найглибший прояв кохання – турбота про того, кого любиш. Здається, раніше я ніколи не відчувала настільки приємного почуття - це було вперше. Вперше хтось так трепетно і безкорисливо про мене дбав.
Дивне відчуття дежавю охопило мене, коли ми нарешті приїхали до мого дому. Це була знайома картина – одна з тих, які я так хотіла забути назавжди. Від усього хорошого, що зараз наповнювало моє серце, не залишилося й сліду. Натомість в реальність прокрався один із найгірших моїх нічних кошмарів – в якому я знову для них вбивця!