Розділ 6-й. Міст закоханих.

Слідчий Джеремі Гейл приїхав на роботу вчасно. Формально він ще був на лікарняному і міг би без докорів сумління кілька днів валятися на дивані, але тривога й погане передчуття змусили його приїхати до відділку. Він сидів у своєму авто та думав про дівчину, що цього ранку готувала сніданок на його кухні. Така тендітна і ніжна, вона тремтіла від кожного його дотику та поцілунку. Джеремі навіть уявити не міг, що ця жінка колись буде належати тільки йому. Це обов’язково трапиться, якщо не трапиться чогось поганого. Він зачинив дверцята авто і прогнав подалі важкі думки. З Марго вони зустрілися біля входу.
– Ти ж мав бути в лікарні! – здивовано спитала слідча Джонс. 
– Якби ти більше піклувалася про мене, то пам’ятала б, що виписали мене ще вчора, – усміхнувся Джеремі. – І я теж радий тебе бачити. 
– Так, вибач, зовсім закрутилася. – зітхнула Марго. – Як почуваєшся? 
– Зі мною все гаразд, а от у тебе, бачу, щось трапилось. – підозріло подивився він на колегу. – Зовсім без мене робота розвалюється?
Джеремі намагався пожартувати, але, мабуть, всім було не до сміху. Вони йшли до кабінету, і він звернув увагу на неабияку метушню у відділку. Дехто навіть не помітив, що він повернувся на роботу, хоча всі щиро за нього переживали. Сідаючи за свій стіл, Марго втомленим голосом розповіла:
– У нас знову труп. Той самий почерк. – вона потерла скроні, нахилившись над записами. – Знайшли цієї ночі біля скляного мосту. Знаєш, де це? «Міст закоханих» – ось там і виявили.
Джеремі, здається, стояв з відкритим ротом, а коли повернувся дар мови, сказав:
– Отже, я вчасно втік із лікарняного. Що ще у нас є?
– Чоловік, приблизно сорока років. Вбитий, як і дві попередні жертви, гострою шпилькою для волосся в сонну артерію. Відбитків пальців чи інших слідів немає, камер спостереження там теж немає, свідків поки теж. Знайшла група підлітків. – Марго зітхнула. – Грегорі вже дає інтерв’ю. Тепер від преси не відкараскаємося, нас просто розірвуть. 
– Дай вгадаю, жертва була хорошим сім’янином? Чи ви ще не встигли поговорити з його рідними? 
– Вгадав. І говорити не було про що. Коли наші приїхали та повідомили дружині, перше, що вона сказала: «Слава Богу, цей виродок помер». – Марго здригнулася. – Тож зачіпок поки немає, він просто не повернувся додому з роботи. І, до речі, їх дитину він теж бив.
Джеремі швидко почав щось шукати на своєму комп’ютері. 
– Дай, будь ласка, дані його дружини, – протягнув руку і Марго передала йому свої записи. – Хочу дещо перевірити.
Через десять хвилин тиші Марго не витримала: 
– Ну, що ти там риєшся? 
– Терпіння, Джонс. – усміхнувся він, не відриваючись від монітора. – Думаєш, я дарма валявся на лікарняному всі ці дні? Ти ж знаєш, інтернет - страшна штука. Страшенно цікава, я б сказав.
Ще через кілька хвилин Джеремі вигукнув «Бінго!» і Марго втупилася в екран. 
– Я ніяк не міг зрозуміти, що об’єднує жертв, або ж, хоча б те, як він їх вираховував. Виявилось, усе дуже просто. Дивись.
Гейл гортав якийсь сайт, а Маргарет не могла поки зрозуміти хід його думок.
– Їх дружини були зареєстровані на одному й тому ж сайті. Я перебрав усі соцмережі, доки не знайшов зв’язок. Це схоже на групу однодумців. Тут вони діляться думками, шукають поради та підтримки.
– Почекай… – схоже, Марго починала розуміти, про що йде мова. – «Flowers of rain»? Тут купа постів про домашнє насильство і коментарів теж. Вони справді діляться тут усіма проблемами?
Джонс переглядала сайт із здивованим обличчям, вивчаючи кожен рядок. 
– Як тобі вдалося це знайти? 
– Випадково побачив посилання на сторінці дружини першої жертви. Тепер мої здогадки тільки підтвердилися.
– А хто створив сайт…. якась Керрі Велл? Це вона? – Марго показала на екран. 
– Так, більшість постів від її імені. Але я вже перевірив. Це псевдонім, такої людини немає, а всі картинки взяті з інтернету. Справжніх фото тут теж немає.
Марго зітхнула та поклала голову на стіл. Хотілося загорнутися в теплу ковдру і провести день перед телевізором, але у двері постукали й вона зрозуміла, що бос чекає всіх на збори.
Збори пройшли на диво швидко, бо не було про що говорити. Грегорі тільки повідомив, що для розслідування справи створять спеціальну групу з найкращих слідчих кількох відділків, бо в місті не щодня трапляється серія вбивств. І поки на поліцію не посипався шквал наріканнь від громадськості, містер Баум вирішив діяти на випередження і спільними зусиллями впіймати злочинця.
А це означало тільки одне – багато роботи. 
Джеремі Гейла не рекомендували брати в команду через його не до кінця відновлене здоров’я, але оскільки саме він знайшов важливу зачіпку, Марго не стала сперечатися, хоча була й не в захваті від такої ідеї і довго бурмотіла, що йому краще відлежатися вдома.
Тепер потрібно було зустрітися з іншими колегами, розробити план дій та починати шукати «голку в копиці сіна» з самого початку. Джеремі також запропонував залучити програмістів, щоб швидше розшукати творця сторінки «Flowers of rain».


Дома після роботи я малювала. Малювала вже третю картину і вона мені дуже подобалась. Руки водили пензликом по полотну, а думки поверталися до вчорашнього вечора й того, як я сьогодні вранці прокинулась у його обіймах. 
Ще нічого не сталося, а мені вже якось страшно за наші стосунки, страшно пов’язувати з ним своє життя. Чому я так боюся зіпсувати йому це життя?
А ще незрозумілі вбивства. На роботі Люк дивився новини, й мені стало моторошно. Поліція в глухому куті, деталі не розголошують, створюють спецгрупу - мабуть, справа дуже серйозна. Я майже впевнена, що Марго та Джеремі за вʼязнуть у цій справі по вуха і, скоріше за все, подробиць мені не скажуть, щоб не турбувати. Але я вже хвилююся і нічого не можу з собою вдіяти. 
Я навіть не можу йому зателефонувати та запитати, чи пообідав він сьогодні, знаючи, що зараз він дуже зайнятий, а я дуже сумую…
Минув тиждень. Цілий тиждень безрезультатних пошуків. Ми не бачилися і спілкувалися лише ввечері по телефону. Втомленим голосом Джеремі розповідав, як проводить час та як в них з Марго справи. Подруга теж передавала привіт і на вихідних запрошувала нас до себе в гості - на день народження сина.
За вікном вже почали розпускатися дерева, а я сиділа на роботі, передчуваючи завтрашню зустріч у колі друзів, коли чийсь трохи грубий голос вирвав мене з думок.
– Ви дуже гарно малюєте. – сказав чоловік і я різко підняла голову. 
Це був Віктор Корнелі. Мені подумалось, що останнім часом, він часто заходить до свого батька на роботу, але все одно посміхнулась у відповідь. Я дійсно захопилася малюнками на папері, тож довелося зізнатись.
– Трохи малюю у вільний час. Це просто хобі. 
– І багато у вас вже малюнків? – чоловік уважно вдивлявся в моє обличчя. 
– Всього кілька картин, нічого особливого. 
– Це талант, повірте мені. І він не повинен залишатися непоміченим. – всміхнувся той. – Не думали показати свої роботи світу? 
– Та що ви! У мене максимум три картини, кому вони можуть бути потрібні? – я лише стенула плечима й відклала аркуші вбік. 
Чомусь стало ніяково, що він застав мене за цим заняттям.
– Ой, не кажіть так. – наполягав чоловік. – У мене є знайомий, він володіє невеликою галереєю і виставляє там далеко не світові шедеври, а навпаки – шукає прості, нікому не відомі таланти. Щось яскраве та нове, свіже, як весна. 
Віктор відвів погляд у вікно та замислився на кілька довгих секунд.
– Класно, цікаво було б подивитись. – сама не зрозуміла, як вимовила ці слова, але на мить мені й справді здалася привабливою думка - відвідати галерею. 
Можливо, я б змогла покликати Джеремі або Марго, якби в них знайшлася вільна хвилинка серед усієї метушні. Я й сама давно не була в таких місцях, хоча в дитинстві дуже любила ходити в музеї та на виставки.
– От і домовилися. Можемо зустрітись хоч завтра. – чоловік засяяв білосніжною посмішкою.
– Пробачте, та завтра у мене вже є плани. – а в неділю ще й візит у «психлікарню», подумала я, але промовчала. – Може, іншим разом? 
– Що ж, чудово. Тоді іншим разом.– усмішка миттєво зникла з його обличчя. – Але подумайте серйозно над моєю пропозицією, Крістіно. Ви справді варті більшого.
Цей чоловік так уважно дивився мені в очі, що я зрозуміла - тепер він точно не відступиться з ідеєю показати мої картини своєму знайомому. Хоч буде привід витягти друзів на «культурну програму».
Вранці наступного дня я закінчила малювати й чекала в гості Джеремі. Ми домовилися провести час разом, адже не бачилися цілий тиждень. Потім хотіли купити подарунки й поїхати до Марго ближче до обіду, щоб трохи допомогти з приготуваннями. Планувалося невелике дитяче свято - її синові сьогодні десять.
Я насолоджувалася кожною секундою поруч із моїм Джеремі, бо не знала, скільки ще триватиме це щастя. Розум обережно стримував емоції, що одна за одною вирували в тілі, а серце було готове вискочити з грудей і пірнути в почуття. Коли ми пили каву на моїй кухні й сміялися, коли гуляли, тримаючись за руки, навіть коли просто їхали в машині - я завжди відчувала спокій, безпеку та захист поруч із ним. Він був моєю кам’яною стіною, за якою хотілося сховатися. Він став моїм індикатором реальності. Хто знає, коли моя голова знову почне вигадувати якісь нереальні картинки й вірити в них? Але поки він поруч, я бачу й чую те саме, що й він - а значить, це і є моя реальність.
Я відчувала… ні, я знала, що дуже потрібна йому. Я бачила це в його очах, і цього було досить, аби вірити. Я більше не боялася обману чи болю - всі сумніви розвіялися за мить. Але залишився страх. Страх, що щось може нас розлучити. Будь-що: моя хвороба, нещасний випадок на його роботі. Тільки не бажання розлучитися. Я більше не збиралася відступати. І він зізнався, що теж. А я вірила йому навіть більше, ніж собі.
Після того, як батьки розібрали своїх дітей, гамір, сміх і метушня в домі моєї подруги нарешті стихли. Чоловік Марго вклав сина спати, а ми з Джеремі допомогли їй трохи прибрати. Згодом він спустився, налив усім вина й запропонував перейти до вітальні.
Так дитяче свято повільно перетворилося на «подвійне побачення». Сьогодні я познайомилась зі Стівеном і Коліном - найдорожчими чоловіками в житті Маргарет. Вони виявилися просто чудовими. Я трохи ніяковіла, бо Джеремі представляв мене всім як свою дівчину, але потім увесь час тримав за руку, тож стало якось спокійніше й затишніше.
– Дуже радий за вас… – сказав Стівен, коли ми зручно вмостилися на дивані. – Думаю, ви обоє заслуговуєте на щастя. 
– Дякую вам обом, друзі. – посміхнувся Джеремі не випускаючи мою долоню зі своєї ні на мить.
Звісно, чоловік Марго все знав. Він не міг не знати. Але був настільки щирим у своїх словах, що я зрозуміла - він саме такий, яким його завжди описувала Марго: добрий і надійний, сміливий та сильний. З ним їй ніколи не страшно і не боляче. Моя подруга щаслива. Вона кохана. Мені стало тепло на душі, коли Стівен ніжно обійняв свою дружину, а вона сховалась в його обіймах, немов маленька дитина.
Вечір добігав кінця. Ми багато сміялися, слухаючи історії з роботи Стіва (виявляється, у програмістів теж бувають пригоди), з дитинства Джеремі, з коледжу Марго. Хвиля за хвилею спогади повертали їх у минуле. Я слухала та насолоджувалася цією приємною атмосферою. А потім ми вирішили, що пора йти. Було вже справді пізно, і я попросила Джеремі відвезти мене додому.
На прощання Стівен потис мені руку й сказав, що дуже радий знайомству - це було взаємно. А Марго обійняла та прошепотіла на вухо: 
– Ні про що не думай. Ти справді заслуговуєш на щастя.
Її слова додали мені впевненості. Ще в авто я страшенно нервувала - аж долоні спітніли. А вже біля дверей, коли він провів мене й поцілував на прощання, впевнено запитала:
– Залишишся? – слова прозвучали так тихо, що я ледь сама себе почула. 
– Ти впевнена, що готова? – обережно запитав він.
Я не відповіла, лише відкрила двері та, міцно стиснувши його долоню, завела всередину. Мені було одночасно і страшно, і спокійно. Якщо можна відчувати протилежні емоції в одну мить - то це було саме так. Я намагалася не показувати хвилювання, хоча тремтіння в тілі промовляло саме за себе. Але нічого, навіть якщо він усе зрозуміє - не страшно. Для мене все було вперше - і я не вважала це чимось соромним. Я не соромилася себе жодної секунди.
Першим опанував себе Джеремі й навіть трохи відсторонився. Моя сукня вже майже впала з плечей, а його сорочка недбало лежала на підлозі. 
– Ти з ним не спала. – мовив він тихо, дивлячись мені прямо в очі. І це було не питання. – Не можу повірити… ти й справді з ним не спала. 
– Ну, знаєш… мій колишній, тепер уже покійний чоловік, взагалі збуджувався від зовсім інших речей, якщо ти пам’ятаєш… - я намагалася триматися якомога байдужіше, але, звісно ж, нічого не виходило. Я лише опустила голову, ховаючи очі. – Якщо я тобі не подобаюся такою…
Голос також тремтів, і я була вже майже на межі сліз. Але він ніжно обійняв мої плечі та посадив поруч із собою на ліжко. 
– Ні, річ зовсім не в цьому. – прошепотів Джеремі й з кожним словом підвищував тон. – Я просто… просто думав, що ти хоч трохи була щаслива. Ну, знаєш… медовий місяць та все інше… такий собі цукерково-квітковий період.
– Так, спочатку все дійсно було добре. – зітхнула я й вирішила розповісти правду. Дивно, як легко мені відкриватися перед ним, немов шар за шаром знімати з себе одяг. – Мені ж було лише вісімнадцять, коли ми одружилися раптово, без залицянь та довгих побачень. А він, в свою чергу, був дуже розуміючим, давав час до себе звикнути. Не тиснув, не примушував, не наполягав на близькості. Я справді тоді була щаслива і вдячна… а потім… потім ти вже все знаєш.
Я замовкла й подивилася йому в обличчя. Джеремі відвів погляд і також мовчав. Що ж, нічого страшного, я не ображаюсь. Він не хоче. Мені слід було цього очікувати. Я набрала побільше повітря в груди, щоб не заплакати, і наважилася доторкнутися до його оголеного плеча. Здалося, що він здригнувся, тож я одразу прибрала руку.
– Все добре. Ти не повинен робити те, чого не хочеш. І тим більше – відчувати себе зобов’язаним переді мною. – важкий клубок підступив до горла, але я стрималась і не розплакалась. – Я все зрозумію, чесно. Якщо хочеш, можеш зараз просто піти.
Він знайшов мою тремтячу долоню й міцно стиснув, переплівши свої пальці з моїми. Кілька хвилин просто дивився мені в очі, немов заглядаючи глибоко в душу, а потім нарешті прошепотів, нахилившись ближче:
– Яка ж ти дурненька… Я так сильно тебе кохаю… до нестями… - а тоді його солодкі губи торкнулися моїх.
Там де його пальці торкалися шкіри - палав вогонь. Поцілунки нестримно проникали всередину, розчинялися в тілі… в мені. Я сумнівалася, чи світ навколо взагалі продовжує існувати, бо здалося на мить, ніби все зупинилося. Зник час і простір. А залишився, натомість, лише Він і Я. Важко було уявити, що у Всесвіті існує щось більше за кохання. Воно розливалося по всіх моїх судинах, що горіли полумʼям пристрасті, заповнювало собою кожну клітинку тіла. І приносило таке задоволення, якого я ще не встигла пізнати, бо ніколи раніше не відчувала в своєму житті.
І єдине моє бажання було - залишитися в ньому назавжди.

Джеремі прокинувся рано-вранці в чужому ліжку від ніжного запаху волосся жінки, яку він кохав. Уперше в житті він кохав так сильно - і це було найпрекрасніше з усього, що йому доводилося відчувати раніше. На губах ще залишався смак поцілунків. Він відкинув пасмо волосся з її обличчя та вдихнув аромат шкіри. Пригадав, як вчора вона тремтіла в його обіймах, немов листочок. Пригадав, як вагався - лише на мить - а потім сумніви зникли. Ця жінка належала йому. І тільки її він тепер хотів назавжди - до кінця свого життя.
Джеремі вирішив не будити Крістіну ще хоча б трохи й тихенько вибравшись з-під ковдри пішов на кухню. Там він заварив каву, здивувався, як за кілька днів встигли так гарно розпуститися дерева, і вже збирався повертатися назад в ліжко, коли раптом його погляд зупинився на картині, написаній яскравими фарбами. Вона стояла на мольберті біля вікна.
Це був скляний міст, той самий «Міст закоханих». Джеремі перевів погляд на ще дві картини, що стояли на підлозі біля стіни. Він впізнав набережну та ботанічний сад. Чашка з гарячою кавою ледь не вислизнула з рук, але він міцно вчепився в неї обома. Не відчуваючи обпікаючого болю від окропу - завмер на місці, ніби приріс ногами до підлоги.
На картинах були зображені всі три місця вбивств.
Коли тіло знову змогло рухатися, він підійшов ближче, досі не вірячи власним очам. Але всі три картини були підписані ледь помітним штрихом: Керрі Велл.