Розділ 4-й. Побачення.

Не можу повірити, що завтра наше перше побачення. Серце шалено тріпотіло, а я підбирала одяг.
Минуло кілька днів після його несподіваного зізнання, і мені довелося зібрати всю сміливість, щоб дати відповідь. Я навіть не уявляла, як це зробити, тому просто сфотографувала «ловця снів», який повісила над ліжком, і надіслала йому в повідомленні зі смайликом поцілунку. Можу уявити, як він зрадів, бо в той же день приїхав до мене на роботу.
До речі, в книжковому магазині все йшло чудово. Я швидко вчилася, і Люку довелося пояснити кілька моментів з касою всього двічі. Як старанна учениця, я записала всю інструкцію в блокнот і суворо їй слідувала, працюючи з покупцями і заповнюючи звіти.
Того вечора я взяла книгу, яку мені подали через стійку, щоб просканувати штрихкод, але чоловіча рука її не відпустила. Піднявши очі, я побачила його сяючу усмішку. А над детективом, який він нібито хотів купити, я просто розсміялась. Я думала, що Джеремі любить будь-який жанр, крім цього. Але, схоже, його наміри були серйозними, як і питання: «Підеш зі мною на побачення?» замість простого «Привіт».
Відмовити було неможливо, відвести погляд - теж. Я боялася себе і своїх почуттів. Але прийнявши рішення зараз - вирішила більше не думати, а просто слухати своє серце. А воно надто хотіло бути з ним.
Завтра у нас вихідний, і Джеремі запропонував провести весь день разом. Погода обіцяла бути сонячною, рання весна, снігу вже не було - його змило прохолодними дощами - але листя ще не розпустилося. Все навколо лише прокидалося від зимового сну. Ми домовилися зустрітися зранку біля мого нового дому і прогулятися кілька кварталів до одного японського ресторанчика, в якому я ніколи не була.
Всю ніч я літала в яскравих і приємних снах, а вранці прокинулася у чудовому настрої. Не пам’ятаю, коли востаннє так багато усміхалася. Я подивилася у вікно - справді сонячно, небо без жодної хмаринки здавалося безмежно глибоким. Потім перевела погляд на мольберт, що стояв поруч, і здивувалася: коли ж я встигла закінчити першу картину? Потім згадала, що кілька днів поспіль довго засиджувалася ввечері, і це дало свої результати. Отже, майже готова була і друга моя робота. Нове заняття добре допомагало - заспокоювало та відволікало, а виходило зовсім непогано, як для початківця-художника. Ось тільки нікому ще не показувала. Планувала намалювати хоча б три-чотири картини, а тоді вже отримати конструктивну критику від найрідніших, які, мабуть, все одно б захоплювалися, незважаючи ні на що. Я сама собі усміхнулася і подивилася на годинник. Час збиратися.
Вийшовши на вулицю, я побачила його здалеку. Джеремі саме збирався переходити дорогу на мій бік, я теж поспішила до пішохідного переходу. Він помахав рукою, я ступила кілька кроків назустріч.
А потім почула його крик. Все сталося за долю секунди, і я навіть не помітила, як завмерла. На цьому відрізку не було світлофорів, лише «зебра». Скрип гальм за сантиметр від моєї голови змусив тіло здригнутися. Я зрозуміла, що сиджу на асфальті. Мабуть, від шоку не могла ні зрушити з місця, ні відскочити вбік. Гарний початок, нічого не скажеш, подумалося раптом. Джеремі підбіг і схопив мене за плечі:
– Ти в порядку?!
Він важко дихав, очі були наповнені страхом. Я змогла лише кивнути. Нічого не боліло, отже - мене не переїхали.
– ЩО ВИ... – вигукнув Джеремі та хотів кинутися до водійських дверцят, але я схопила його за зап’ястя і зупинила.
– Не треба. Все добре. – прошепотіла я, коли опанувала емоції.
Я була так щаслива його бачити, що зовсім не хотіла псувати цей день.
За секунду водій сам вийшов з автомобіляі, здається, був наляканий не менше за нас. Він почав вибачатися переді мною і перед Джеремі, кілька разів запитав, чи я в порядку? Я поспішила запевнити, що все гаразд і мене не зачепило. Коли Джеремі допоміг мені встати, я нарешті змогла розглянути обличчя цього чоловіка. Як дивно, він здавався мені дуже знайомим, але я не могла пригадати, де його бачила. Від здивування навіть кинула фразу:
– Здається, я вас знаю.
Потім так само швидко замовкла, щоб не виглядати дивною.
Хлопець лише стенув плечима, виглядав він небагато старший за мене.
– Якщо ви тут проживаєте, то могли бачити мене в тому магазині. - показав рукою на місце, де я працювала. – Часто там буваю, це книжковий магазин мого батька.
Тепер згадала! Я бачила його на всіх тих фото, що стояли на полицях у кабінеті мого безпосереднього начальника, містера Корнелі. Ще в перший день я помітила мінімум два десятки фотографій у рамках: випускний, нагороди, робота, спорт, хобі. Здається, батько дуже пишався сином і зберіг усі важливі моменти їхнього життя.
Я промовчала і сором’язливо кивнула.
– Можливо. Вибачте. – не хотілося, щоб ця пригода стала темою розмов на роботі.
– Що ви! Це ви мене вибачте! Не знаю, як так вийшло, я зовсім не помітив вас, пробачте.
– Ну, гаразд. Нам уже час. Їдьте обережно. – втрутився Джеремі, не давши мені змоги сказати щось іще та тримаючи за руку, повів на інший бік вулиці.
Я тільки встигла обернутися на прощання і спіймала погляд хлопця, ім’я якого ще не знала. Але точно запам’ятала вираз його обличчя: злість, змішана з презирством. Від каяття не залишилось і сліду. По спині пробіг холод, і я постаралася викинути дурні думки з голови. Він сів в машину і поїхав геть, а ми ще хвилину йшли мовчки.
Нарешті я подивилася на Джеремі. Ну от, гарний настрій і радість вивітрилися – я зіпсувала цей день своєю невдачею. Щоб хоч якось виправити ситуацію, глибоко вдихнула і постаралася посміхнутися якомога щиріше:
– Ей, ти чого? Все ж добре! – я легенько торкнулася його плеча. – Подивися на мене, я жива.
Джеремі раптом зупинився, і я ледь не спіткнулася. Добре, що він й досі тримав мене за руку та зміг втримати. Він подивився в очі, і тільки тепер я відчула, яка гаряча у нього долоня, але погляд обрікав сильніше.
– Жартуєш? Я так налякався, що серце ледь не зупинилося!
– Знаю, пробач… – прошепотіла я і винувато опустила голову.
Він міцно обійняв мене за плечі, що на секунду стало нічим дихати, а потім попросив бути обережнішою - так дбайливо, ніби я була для нього найріднішою людиною у цілому світі.
Далі ми просто гуляли вулицею, жартуючи, що я суцільний магніт для неприємностей. Я відчула, як переплелися наші пальці - по шкірі побігли мурашки. Страх і паніка поступово відступили, а настрій значно покращився. Ми навіть зголодніли та направилися, як і планували, до японського кафе.
Наш перший поцілунок став для мене таким же несподіваним, як авто, що зʼявилося з-за рогу. Що я роблю? Навіщо? Чи заслуговую на це щастя?
Чудовий день, проведений з ним, добігав кінця. Ми стояли біля дверей мого дому і мали попрощатися. Зараз він піде, а я залишуся сама. Закінчу малювати картину і засну в холодному ліжку.
Але він не пішов. Він поцілував мене. Ніжно та пристрасно… солодко, довго. Від таких поцілунків на мить перестають навіть дихати.
– Наступного разу запрошу тебе в гості. – нарешті сказав Джеремі, відступивши від мене на крок. Здається, він уже збирався йти.
– Не залишишся? – благально запитала я і сама здивувалась такій сміливості. Фраза вирвалася так невимушено, що я відчула, як запалали червоні щоки.
– Дуже хочу, але… – він зітхнув опускаючи очі. – Не сьогодні.
На мить я навіть відчула його вагання і саме зараз була безмежно вдячна за розуміння.
– Так, ти маєш рацію. Не варто поспішати… –  прошепотіла, нарешті опановуючи емоції.
– Відпочивай і будь обережна. – він ніжно поцілував мене в лоб і на секунду міцно стиснув руку, а тоді відпустив. 
Зробивши кілька кроків назад, Джеремі повільно віддалявся.
– З радістю прийму твоє запрошення. - сказала я на прощання і помахала рукою.
– З радістю покажу тобі свій дім. – вигукнув він і широко посміхнувся.
Коли я залишилась сама у власній квартирі, то довго збирала до купи думки, промотуючи день по хвилинах. Здавалося, ціла сотня емоції змішались і кипіли в мені, мов гаряча лава. Я знову й знову аналізувала кожен момент, кожне його слово та дію. Щоб нарешті заспокоїтися - взялася малювати, а потім міцно заснула.