Розділ 6-й. Міст закоханих.

Слідчий Джеремі Гейл приїхав на роботу вчасно. Формально він ще був на лікарняному і міг би без докорів сумління кілька днів валятися на дивані, але тривога і погане передчуття змусили його приїхати до відділку. Він сидів у своєму авто та думав про дівчину, що цього ранку готувала сніданок на його кухні. Така тендітна і ніжна, вона тремтіла від кожного його дотику та поцілунку. Джеремі навіть уявити не міг, що ця жінка колись буде належати тільки йому. Це обов’язково трапиться, якщо не трапиться чогось поганого. Він зачинив дверцята авто і прогнав подалі важкі думки. З Марго вони зустрілися біля входу.
– Ти ж мав бути в лікарні! – здивовано спитала слідча Джонс.  
– Якби ти більше піклувалася про мене, пам’ятала б, що мене виписали ще вчора, – усміхнувся Джеремі. – І я теж радий тебе бачити.  
– Так, вибач, зовсім закрутилася. – зітхнула Марго. – Як почуваєшся?  
– Зі мною все гаразд, а от у тебе, як я бачу, щось трапилось. – підозріло подивився він на колегу. – Зовсім без мене робота розвалюється?
Джеремі намагався пожартувати, але, мабуть, усім було не до сміху. Вони йшли до кабінету, і він звернув увагу на метушня у відділку. Дехто навіть не помітив, що він повернувся на роботу, хоча всі щиро за нього переживали. Сідаючи за свій стіл, Марго втомленим голосом розповіла:
– У нас знову труп. Той самий почерк. – вона потерла скроні, нахилившись над записами. – Знайшли цієї ночі біля скляного мосту. Знаєш, де це? «Міст закоханих» – ось там і виявили.
Джеремі, здається, стояв з відкритим ротом, а коли повернувся дар мови, сказав:
– Отже, я вчасно втік із лікарняного. Що ще у нас є?
– Чоловік, приблизно сорока років. Вбитий, як і дві попередні жертви, гострою шпилькою для волосся в сонну артерію. Відбитків пальців чи інших слідів немає, камер спостереження там теж немає, свідків поки теж. Знайшла група підлітків. – Марго зітхнула. – Грегорі вже дає інтерв’ю. Тепер від преси не відкараскаємося, нас просто розірвуть.  
– Дай вгадаю, жертва була хорошим сім’янином? Чи ви ще не встигли поговорити з його рідними?  
– Вгадав. І говорити не було про що. Коли наші приїхали та повідомили дружині, перше, що вона сказала: «Слава Богу, цей виродок помер». – Марго здригнулася. – Тож зачіпок поки немає, він просто не повернувся додому з роботи. І, до речі, їх дитину він теж бив.
Джеремі швидко почав щось шукати на своєму комп’ютері.  
– Дай, будь ласка, дані його дружини, – простягнув руку, і Марго передала йому свої записи. – Хочу дещо перевірити.
Через десять хвилин тиші Марго не витримала:  
– Ну, що ти там риєшся?  
– Терпіння, Джонс. – усміхнувся він, не відриваючись від монітора. – Думаєш, я дарма валявся на лікарняному всі ці дні? Ти ж знаєш, інтернет - страшна штука. Страшенно цікава, я б сказав.
Ще через кілька хвилин Джеремі вигукнув «Бінго!» і Марго втупилася в екран.  
– Я ніяк не міг зрозуміти, що об’єднує жертв, або ж як він їх вираховував. Виявилось, усе дуже просто. Дивись.
Гейл гортав якийсь сайт, і Марго не могла зрозуміти хід його думок.
– Їх дружини були зареєстровані на одному й тому ж сайті. Я перебрав усі соцмережі, доки не знайшов зв’язок. Це схоже на групу однодумців. Тут вони діляться думками, шукають поради та підтримки.
– Почекай… – схоже, Марго починала розуміти, про що йде мова. – «Flowers of rain»? Тут купа постів про домашнє насильство і коментарів теж. Вони справді діляться тут усіма проблемами?
Джонс переглядала сайт із здивованим обличчям, вивчаючи кожен рядок.  
– Як тобі вдалося це знайти?  
– Випадково побачив посилання на сторінці дружини першої жертви. Тепер мої здогадки тільки підтвердилися.
– А хто створив сайт…. якась Керрі Велл? Це вона? – Марго показала на екран.  
– Так, більшість постів від її імені. Але я вже перевірив. Це псевдонім, такої людини немає, а всі картинки взяті з інтернету. Справжніх фото тут теж немає.
Марго зітхнула та поклала голову на стіл. Хотілося загорнутися в теплу ковдру і провести день перед телевізором, але у двері постукали, і вона зрозуміла, що Грегорі чекає всіх на збори.
Збори пройшли на диво швидко, бо не було про що говорити. Грегорі тільки повідомив, що для розслідування справи створять спеціальну групу з найкращих слідчих кількох відділків, бо в місті не щодня трапляється серія вбивств. І поки на поліцію не посипався шквал наріканнь від громадськості, містер Баум вирішив діяти на випередження і спільними зусиллями впіймати злочинця.
А це означало тільки одне – багато роботи.  
Джеремі Гейла не рекомендували брати в команду через його не до кінця відновлене здоров’я, але оскільки саме він знайшов важливу зачіпку, Марго не стала сперечатися, хоча й не була в захваті від такої ідеї і довго бурмотіла, що йому краще відлежатися вдома.
Тепер треба було зустрітися з іншими, розробити план дій і починати шукати «голку в копиці сіна» з самого початку. Джеремі також запропонував залучити програмістів, щоб швидше розшукати творця сторінки «Flowers of rain».

Дома після роботи я малювала. Малювала вже третю картину, і вона мені подобалась. Руки водили пензликом по полотну, а думки поверталися до вчорашнього вечора і того, як я сьогодні вранці прокинулась у його обіймах.  
Ще нічого не сталося, а мені вже якось страшно за наші стосунки, страшно пов’язувати з ним своє життя. Чому я так боюся зіпсувати йому це життя?
А ще незрозумілі вбивства. На роботі Люк дивився новини, й мені стало моторошно. Поліція в глухому куті, деталі не розголошують, створюють спецгрупу - мабуть, справа дуже серйозна. Я майже впевнена, що Марго та Джеремі будуть у цій справі по вуха, і, скоріше за все, подробиць мені не скажуть, щоб не турбувати. Але я вже хвилююся і нічого не можу з собою вдіяти.  
Я навіть не можу йому зателефонувати і спитати, чи поїв він сьогодні, знаючи, що зараз він дуже зайнятий, а я дуже сумую…
Минув тиждень. Цілий тиждень безрезультатних пошуків. Ми не бачилися і спілкувалися лише ввечері по телефону. Втомленим голосом Джеремі розповідав, як проводить час та як в них з Марго справи. Подруга теж передавала привіт і на вихідних запрошувала нас до себе - на день народження сина.
За вікном уже розпускалися дерева, і я сиділа на роботі, передчуваючи завтрашню зустріч у колі друзів, як чийсь трохи грубий голос вирвав мене з думок.
– Ви дуже гарно малюєте. – сказав чоловік, і я підняла голову.  
Це був Віктор Корнелі. Мені подумалось, що останнім часом, він часто заходить до свого батька на роботу, але все одно посміхнулась у відповідь. Я дійсно захопилася малюнками на папері, тож довелося зізнатись.
– Трохи малюю у вільний час. Це просто хобі.  
– І багато у вас вже малюнків? – чоловік уважно вдивлявся в моє обличчя.  
– Усього кілька картин, нічого особливого.  
– Це талант, повірте мені. І він не повинен залишатися непоміченим. – всміхнувся той. – Не думали показати свої роботи світу?  
– Та що ви! У мене максимум три картини, кому вони можуть бути потрібні? – я лише стенула плечима й відклала аркуші вбік.  
Чомусь стало ніяково, що він застав мене за цим заняттям.
– Ой, не кажіть так. – наполягав чоловік. – У мене є знайомий, він володіє невеликою галереєю і виставляє там далеко не світові шедеври, а навпаки – шукає прості, нікому не відомі таланти. Щось яскраве та нове, свіже, як весна.  
Віктор відвів погляд у вікно і на мить замислився.
– Класно, цікаво було б подивитись. – сама не зрозуміла, як вимовила ці слова, але на мить мені й справді здалася привабливою думка - відвідати галерею.  
Можливо, я б змогла покликати Джеремі або Марго, якби в них знайшлася вільна хвилинка серед цієї метушні. Я й сама давно не була в таких місцях, хоча в дитинстві дуже любила ходити в музеї та на виставки.
– От і домовилися. Можемо зустрітись хоч завтра. – чоловік засяяв осліпливою усмішкою. 
– Пробачте, та завтра в мене вже є плани. – а в неділю ще й візит у «психлікарню», подумала я, але промовчала. – Може, іншим разом?  
– Що ж, чудово. Тоді іншим разом,.– усмішка миттєво зникла з його обличчя. – Але подумай серйозно над моєю пропозицією, Крістіно. Ви справді варті більшого.
Цей чоловік так уважно дивився мені в очі, що я зрозуміла - тепер він точно не відступиться з ідеєю показати мої картини своєму знайомому. Хоч буде привід витягти друзів на «культурну програму».
Вранці наступного дня я закінчила малювати й чекала в гості Джеремі. Ми домовилися провести час разом, адже не бачилися цілий тиждень. Потім хотіли купити подарунки й поїхати до Марго ближче до обіду, щоб трохи допомогти з приготуваннями. Планувалося невелике дитяче свято - її синові сьогодні десять.
Я насолоджувалася кожною секундою поруч із моїм Джеремі, бо не знала, скільки ще триватиме це щастя. Розум обережно стримував емоції, а серце було готове вискочити з грудей і пірнути з головою в почуття. Коли ми пили каву на моїй кухні й сміялися, коли гуляли, тримаючись за руки, навіть коли просто їхали в машині - я завжди відчувала спокій, безпеку та захист поруч із ним. Він був моєю кам’яною стіною, за якою хотілося сховатися. Він став моїм індикатором реальності. Хто знає, коли моя голова знову почне вигадувати якісь картини й вірити в них? Але поки він поруч, я бачу й чую те саме, що й він - а значить, це і є моя реальність.
Я відчувала… ні, я знала, що дуже потрібна йому. Я бачила це в його очах, і цього було досить, щоб повірити. Я більше не боялася обману, болю - всі сумніви розвіялися за мить. Але залишився страх. Страх, що щось може нас розлучити. Будь-що: моя хвороба, нещасний випадок на його роботі. Тільки не бажання розлучитися. Я більше не збиралася відступати. І він зізнався, що теж. А я вірила йому навіть більше, ніж собі.
Після того як батьки розібрали своїх дітей, гамір, сміх і метушня в домі моєї подруги нарешті стихли. Чоловік Марго вклав сина спати, а ми з Джеремі допомогли їй трохи прибрати. Згодом він спустився, налив усім вина і запропонував перейти до вітальні.
Так, дитяче свято повільно перетворилося на «подвійне побачення». Сьогодні я познайомилась зі Стівеном і Коліном - найдорожчими чоловіками в житті Маргарет. Вони виявилися просто чудовими. Я трохи ніяковіла, бо Джеремі представляв мене всім як свою дівчину, але потім увесь час тримав за руку, тож стало спокійно й затишно.
– Дуже радий за вас… – сказав Стівен, коли ми зручно вмостилися на дивані. – Думаю, ви обоє заслуговуєте на щастя.  
– Дякую вам обом, друзі. – усміхнувся Джеремі, не випускаючи мою руку зі своєї.
Звісно, чоловік Марго все знав. Він не міг не знати. Але був настільки щирим у своїх словах, що я зрозуміла - він саме такий, яким його завжди описувала Марго: добрий і надійний, сміливий та сильний. З ним їй ніколи не страшно і не боляче. Моя подруга щаслива. Вона кохана. Мені стало тепло на душі, коли Стівен ніжно обійняв свою дружину, а вона сховалась у його обіймах, немов маленька дитина.
Вечір добігав кінця. Ми багато сміялися, слухаючи історії з роботи Стіва (виявляється, у програмістів теж бувають пригоди), з дитинства Джеремі, з коледжу Марго. Хвиля за хвилею спогади повертали їх у минуле. Я слухала та насолоджувалася цією приємною атмосферою. А потім ми вирішили, що пора йти. Було вже справді пізно, і я попросила Джеремі відвезти мене додому.
На прощання Стівен потис мені руку й сказав, що дуже радий знайомству - це було взаємно. А Марго обійняла і прошепотіла на вухо:  
– Ні про що не думай. Ти справді заслуговуєш на щастя.
Її слова додали мені впевненості. Ще в авто я страшенно нервувала - аж долоні спітніли. А вже біля дверей, коли він провів мене й поцілував на прощання, впевнено запитала:
– Залишишся? – слова прозвучали так тихо, що я ледь сама себе почула.  
– Ти впевнена… що готова? – обережно запитав він.
Я не відповіла, лише відкрила двері та, міцно стиснувши його долоню, завела всередину. Мені було одночасно і страшно, і спокійно. Якщо можна відчувати протилежні емоції в одну мить - то це було саме так. Я намагалася не показувати хвилювання, хоча тремтіння в тілі промовляло саме за себе. Але нічого, навіть якщо він усе зрозуміє, не страшно. Для мене все було вперше - і я не вважала це чимось соромним. Я не соромилася себе жодної секунди.
Першим опанував себе Джеремі і трохи відсторонився. Моя сукня вже майже впала з плечей, а його сорочка недбало лежала на підлозі.  
– Ти з ним не спала. – мовив він тихо, дивлячись мені прямо в очі. І це було не питання. – Не можу повірити… ти й справді з ним не спала.  
– Ну, знаєш… мій колишній, тепер уже покійний чоловік, взагалі збуджувався від зовсім інших речей, якщо ти пам’ятаєш… - я намагалася триматися якомога байдужіше, але, звісно ж, нічого не вийшло. Я лише опустила голову, ховаючи очі. – Якщо я тобі не подобаюся такою…
Голос затремтів, і я була вже на межі сліз. Але він ніжно обійняв мої плечі й посадив поруч із собою на ліжко.  
– Ні, річ зовсім не в цьому. – прошепотів Джеремі. – Я просто… думав, що ти хоч трохи була щаслива. Ну, знаєш… медовий місяць та інше…
– Так, спочатку все дійсно було добре. –зітхнула я й вирішила розповісти правду. Дивно, як легко мені відкриватися перед ним, немов шар за шаром знімати з себе одяг. – Ми одружилися раптово, без залицянь та довгих побачень. Він був дуже розуміючим, давав мені час звикнути. Не тиснув, не примушував, не наполягав на близькості. Я справді тоді була щаслива і вдячна… а потім… потім ти вже знаєш.
Я замовкла й подивилася на нього. Джеремі відвів погляд і теж мовчав. Що ж, нічого страшного, я не ображаюсь. Він не хоче. Мені слід було цього очікувати. Я набрала побільше повітря в груди, щоб не заплакати, і наважилася доторкнутися до його оголеного плеча. Здалося, що він здригнувся, тож я одразу прибрала руку.
– Все добре. Ти не повинен робити те, чого не хочеш. І тим більше – відчувати себе зобов’язаним переді мною. – важкий клубок підступив до горла, але я стрималась і не розплакалась. – Я все зрозумію. Ти можеш іти.
Він знайшов мою тремтячу долоню й міцно стиснув, переплівши свої пальці з моїми. Кілька хвилин просто дивився мені в очі, немов заглядаючи глибоко в душу, а потім нарешті прошепотів, нахилившись ближче:
– Яка ж ти дурненька… Я так сильно тебе кохаю… до нестями… - і його солодкі губи торкнулися моїх.
Там де його пальці торкалися шкіри - палав вогонь. Поцілунки нестримно проникали всередину, розчинялися в тілі… в мені. Я сумнівалася, чи світ навколо взагалі продовжує існувати, бо здалося, ніби навколо все зупинилося. Важко було уявити, що у Всесвіті існує щось більше за кохання. Воно розливалося по всіх моїх венах, заповнювало собою кожну клітинку. І єдине моє бажання було - залишитися в ньому назавжди.