Розділ 4-й. Побачення.

Не можу повірити, що завтра наше перше побачення. Серце шалено тріпотіло, а я підбирала одяг.
Минуло кілька днів після його несподіваного зізнання і мені довелося зібрати всю сміливість, щоб дати відповідь. Я навіть не уявляла, як це зробити, тому просто сфотографувала «ловця снів», який повісила над ліжком та надіслала йому в повідомленні зі смайликом поцілунку. Можу уявити, як зраділи на іншому що кінці діалогу, бо в той же день він приїхав до мене на роботу.
В книжковому магазині, до речі, все йшло чудово. Я швидко вчилася, і Люку довелося пояснити кілька моментів з касою всього двічі. Як старанна учениця, я записала всю інструкцію в блокнот і суворо їй слідувала, працюючи з покупцями та заповнюючи звітність.
Того вечора я взяла книгу, яку мені подали через стійку, щоб просканувати штрихкод, але чоловіча рука її не відпустила. Піднявши очі, я побачила його сяючу усмішку. А над детективом, який він нібито хотів купити - просто розсміялася. Я думала, що Джеремі любить будь-який жанр, крім цього. Але, схоже, його наміри були серйозними, як і питання: «Підеш зі мною на побачення?» замість простого «Привіт».
Відмовити було неможливо, відвести погляд - теж. Я боялася себе і своїх почуттів. Але прийнявши рішення зараз - вирішила більше не думати, а просто слухати своє серце. А воно понад усе на світі хотіло бути з ним.
Завтра у нас вихідний, і Джеремі запропонував провести весь день разом. Погода обіцяла бути сонячною, рання весна, снігу вже не було - його змило прохолодними дощами - але листя ще не розпустилося. Все навколо лише прокидалося від зимового сну. Ми домовилися зустрітися зранку біля мого нового дому і прогулятися кілька кварталів до одного японського ресторанчика, в якому я ніколи не була.
Всю ніч я літала в яскравих, приємних снах, а вранці прокинулася у чудовому настрої. Не пам’ятаю, коли востаннє так багато посміхалася. Я подивилася у вікно - справді сонячно, небо без жодної хмаринки здавалося безмежно глибоким. Потім перевела погляд на мольберт, що стояв поруч та неабияк здивувалася: коли ж я встигла закінчити першу картину? Потім пригадала, що кілька днів поспіль довго засиджувалася ввечері і це, очевидно, дало свої результати. Отже, майже готовою була вже й друга моя робота. Нове заняття добре допомагало - заспокоювало та відволікало, а виходило зовсім непогано, як для початківця-художника. Ось тільки нікому ще не показувала. Планувала намалювати хоча б три-чотири картини, а тоді вже отримати конструктивну критику від найрідніших, які, мабуть, все одно б захоплювалися, незважаючи ні на що. Сама собі посміхнулася й подивилася на годинник - час збиратися.
Вийшовши на вулицю, я побачила його здалеку. Джеремі саме збирався переходити дорогу на мій бік, я теж поспішила до пішохідного переходу. Він помахав рукою, я ступила кілька кроків назустріч.
А потім почула його крик. Все сталося за долю секунди, і я навіть не помітила, як завмерла. На цьому відрізку не було світлофорів, лише «зебра». Скрип гальм за сантиметр від моєї голови змусив тіло здригнутися. Я зрозуміла, що сиджу на асфальті. Мабуть, від шоку не могла ні зрушити з місця, ні відскочити вбік. «Гарний початок, нічого не скажеш…» - подумалося раптом. Джеремі підбіг та одразу схопив мене за плечі:
– Ти в порядку?!
Він важко дихав, очі були наповнені страхом. Я змогла лише кивнути. Нічого не боліло, отже - мене не переїхали.
– ЩО ВИ... – вигукнув Джеремі та хотів було вже кинутися до водійських дверцят, але я схопила його за зап’ястя і зупинила.
– Не треба. Все добре. – прошепотіла, коли опанувала емоції.
Я була так щаслива його бачити, що зовсім не хотіла псувати цей день.
За секунду водій сам вийшов з автомобіля і, схоже, був наляканий не менше за нас. Він почав вибачатися переді мною та перед Джеремі. Тоді кілька разів запитав, чи я в порядку? Я поспішила запевнити, що все гаразд і мене не зачепило. Коли Джеремі допоміг мені встати, я нарешті змогла роздивитися обличчя цього чоловіка. Як дивно, він виглядав дуже знайомим, але я не могла пригадати, де його бачила. Від здивування навіть кинула фразу:
– Здається, я вас знаю.
Потім так само швидко замовкла від цілковитого збентеження.
Хлопець лише стенув плечима, виглядав він не на багато старшим за мене.
– Якщо ви тут проживаєте, то могли бачити мене в тому магазині. - показав рукою на місце, де я працювала. – Часто там буваю, це книжковий магазин мого батька.
Тепер згадала! Я бачила його на всіх тих фото, що стояли на полицях у кабінеті мого безпосереднього керівника - містера Корнелі. Ще в перший день я помітила мінімум два десятки фотографій у рамках: випускний, нагороди, робота, спорт, хобі. Схоже було, що батько неабияк пишався сином і зберіг усі важливі моменти їхнього життя.
Я промовчала та присоромлено кивнула.
– Можливо. Вибачте. – не хотілося, щоб ця пригода стала тепер темою розмов на роботі.
– Що ви! Це ви мене вибачте! Не знаю, як так вийшло, я зовсім не помітив вас, пробачте.
– Ну, гаразд. Нам вже час. Їдьте обережно. – втрутився Джеремі, не давши мені змоги сказати щось іще та тримаючи за руку, одразу й повів на інший бік вулиці.
Я встигла лише обернутися на прощання і спіймала погляд хлопця, ім’я якого ще не знала. Але точно запам’ятала той вираз його обличчя: злість, змішана з презирством. Від каяття не залишилось ані сліду. По спині пробіг холод, і я зробила спробу викинути дурні думки з голови. Він сів в своє авто та подався геть, а ми ще хвилину йшли мовчки.
Нарешті я подивилася на Джеремі. Ну от, гарний настрій і радість вивітрилися – я зіпсувала цей день своєю невдачею. Щоб хоч якось виправити ситуацію, глибоко вдихнула та постаралася всміхнутися якомога щиріше:
– Ей, ти чого? Все ж добре! – легенько торкнулася його плеча. – Подивися на мене, я жива.
Джеремі раптом зупинився і я ледь не спіткнулася. Добре, що він й досі тримав мене за руку та зміг втримати. Він поглянув в очі, і тільки тепер я відчула, яка гаряча його долоня, але погляд обпікав сильніше.
– Жартуєш? Я так налякався, що серце ледь не зупинилося!
– Знаю, пробач… – прошепотіла та винувато опустила голову.
Він міцно обійняв мене за плечі, що на секунду стало нічим дихати, а потім попросив бути обережнішою - так дбайливо, ніби я була для нього найріднішою людиною у цілому світі.
Далі ми просто гуляли вулицею, жартуючи, що я суцільний магніт для неприємностей. Я відчула, як переплелися наші пальці - по шкірі побігли мурашки. Страх і паніка поступово відступили, а настрій значно покращився. Ми навіть зголодніли та направилися, як і планували, до японського кафе.
Наш перший поцілунок став для мене таким же несподіваним, як авто, що зʼявилося з-за рогу. Що я роблю? Навіщо? Чи заслуговую на це щастя?
Чудовий день, проведений з ним, добігав кінця. Ми стояли біля дверей мого дому і мали попрощатися. Зараз він піде, а я залишуся сама. Закінчу малювати картину та засну в холодному ліжку.
Але він не пішов. Він поцілував мене. Ніжно й лагідно, а тоді пристрасно… солодко, довго. Від таких поцілунків на мить перестають навіть дихати.
– Наступного разу запрошу тебе в гості. – озвався нарешті Джеремі, коли відступив від мене на крок. Здається, він збирався піти.
– Не залишишся? – благально запитала я і сама здивувалась такій сміливості. Фраза вирвалася так невимушено, що я відчула, як запалали червоні щоки.
– Дуже хочу, але… – він зітхнув опускаючи очі. – Не сьогодні.
На мить я навіть відчула його вагання і саме зараз була безмежно вдячна за розуміння.
– Так, твоя правда. Не варто поспішати… –  прошепотіла, нарешті опановуючи емоції.
– Відпочивай і будь обережна. – він знову ніжно поцілував мене у лоба і на секунду міцно стиснув руку, а тоді відпустив.
Зробивши кілька кроків назад, Джеремі повільно віддалявся.
– З радістю прийму твоє запрошення. - сказала я на прощання і помахала рукою.
– З радістю покажу тобі свій дім. – вигукнув він, широко всміхаючись.
Коли я залишилась сама у власній квартирі, то довго збирала до купи думки, промотуючи день по хвилинах. Схоже було на те, як ціла сотня емоції змішались до купи і кипіли в мені, мов гаряча лава. Я знову й знову аналізувала кожен момент, кожне його слово та дію. Щоб нарешті заспокоїтися - взялася малювати, а потім міцно заснула.


Оскільки тепер я працювала, візити до лікаря Боу довелося перенести на неділю. Не так вже й погано, адже добиратися через усе місто у вихідні набагато легше. Сьогодні я була в чудовому настрої, згадуючи вчорашній вечір та Його поцілунок.
Сховати сяючу усмішку було неможливо і це не пройшло непоміченим для мого лікаря. Було помітно, що Емет дуже любив свою роботу - не тільки через те, що майже цілодобово пропадав у клініці, а й тому, що щиро хвилювався та радів за кожного пацієнта. Мені, натомість, було приємно ділитися з ним своїми успіхами. Можливо, у мене й справді є шанс на нормальне життя?
Час сеансу психотерапії минув непомітно і, зрештою, настав час повертатися додому. Я думала, чим би сьогодні зайнятися? Раптом захотілося прогулятися на природі – у лісі чи біля річки. Відчуття було таке, ніби от-от почую шум моря.
Виходячи з лікарні, зазвонив мій телефон. Занурена в думки, я не відразу підняла слухавку. Але голос Марго виглядав дуже схвильованим:
– Привіт. Слухай, Джеремі заборонив тебе турбувати, але, здається, я ніколи його особливо не слухала, тому думаю, він не образиться.
– Марго, щось сталося? – здивовано запитала я.
– Так. Відправлю тобі адресу лікарні, можеш зараз приїхати? – відповіла подруга.
– Ти в лікарні? Не лякай мене. Що трапилось? – мене охопила хвиля тривога.
– Я в порядку. Вчора на Джеремі напали. – зітхнула Марго.
Від цих слів я ледве втрималась на ногах. На секунду навіть потемніло в очах, а коли прийшла до тями, запитала:
– Він… він живий?
– Так, все обійшлося. Деталі обговоримо на місці.
Марго поклала слухавку. Вже через хвилину я тремтячими пальцями відкрила повідомлення з адресою та викликала таксі.