Розділ 5-й. Везіння.

До лікарні я добралася за 15 хвилин, але й ці хвилини здавалися мені цілою вічністю. Єдине, про що могла думати - щоб з ним все було гаразд! Слова як заїжджена пластинка крутилися в голові. Руки тремтіли, стискаючи телефон. Він же вчора так і не зателефонував! Він не дійшов додому! А я не написала. Чому ж я не написала? Чому взагалі дозволила йому піти?!
Раптово прокинулося сумління, і в горлі з’явився важкий клубок суму. Я відчула, що от-от розплачуся. Але в холі мене зустріла Марго і легко обняла за плечі:
– Агов, все добре, заспокойся. Він відпочиває.
– Що сталося?
Спокійний тон подруги трохи заспокоїв мій тремтячий голос.
– Вчора ввечері на нього напали неподалік твого дому. Перехожий викликав швидку, потім приїхала наша команда. Я сама дізналася лише сьогодні зранку, а коли приїхала сюди - він заборонив мені тебе турбувати. – вона стенула плечима і посміхнулась. – Хвилюється, що ти хвилюватимешся. От так.
– Ну, звісно… Його поранили? Хто це був? Щось вдалося з’ясувати?
– Нападник був з ножем, і, здається, якби не випадковий перехожий, він би просто вбив Джеремі. Але його злякали, й він утік. За словами свідка, злочинець був у кепці та масці, тому особливих прикмет зауважити не вдалося. Джеремі теж не розуміє, що сталося. Але навряд чи його хотіли пограбувати.
Марго раптом замовкла, і мені здалося, що вона щось недоговорює.
– Що? Чому? Що каже Джеремі? – щиро не розуміла я.
Марго зітхнула, але відповіла питанням на питання:
– Ти не помічала, може, за вами вчора хтось стежив?
– Ні, нічого такого. Хоча я на вулиці не дуже озираюся. – замислилася я на секунду та ще раз спробувала витягнути відповідь з подруги. – То чому ти думаєш, що це не випадковість?
– Джеремі проговорився… І я не впевнена, чи варто тобі це знати. – Марго знову замовкла.  
– Будь ласка. Я маю право знати. – сказала я, майже благаючи.  
– Так, твоя правда. Можливо, це дійсно стосується і тебе теж. Хоч ми й не зовсім розуміємо. – Марго на секунду завагалася, опустивши очі в підлогу. – Джеремі сказав, що після удару нападник промовив фразу, щось на кшталт: «Це за те, що посмів до неї наблизитися».  
– Що? Ти думаєш, це йшлось про мене? – я до кінця не розуміла, що відбувається. – Якийсь абсурд…
– Не знаю. Тому й вирішила розпитати. Можливо, хтось останнім часом тебе переслідує?  
– Ні, нічого такого. – я щиро дивувалась. – У мене й друзів особливо немає. Та і знайомих мало. Не можу навіть уявити, кому б це потрібно було.
– Добре, тоді не думай про це. Ми постараємось з’ясувати все самі. – Марго лише кивнула, схрестивши руки на грудях. – Але якщо раптом помітиш щось підозріле - одразу скажи мені, гаразд?  
– Так, звичайно! – погодилась я і уважно подивилась на подругу. – Де він? Його вже можна провідати?  
Марго все ще літала далеко в своїх думках, але зуміла посміхнутися:  
– Звісно, ходімо.
У палаті було дуже світло. Джеремі вже не спав, тому я кинулась до нього, ледве стримуючи сльози. Серце шалено билося: він живий! Я обійняла його, здається, всім тілом, наскільки дозволяла його напівлежача у лікарняному ліжку поза. Він трохи здригнувся і скривився від болю, тож довелося відсторонитися. Але в його руку вхопилася так міцно, скільки було сили - та не збиралась відпускати. Марго підсунула мені стілець і теж сіла поруч.
– Ей, зі мною все добре. Я справді в порядку. – прошепотів Джеремі, дивлячись на мене, мабуть, помітив очі, повні сліз.  
Потім кинув суворий погляд на Марго.  
– Я ж просив.
Я вирішила не звертати уваги на їх безмовну суперечку і зробила вигляд, що не помітила, як подруга різко зупинила напарника однією лише піднятою бровою. Напевно, їм було що обговорювати, але при мені вони стримались. Я тримала його теплу долоню і намагалася заспокоїтися, щоб не розплакатися.
– Марго мені все розповіла. Пробач. – слова зірвалися самі, і я опустила голову ховаючи очі. – Я не зателефонувала тобі. Не треба було відпускати тебе вчора.
– Ей, перестань. Це не твоя провина. – він сильніше стиснув мою руку і змусив подивитися на себе. – Послухай, я щодня стикаюся з подібним на роботі. Це просто черговий злочин. Не смій себе звинувачувати, чуєш?
Я лише кивнула і мовчала, опустивши голову. Що б він не казав, я все одно почувалась дуже засмученою.
– Я серйозно, Крістіно! – він підвищив голос і знову скривився від болю. – Ми знайдемо того негідника і, сподіваюся, більше до цього не повернемося. Ти не винна, зрозуміла?
– Бачу, вам уже краще, містере Гейл?
В палату зайшов лікар, і ми з Марго різко повернули голови на його голос.
– Що ж, вам дуже пощастило. – він подивився записи у своїй папці. – Рана неглибока, життєво важливі органи не зачепило. Тільки апендикс довелося видалити. Хоробрий хлопець, кинувся на амбразуру і не витримав удару. Але ви ж не проти, сподіваюся? – лікар усміхнувся і уважно подивився на нас.
Марго лише закотила очі, а Джеремі це розсмішило. Мені не хотілося сміятися, але я все ж спробувала зобразити щось на кшталт посмішки. Вийшло погано.  
– Гаразд, відпочивайте. Думаю, післязавтра вже зможемо вас виписати, а через тиждень прийдете знімати шви. – Він закрив папку і пішов.  
– Ось бачиш, нічого серйозного. – Джеремі все ще усміхався крізь біль.
Ми з Марго одночасно та з полегшенням видихнули. Я нарешті заспокоїлась.  
– Тобі пора повертатися у відділок. Заспокой там усіх, напевно, хвилюються. – Він кивнув у бік моєї подруги і подивився на мене. – А ти їдь додому і добре відпочинь. Тільки не хвилюйся і не накручуй себе, добре?
– Слухаємось, містере Гейл! – нарешті посміхнулась Марго і попрямувала до виходу.
Я підвелася слідом за нею, але перед тим ще поцілувала Джеремі в щоку. Він теж відповів поцілунком, і на мить мої губи та тіло наповнилися палким вогнем.  
– Побачимось завтра, – прошепотіла я, важко відпускаючи його долоню.
Переконавши Марго, що сама доберуся додому і їй не потрібно мене підвозити, я пішла на автобусну зупинку. Але тривога й страх не покинули мене навіть у квартирі. Не допомагало й малювання. Я тихо ввімкнула музику і згорнулася клубочком у ліжку.
З голови не виходили слова подруги і думки про те, що я якось причетна до того, що сталося з Джеремі. Можливо, жарт про те, що я – магніт для неприємностей, зовсім не жарт, а моя зла доля? Інакше, як пояснити, що я раню і роблю нещасними всіх, хто мене оточує?