Розділ 7-й. Спільник.

Мене розбудив ледь вловимий аромат кави. Я знайшла в розкиданому по підлозі одязі темно-синю сорочку Джеремі й без докорів сумління привласнила її собі - як і чоловіка, яким вона так солодко пахла. Тихенько прокралася на кухню й помітила, що він тримав під струменем води почервонілу долоню.
– Ти обпікся? – я потягнулася рукою до його передпліччя, але Джеремі закрив кран, обернувся та обійняв мене за талію, глибоко зітхнувши.
– Нічого страшного. Просто був необережним.
Він пригладив моє не розчесане волосся мокрою долонею і довго вдивлявся в очі, ніби шукав якусь відповідь. А потім поцілував - довгим та ніжним поцілунком, від якого у мене знову ледь не підкосилися ноги, і, як завжди, зникла здатність думати.
Нас перервав дзвінок у двері. Від несподіванки я аж підскочила. Хто б це міг бути? Ще й так рано. На запитальний погляд Джеремі я лише відповіла, що нікого не чекаю.
– Тоді залишайся тут, сам подивлюся. – сказав він і пішов до вхідних дверей. З цікавості я рушила туди ж.
Перед тим, як відчинити двері, Джеремі глянув у вічко, потім тихо вилаявся й з шаленою швидкістю пронісся повз мене. З якихось причин він кинувся до моїх картин, зібрав їх разом, порився в кухонних шафках, знайшов сірники й запитав:
– Є щось спиртне?
Я була настільки здивована, що просто застигла на місці з широко розплющеними очима. Що відбувається?
– Крістіно, прошу, швидше! – його голос таки таки привів мене до тями.
Я знайшла в одній з шафок півпляшки вина після останньої зустрічі з Марго. Джеремі кинувся до ванної, облив мої картини алкоголем і підпалив. Вони спалахнули, наче маленькі багаття, і зникали просто на очах, а в мене аж серце стислося у грудях.
– Що ти робиш?! – дар мовлення повернувся, але я досі була в шоці. 
У двері знову подзвонили, а за секунду вже почали гучно стукати кулаком.
Джеремі взяв мене за плечі:
– Де ще є згадки про Керрі Велл? – вимогливо запитав він. – У твоєму ноутбуці є щось?
– У мене… у мене немає ноутбуку. – я вже майже задихалась.
– Записи? Щоденники? – він не кричав, але міцно стискав мої плечі й уважно дивився в очі.
– Я не знаю… Ні, немає. – мені зробилося страшно від нерозуміння. – Джеремі, що відбувається?
– Послухай, ти не знає хто це, і ніколи не чула цього імені! І жодних картин ти теж не малювала. Зрозуміла?
Я лише кивнула, відчуваючи, що ось-ось знепритомнію. Але в двері знову гучно постукали, і Джеремі міцно взяв мою руку:
– Ходімо, а то вони зараз їх рознесуть. – і потягнув мене за собою.
Він зачинив двері ванної, де яскраво палали мої роботи.
Я вчепилася в його передпліччя і намагалася сховатися за спиною, коли Джеремі відчинив вхідні двері. Цього чоловіка я впізнала одразу – аж рот відкрився від здивування. Рой Хантер – промайнуло блискавкою в голові, і серце спочатку стислося в крихітну грудочку, а потім миттєво скотилося кудись у п’яти. Хантер був тим самим прокурором по моїй справі і зовсім недавно намагався засадити мене за ґрати.
Його поява в такий ранній час у мене вдома нічого доброго не обіцяла. Здивування швидко змінилося страхом. Щось сталося –здогадалася я і ще сильніше притислася до Джеремі, який зараз був моїм єдиним захистом. Моїм рятівним колом.
Лише за мить я помітила, що Рой стояв не сам – із ним було двоє його «псів» (так колись називала його підлеглих Марго). Він втупився у Джеремі крижаним поглядом і виглядав не менш здивованим, ніж ми.
– Хантер. – пробурмотів мій захисник. – Що ти тут робиш?  
– Можу й тебе те саме спитати, Гейле. – Рой перевів свій гострий і холодний погляд поверх наших голів, ніби оглядав мою квартиру. Потім витягнув з внутрішньої кишені якийсь папірець і тикнув нам просто в обличчя. – Я тут по справі!
Я одразу впізнала ордер на обшук – справа кепська. Страх на секунду відступив, але мене охопило повне нерозуміння. Я вже хотіла спитати, що відбувається, як обличчя непроханих гостей змінилися в одну мить. Вони зморщили носи і, точно пси, почали принюхуватись, реагуючи на запах гару, що йшов з глибини квартири. Рой лише жестом показав, і двоє його напарників одразу кинулись уперед. Вони обов'язково відчують, звідки йде запах, і знайдуть... Мені стало зле від самої думки про палаючі картини. Живіт стиснуло нервовим спазмом.
– Замітаєш сліди, Гейл?! Прикриваєш цю тварюку?! – розлючено кинувся Рой у бік Джеремі, і вже хотів схопити його за плече, але той встиг зреагувати і відштовхнув його.
– Тільки спробуй її торкнутись - пошкодуєш! – голос Джеремі став моторошно низьким.
Суперечку раптом перервав один з «псів», який вийшов з кімнати з обгорілим шматком чогось, що колись могло бути картиною, в руках. Він похитав головою, і обличчя Роя ще більше налилося злістю, але Джеремі його випередив:
– Бери, за чим прийшов, Хантер, і забирайся геть!
– Я до тебе ще доберуся, Гейл! – просичав він крізь зуби і тикнув у мене пальцем. – І до неї теж!
Схоже, не сподіваючись знайти ще щось, всі троє не стали більше затримуватись і пішли так само швидко, як і з’явились.
Як тільки вхідні двері зачинилися за непроханими гостями, Джеремі ніжно обійняв мене й поквапив. Ми швидко одяглися в те, що змогли знайти посеред усієї цієї метушні. Перевірили, чи не залишилось тліючих залишків у ванній (часу на прибирання не було, і я вирішила, що зроблю це потім), після чого вирушили до машини Джеремі. Він був одночасно стурбованим і зосередженим. З боку здавалося, ніби слідчий Гейл просто уважно стежить за дорогою, ведучи авто, але насправді це було зовсім не так. Він був повністю занурений у свої думки, щось аналізував і складав у голові. Мені залишалося тільки дати йому час, щоб він заспокоївся, і тоді обов’язково відповість на всі ті питання, що розривали мою голову зсередини.
Тишу перервав телефонний дзвінок, і Джеремі швидко відповів:
– Так, ми вже їдемо до тебе.
Він кинув телефон, не відводячи погляду від дороги й усе ще ігноруючи мою присутність. На секунду стало прикро, і я відвернула голову вбік. За вікном миготіли знайомі вулиці нашого великого міста. Дорога була впізнаваною - ми їхали додому до Марго. Справи дійсно кепські… 
Я відчула, як хвиля незрозумілого страху знову прокотилась тілом, а по щоках зрадливо потекли сльози. Можливо, від безсилля, а можливо - від того, що він (мій Джеремі) так нічого й не пояснив. Він мовчав, а я сховала обличчя в долоні, краєм рукава витираючи мокрі очі, щоб він не помітив моєї хвилинної слабкості.
Марго відчинила двері ще до того, як ми встигли в них подзвонити. Ми швидко прослизнули всередину, і замість привітання Джеремі тихо сказав:
– Здається, я знайшов спільника. Знайомся – це Керрі Велл. – І легенько торкнувся мого плеча, але шкіра під його рукою спалахнула вогнем.