Розділ 7-й. Спільник.

Мене розбудив ледь вловимий аромат кави. Я знайшла в розкиданому по підлозі одязі темно-синю сорочку Джеремі й без докорів сумління привласнила її собі - як і чоловіка, яким вона так солодко пахла. Тихенько прокралася на кухню й помітила, що він тримає під струменем води почервонілу долоню.
– Ти обпікся? – я потягнулася рукою до його передпліччя, але Джеремі закрив кран, обернувся та обійняв мене за талію, глибоко зітхнувши.
– Нічого страшного. Просто був необережним.
Він пригладив моє не розчесане волосся мокрою долонею і кілька хвилин вдивлявся в очі, ніби шукав якусь відповідь. А потім поцілував - довгим та ніжним поцілунком, від якого у мене знову затремтіли коліна і, як завжди, зникла здатність думати.
Нас перервав дзвінок у двері. Від несподіванки я аж підскочила. Хто б це міг бути? Ще й так рано. На запитальний погляд Джеремі я лише відповіла, що нікого не чекаю.
– Тоді залишайся тут, сам подивлюся. – сказав він та направився до вхідних дверей. З цікавості я рушила туди ж.
Перед тим, як відчинити двері, Джеремі глянув у вічко, потім тихо вилаявся собі під носа й з шаленою швидкістю пронісся повз мене. З якихось причин він кинувся до моїх картин, зібрав їх разом, порився в кухонних шафках, знайшов сірники і запитав:
– Є щось спиртне?
Я була настільки здивована, що просто завмерла на місці з широко розплющеними очима. Що відбувається?
– Крістіно, прошу, швидше! – його голос таки привів мене до тями.
Я знайшла в одній з шафок півпляшки вина після останньої зустрічі з Марго. Але це все, що мала. Джеремі кинувся до ванної, облив мої картини алкоголем та підпалив. Вони спалахнули одразу, наче маленькі багаття, і зникали просто на очах, а в мене аж серце стислося у грудях.
– Що ти робиш?! – дар мовлення повернувся, але я досі була в шоці.
У двері знову подзвонили, а через секунду вже почали гучно стукати кулаком.
Джеремі взяв мене за плечі:
– Де ще є згадки про Керрі Велл? – вимогливо запитав він. – У твоєму ноутбуці є щось?
– У мене… у мене немає ноутбуку. – я вже майже задихалась.
– Записи? Щоденники? – він не кричав, але міцно стискав мої плечі й уважно дивився в очі.
– Я не знаю… Ні, немає. – мені зробилося страшно від нерозуміння. – Джеремі, що відбувається?
– Послухай, ти не знає хто це, і ніколи не чула цього імені! І жодних картин ти теж не малювала. Зрозуміла?
Я лише кивнула, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію. Але в двері знову гучно постукали і Джеремі міцно взяв мою руку:
– Ходімо, а то вони зараз їх рознесуть. – і потягнув мене за собою.
Він зачинив двері ванної, де яскраво палали мої роботи.
Я вчепилася в його передпліччя й намагалася якомога надійніше сховатися за спиною, коли Джеремі відчинив вхідні двері. Цього чоловіка я впізнала одразу – аж рот відкрився від здивування. Рой Хантер – блискавкою промайнуло в голові, і серце спочатку стислося в крихітну грудочку, а потім миттєво скотилося кудись у п’яти. Хантер був тим самим прокурором по моїй справі, що не так давно намагався засадити мене за ґрати.
Його поява в такий ранній час у мене вдома нічого доброго не обіцяла. Здивування швидко змінилося страхом. Щось сталося – здогадалася я і ще сильніше притислася всім тілом до Джеремі, який зараз був моїм єдиним захистом. Моїм рятівним колом.
Лише за мить я помітила, що Рой стояв не сам – із ним було двоє його «псів» (так колись називала його підлеглих Марго). Він втупився у Джеремі крижаним поглядом та виглядав не менш здивованим, ніж ми.
– Хантер. – пробурмотів мій захисник. – Що ти тут робиш? 
– Можу й тебе те саме спитати, Гейле. – Рой перевів свій гострий і холодний погляд поверх наших голів, ніби оглядав мою квартиру. Потім витягнув з внутрішньої кишені якийсь папірець і тикнув нам просто в обличчя. – Я тут по справі!
Я одразу впізнала ордер на обшук – справа кепська. Страх на секунду відступив, але мене охопило повне нерозуміння. Я вже хотіла спитати, що відбувається, як обличчя непроханих гостей змінилися в одну мить. Вони зморщили носи і, точно пси, почали принюхуватись, реагуючи на запах гару, що йшов з глибини квартири. Рой лише кивнув, як двоє його напарників одразу побігли вперед. Вони обов'язково відчують звідки йде запах і знайдуть... Мені стало зле від самої думки про палаючі картини. Живіт скрутило нервовим спазмом.
– Замітаєш сліди, Гейл?! Прикриваєш цю паскуду?! – розлючений  Рой кинувся у бік Джеремі та вже хотів було схопити його за плече, але той встиг зреагувати і відштовхнув його.
– Тільки спробуй її торкнутись - і пошкодуєш! – голос Джеремі став моторошно низьким.
Суперечку раптом перервав один з «псів», який вийшов з кімнати з обгорілим шматком чогось, що колись могло бути картиною, в руках. Він негативно похитав головою і обличчя Роя ще більше налилося гнівом, але Джеремі його випередив:
– Бери те, за чим прийшов, Хантер, і забирайся геть!
– Я до тебе ще доберуся, Гейл! – процідив він крізь зуби і вказав на мене пальцем. – І до неї теж!
Схоже, не сподіваючись знайти ще чогось, всі троє не стали більше затримуватись та пішли геть так само швидко, як і з’явились.
Як тільки за непроханими гостями зачинилися вхідні двері, Джеремі ніжно обійняв мене й поквапив. Ми швидко одяглися в те, що змогли знайти посеред усієї цієї метушні. Перевірили, чи не залишилось тліючих залишків у ванній (часу на прибирання не було, і я вирішила, що займуся цим потім), після чого вирушили до машини Джеремі. Він був одночасно стурбованим і зосередженим. З боку здавалося, ніби слідчий Гейл просто уважно стежить за дорогою, ведучи авто, але насправді це було зовсім не так. Він повністю занурився у власні думки, щось аналізував і складав у голові до купи. Мені залишалося тільки дати йому час, щоб він заспокоївся, і дочекатися відповіді на всі ті питання, що розривали мою голову зсередини. Якщо він, звісно, захоче їх дати.
Тишу перервав телефонний дзвінок, і Джеремі швидко відповів:
– Так, ми вже їдемо до тебе.
Тоді недбало відкинув телефон в сторону, не відводячи погляду від дороги й усе ще ігноруючи мою присутність. На секунду стало прикро, і я відвернула голову вбік. За вікном миготіли знайомі вулиці нашого великого міста. Дорогу впізнала - ми їхали додому до Марго. Справи дійсно кепські…
Я відчула, як хвиля незрозумілого страху знову прокотилась тілом, а по щоках зрадливо потекли сльози. Можливо, від безсилля, а можливо - від того, що він (мій Джеремі) так нічого й не пояснив. Він мовчав, а я сховала обличчя в долоні, краєм рукава витираючи мокрі очі, щоб він не помітив моєї хвилинної слабкості.
Марго відчинила двері ще до того, як ми встигли в них подзвонити. Ми швидко прослизнули всередину, і замість привітання Джеремі тихо сказав:
– Здається, я знайшов спільника. Знайомся – це Керрі Велл. – І легенько торкнувся мого плеча, але шкіра під його рукою спалахнула вогнем.

Поки Марго готувала каву, Джеремі посадив мене на диван у вітальні. Усі інші в домі ще спали, тож панувала тиша, і я могла добре чути їх розмову, навіть коли вони говорили пошепки. Запитати щось - поки не наважувалась.
– Я навіть не одразу зрозуміла, в чому справа, коли Грегорі зателефонував вдосвіта. – сказала моя подруга сонним голосом. – Спершу подумала, що це якийсь жарт. Він намагався попередити, що Хантер з’явиться. Мабуть, не дуже довіряє його джерелам.
– Так, уявляєш, який у нас був шок? Добре, що я знаходився там, інакше вони б пів квартири рознесли! Але не думаю, що вони знали, що саме шукати.
– Чому? Грегорі згадав тільки про Керрі Велл. Було ще щось?
– Так, картини. Ми встигли їх спалити, і Рой не став продовжувати обшук.
– Які ще картини? Ті, що Крістіна малює? –  мабуть , Джеремі їй кивнув. – Серйозно? А до чого тут вони?
– Я думаю, краще запитати в неї самої. – глибоко зітхнув той. – І доведеться розповісти їй усе.
Тепер зітхнула вже Марго.
Переді мною поставили велику чашку солодкої кави з вершками, але пити зовсім не хотілося. Подруга сіла навпроти, а Джеремі – поруч. Він міцно тримав мене за руку, і від цього стало трохи легше, але відчуття тривоги в тілі ніяк не відступало.
– Послухай, ми ні в чому тебе не підозрюємо й не звинувачуємо, просто намагаємось розібратися в деяких речах. – спокійний тон Джеремі робив його схожим на мого психотерапевта. – Пообіцяй, що не будеш занадто хвилюватися, гаразд?
Я вирішила проігнорувати його питання і одразу звернулась до подруги:
– Марго, тобі не здається, що вже час мені все розказати? Чи ви вважаєте, що я не можу тверезо оцінювати те, що відбувається? – я з докором подивилась на свого хлопця. 
– Добре, твоя правда, так буде краще. – вона відставила чашку на столик і на мить задумалась, підбираючи правильні слова.
Не скажу, що була шокована почутим. Точніше, не самими вбивствами (вони викликали холодний жах), а тим, що підозра впала на мене. Все було так продумано до дрібниць, що інших варіантів просто не залишалось. Але як? Як так вийшло? І кому це було потрібно? Помста? Можливо. Думки плутались в голові, питань ставало більше й більше, але деякі відповіді в мене все ж були. Я мовчала, Марго тим часом допила каву. Ніхто не порушив раптову тишу, мабуть, чекали моєї реакції, але я лише важко зітхнула:
– Та ну... гіршого й не придумаєш...
– Ми не сумніваємось, що це підстава. Треба тільки зрозуміти, хто за цим стоїть? Тому допоможи нам. – голос Джеремі був благальним і це мене трохи здивувало.
Хто тут повинен просити про допомогу - так це я! Вже не вперше!
– Щодо псевдоніма, сайт я створила швидше для забави кілька років тому, так скрізь і підписувалась. Нічого особливого, хтось веде щоденник, а мені було легше викладати свої думки і почуття в інтернеті. Це було просто, але відволікало, іноді навіть допомагало психологічно. Я й не помітила, як натрапила на однодумців, стільки історій і у кожного своє горе. Але я майже ні з ким не спілкувалась і в реальному житті з тими людьми не зустрічалась.
«Це було неможливо…» – подумала я про себе.
– Минулої весни, під час чергової сварки з чоловіком, розбився ноутбук і з того часу я перестала займатися сайтом. Я ніколи ні з ким про нього не говорила і про псевдонім теж - це був мій маленький секрет. Сумніваюсь, що навіть Лукас знав. Він не перевіряв, чим я займаюсь.
– Зрозуміло, а ноутбук куди подівся врешті? – запитала Марго. 
– Я вже й не пам’ятаю. Лукас його розбив і забрав собі. Можливо, він досі валяється серед його речей. Я не перевіряла, та й навіщо було? – відповіла я. 
– Це ти даремно, звичайно. А що там за історія з картинами? – Марго запитально подивилась на Джеремі, наче чекала якогось великого відкриття таємниці. 
– Оце найцікавіше. І я навіть не знаю, як пояснити такий збіг. – Джеремі виглядав сумним та замисленим одночасно. 
– Про те, що я малюю, знаєте тільки ви і доктор Боу, але навіть з ним ми не обговорювали свої малюнки детально. Тож… 
– Вона намалювала всі три місця вбивств: набережну, ботанічний сад і «міст закоханих», не знаючи, де вони сталися. Точніше - вже після того, як вони сталися. – перебив мене Джеремі. 
– Хм, справді цікаво. – насупилась Марго. 
– Подумай сама, якби вона намалювала ці місця раніше, злочинець, наприклад, міг би скористатися вже існуючою інформацією. А так виходить, що або вона знала про них (що практично неможливо, бо інформація в пресу не надходила), або їй хтось розповів вже після скоєного. Інакше звідки цей збіг, Марго? – Джеремі ніби намагався переконати у чомусь самого себе, а Маргарет, натомість, лише мовчки крутила в руках охололу чашку кави й теж про щось думала. 
– Стоп, друзі, зупиніться! – я й не помітила, як підвищила голос. – Мені ніхто нічого не говорив. Це схоже на якийсь божевільний жарт! До чого тут мої картини? Я просто малювала знайомі пейзажі міста і все. 
– Розумієш, для такої людини, як Хантер, і це стало б вагомими доказами, особливо враховуючи інші збіги. Йому байдуже на здоровий глузд, він роздує сенсацію, лише щоб черговий раз задовольнити своє его. Але сумніваюсь, що він доб’ється чогось суттєвого. – глибоко видихнула Марго.
– Тепер нам залишається тільки знайти того, хто за цим усім стоїть. – Джеремі ніби ожив. – Думаю, я знаю, з чого почати. Спробуємо для початку знайти ноутбук. Треба заїхати до батьків твого колишнього чоловіка. Можливо, вони прихопили його речі, а у Клариси ще й мотив є. 
Джеремі вже збирався підвестися з дивану, коли раптом Марго нарешті відірвалася від своїх думок і запитала: 
– То як так сталося, що ти намалювала саме ці три місця? А не якісь інші?
Її погляд був глибоким та пронизливим - проникав до самої душі, але не обпалював. 
– Не знаю, вони просто приснилися мені одного разу… в дуже яскравих снах… 
– Приснилися, кажеш? – Марго вперше посміхнулася. 
– Друзі, а давайте ви разом поїдете сьогодні до Емета Боу. У тебе ж все одно сеанс запланований, так? А я сама навідаюся до родини Валетто. Як вам ідея?