Розділ 5-й. Везіння.

До лікарні я добралася за 15 хвилин, але й вони здавалися мені цілою вічністю. Єдине, про що могла думати - щоб з ним все було гаразд! Слова як заїжджена пластинка крутилися в голові. Руки тремтіли, стискаючи телефон. Він же вчора так і не зателефонував! Він не дійшов додому! А я не написала. Чому ж я не написала? Чому взагалі дозволила йому піти?!
Раптово прокинулося сумління і в горлі з’явився важкий клубок сорому. Я відчула, що от-от розплачуся. Але в холі мене зустріла Марго та легенько обійняла за плечі:
– Агов, все добре, заспокойся. Він відпочиває.
– Що сталося?
Спокійний тон подруги трохи вгамував мій тремтячий голос.
– Вчора ввечері на нього напали неподалік твого дому. Перехожий викликав швидку, потім приїхала наша команда. Я сама дізналася лише сьогодні зранку, а коли приїхала сюди - він заборонив мені тебе турбувати. – вона стенула плечима і посміхнулась. – Хвилюється, що ти хвилюватимешся. От так.
– Ну, звісно… Його поранили? Хто це був? Щось вдалося з’ясувати?
– Нападник був з ножем і якби не випадковий перехожий, напевно просто вбив би Джеремі. Але його злякали, й той утік. За словами свідка, злочинець був у кепці та масці, тому особливих прикмет роздивитися не вдалося. Джеремі теж не розуміє, що сталося. Але навряд чи його хотіли пограбувати.
Марго раптом замовкла і мені здалося, що вона щось недоговорює.
– Що? Чому? Що каже Джеремі? – щиро не розуміла я.
Марго зітхнула, але відповіла питанням на питання:
– Ти не помічала, може, за вами вчора хтось стежив?
– Ні, нічого такого. Хоча я на вулиці не дуже озираюся. – замислилася я на секунду та ще раз спробувала витягнути відповідь з подруги. – То чому ти думаєш, що це не випадковість?
– Джеремі проговорився… І я не впевнена, чи варто тобі це знати. – Марго знову замовкла. 
– Будь ласка. Я маю право знати. – сказала я, майже благаючи. 
– Так, твоя правда. Можливо, це дійсно стосується і тебе теж. Хоч ми й не зовсім розуміємо. – Марго на секунду завагалася, опустивши очі в підлогу. – Джеремі сказав, що після удару нападник промовив фразу, щось на кшталт: «Це за те, що посмів до неї наблизитися». 
– Що? Ти думаєш мова про мене? – я до кінця не розуміла, що відбувається. – Якийсь абсурд…
– Не знаю. Тому й вирішила розпитати. Можливо, хтось останнім часом тебе переслідує? 
– Ні, нічого такого. – я щиро дивувалась. – У мене й друзів особливо немає. Та і знайомих мало. Не можу навіть уявити, кому б це потрібно було.
– Добре, тоді не думай про це. Ми постараємось з’ясувати все самі. – Марго лише кивнула, схрестивши руки на грудях. – Але якщо раптом помітиш щось підозріле - одразу скажи мені, гаразд? 
– Так, звичайно! – погодилась я та уважно подивилась на подругу. – Де він? Його вже можна провідати? 
Марго все ще літала далеко в своїх думках, але зуміла посміхнутися: 
– Звісно, ходімо.
У палаті було дуже світло. Джеремі вже не спав, тому я кинулась до нього, ледве стримуючи сльози. Серце шалено билося: він живий! Я обійняла його, здається, всім тілом, наскільки дозволяла його напівлежача у лікарняному ліжку поза. Він трохи здригнувся і скривився від болю, тож довелося відсторонитися. Але в його руку вхопилася так міцно, скільки було сили - та не збиралась відпускати. Марго підсунула мені стілець і теж сіла поруч.
– Ей, зі мною все добре. Я справді в порядку. – прошепотів Джеремі, дивлячись на мене, мабуть, помітив очі повні сліз. 
Потім кинув суворий погляд на Марго:
– Я ж просив.
Я вирішила не звертати уваги на їх безмовну суперечку і зробила вигляд, що не помітила, як подруга різко зупинила напарника однією лише піднятою бровою. Напевно, їм було що обговорювати, але при мені вони стримались. Я тримала його теплу долоню та намагалася заспокоїтися, щоб таки не розплакатися.
– Марго мені все розповіла. Пробач. – слова зірвалися самі і я опустила голову ховаючи очі. – Я не зателефонувала тобі. Не треба було відпускати тебе вчора.
– Ей, перестань. Це не твоя провина. – він сильніше стиснув мою долоню та змусив на себе подивитися. – Послухай, я щодня стикаюся з подібним на роботі. Це просто черговий злочин. Не смій себе звинувачувати, чуєш?
Я лише кивнула й мовчала, дивлячись собі під ноги. Що б він не сказав, я все одно почувалась страшенно засмученою.
– Я серйозно, Крістіно! – підвищив голос, але знову скривився від болю. – Ми знайдемо того негідника і, сподіваюся, більше до цього не повернемося. Ти не винна, зрозуміла?
– Бачу, вам уже краще, містере Гейл?
В палату зайшов лікар, і ми з Марго одночасно повернули голови на його голос.
– Що ж, вам дуже пощастило. – він подивився на записи у своїй папці. – Рана неглибока, життєво важливі органи не зачепило. Тільки апендикс довелося видалити. Хоробрий хлопець, кинувся на амбразуру і не витримав удару. Але ви ж не проти, сподіваюся? – лікар всміхнувся та уважно окинув нас поглядом.
Марго лише закотила очі, а Джеремі це розсмішило. Мені зовсім не хотілося сміятися, однак я все ж спробувала зобразити щось на кшталт бадьорого виразу. Вийшло погано. 
– Гаразд, відпочивайте. Думаю, через кілька днів вже зможемо вас виписати, а ще через тиждень прийдете знімати шви. – Він закрив папку та швидко зник з очей.
– Ось бачиш, нічого серйозного. – Джеремі все ще усміхався крізь біль.
Ми з Марго одночасно та з полегшенням видихнули. Я нарешті заспокоїлась. 
– Тобі пора повертатися у відділок. Заспокой там усіх. Хвилюються, напевно. – Він кивнув у бік моєї подруги, а тоді подивився на мене. – А ти їдь додому і добре відпочинь. Тільки без докорів сумління і не накручуй себе, добре?
– Слухаємось, містере Гейл! – посміхнулася нарешті Марго та попрямувала до виходу.
Я підвелася слідом за нею, але перед тим ще поцілувала Джеремі в щоку. Він теж відповів поцілунком і в ту саму мить мої губи разом з усім тілом наповнилися палким вогнем. 
– Побачимось завтра, – прошепотіла я, важко відпускаючи його долоню.
Переконавши Марго, що сама доберуся додому і їй не потрібно мене підвозити, я пішла на автобусну зупинку. Але тривога й страх не покинули мене навіть у квартирі. Не допомагало й малювання. Я тихо ввімкнула музику та згорнулася клубочком у ліжку.
З голови не виходили слова подруги і думки про те, що я якось причетна до того, що сталося з Джеремі. Можливо, жарт про те, що я – магніт для неприємностей, зовсім не жарт, а моя зла доля? Інакше, як пояснити, що я приношу проблеми й роблю нещасними всіх, хто мене оточує?


Сьогодні його нарешті виписують. Останні кілька днів (а затримали Джеремі в лікарні трохи довше, ніж планувалося) я зовсім не могла зосередитись на роботі, з важким серцем сиділа до кінця робочого дня, а тоді поспішала до нього. Люк часто помічав мою розгубленість і поки містер Корнелі не бачив, відпускав на годину раніше й підміняв за касою. Джеремі, звісно, щоразу заспокоював, але все одно мені було не по собі, хоч як не намагалася триматися спокійно та впевнено.
А сьогодні його виписують, і я збираюся провести його додому. В поспіху, вже біля дверей, я стикнулася з мало знайомою мені людиною.
– Вибачте. – підняла очі та трохи здивувалася. 
– О, міс. – озвався незнайомець здивованим тоном. – Здається, це ви?
Я не відповіла. 
– Кілька днів тому, на пішохідному переході… – продовжив чоловік і махнув рукою кудись позаду себе.
Це був той самий син мого боса. Я так занурилася у власні думки, що впізнала його лише через кілька секунд.
– Так, точно. Ви син містера Корнелі. – привіталася я. 
– Мене звати Віктор. – чоловік простягнув руку. – А звідки ви знаєте мого батька?
– Власне, я тут працюю. – стенувши плечима ніяково відповіла на рукостискання. – Бачила вас мимохідь на фотографіях в його кабінеті.
– Справді? – засяяв чоловік та посміхнувся. – Оце збіг! То ви і справді впізнали мене тоді.
– Так, мабуть. – мені було трохи соромно й зовсім не хотілося говорити про той день. – Може, забудемо цю незручну ситуацію і більше її не згадуватимемо?
Я озирнулася, чи нема поруч мого боса, не хотілося бути поміченою, бо я ж і так «відлинюю» від роботи.
– Звісно! Якщо тільки ви мене пробачили? – усмішка не сходила з його обличчя. – І якщо дозволите пригостити вас кавою.
– Вибачте, якось іншим разом. Дуже поспішаю. – мовила я. – Мій друг у лікарні…
Звичайно, я намагалася бути максимально ввічливою, коли так раптово пішла, залишаючи його стояти у дверях. Зараз мені зовсім не хотілося знайомитися з новими людьми. Сподіваюся, він не порахував це занадто грубим, хоча, обернувшись, я все ж зловила той самий льодяний погляд, від якого по шкірі пробіг мороз.