Розділ 3-й. Гість.

Не можу повірити, що мені вдалося влаштуватися! Це був невеликий книжковий магазин навпроти мого дому. Я побачила оголошення на скляній вітрині, що потрібен касир. 
Виявилося, що робота цілком непогана. Власник - чоловік трохи старший за мого батька. Спочатку він уважно оглянув мене з ніг до голови, зітхнув і, відкладавши моє резюме на півсторінки кудись в сторону, цілком серйозно запитав: 
– Ти хоч вмієш рахувати? 
Я не ображалася, бо по суті навіть коледж не закінчила, хоча завжди вчилася на відмінно і була досить здібною та старанною. А про те, що ніколи не працювала - згадувати не хотілося. Я намагалася бути максимально дружелюбною та посміхатися: 
– Всьому можна навчитися! Тим більше, я обожнюю книги і все, що з ними пов’язане! 
Це була щира правда. Й мені дали шанс. Я не чекала великої зарплати, заняття - скоріше щоб не вмерти від нудьги. У залі працював ще один світловолосий хлопець на ім’я Люк, зовсім юний, мабуть студент. Він дружньо мене привітав та пообіцяв допомогти з касовим апаратом. Тож завтра мій перший робочий день. 
Щаслива я пішла за покупками. Полотно і фарби - ось моя мета на сьогодні. 
Нести все відразу було нелегко, здається, я переоцінила власні сили. Коли  повернулася додому, була зовсім виснажена, але все ж почала розкладати речі. Тепер вся квартира буде моєю студією для малювання. Ну що ж, цілком непогано. Я вже поставила мольберт і полотно біля вікна, а пакет з фарбами та пензлями висипала на диван. Десь серед них загубилася палітра.
Раптом неочікувано й пронизливо задзвонив вхідний дзвінок у дверях квартири.
На мить здалося, що я аж підстрибнула від несподіванки. На порозі стояв хлопець, якого я сховала у найвіддаленіші куточки свого серця, як щось дороге, і про якого намагалася взагалі не згадувати, щоб не притягувати в його життя таке суцільне нещастя, як моя власна персона.
– З новосіллям! – вигукнув Джеремі та простягнув мені яскраву невеличку коробочку. – Мені Марго сказала. Вибач, що довго не писав, стільки справ накопичилось. 
Здається, він не наважувався зайти. Я зробила якомога байдужий вигляд, але приховати щасливу посмішку було таки важко. 
– Все гаразд, вона розповідала, що у вас відбувається. Заходь. Кави хочеш? – говорила я, ніби скоромовками, всі фрази підряд.
Пішла на кухню й намагалася заспокоїтися. Подарунок розпаковувати не наважилась, просто відклала на полицю. Він зняв пальто і зайшов за мною. 
– Краще чай. Вау! – здивувався раптом хлопець. – Скільки всього цікавого. Що будеш малювати? 
– Ще не знаю, але щось придумаю. 
Поки ставила чайник і діставала чашки, краєм ока спостерігала, як він невпевнено влаштовувався на дивані, відсуваючи мої покупки вбік. 
– Непогана квартирка. – нарешті промовив Джеремі. 
Я лише засміялася: 
– Ага! Подарунок від колишнього чоловіка.
Все добре, Крістіна – заспокоювала я себе – жартувати можна, ви просто друзі, хороші знайомі. Не псуй йому життя, не переходь межу.
– Міг би й більше витратитися! – здається, він теж сміявся. 
– Агов, не ображай мою квартиру! Мені подобається мінімалізм. 
Я поставила чашки на столик перед нами й теж сіла поруч на диван. Хвилину незручного мовчання перервав мій гість:
– Як ти тут? Як почуваєшся? 
– Чудово! – мій голос тремтів. – Сьогодні влаштувалася на роботу. 
Здається, він здивувався, і я поспішила додати:
– Буду продавати книги в магазині навпроти. Продовжую ходити на сеанси психотерапії. – Я опустила очі. – Але ти, звісно ж, про це знаєш. 
Потім, я «зібрала всю свою силу волі разом з невпевненим голосом у міцний кулак» та підвела голову з сяючою посмішкою: 
– Я справді в повному порядку! Краще розкажи, як у тебе справи? Де пропадав? Чим займався? Ну, окрім роботи. 
– Багато думав... – Джеремі відвів серйозний і трохи сумний погляд в сторону.
Я посміхнулася. Він завжди багато думав. Що це за розвага така? 
– Знаєш… Мені здається, я закохався…
Від його раптового погляду в очі по спині пробіг холодок. 
– Справді?! – я була захоплена зненацька й звісно здивована. Навіщо мені ця інформація? – Ого! І хто ж вона? Тобто, все так серйозно? Ти якийсь… ніби сумний. 
Я намагалася не видавати власного збентеження та надати голосу більше позитиву. Але до горла все одно піднявся важкий клубок. Слухати про любовні пригоди свого друга мені зараз зовсім не хотілося. 
– Вона дуже гарна і добра. Але я ще не зізнався. – він пронизливо дивився в мої очі. 
А мені самій, натомість, потрібно було підтримувати цю неприємну розмову: 
– Чому? – лише й змогла видати слово. 
– Боюсь, що після цього вона відштовхне мене назавжди. 
На секунду мені стало його шкода, і я співчутливо зітхнула: 
– Ти теж їй подобаєшся?
– Скоріше за все, – стенув він плечима. – Ні, я впевнений! Просто вона сумнівається. Не може переступити через себе. 
– Он як! Це якась зовсім невесела історія, якщо чесно. – зітхнула я, ще більше розгубившись від його зізнання.
– Ой, здається чай зовсім охолов. – Джеремі вирішив змінити тему та потягнувся до чашки.
Я теж була не проти, що ця розмова, зрештою, закінчилася.
Весь вечір ми сміялися над його історіями з відділку. Як Грегорі червоніє, коли сердиться на нього, як Марго постійно його прикриває, а потім готова дати доброго прочухана своєму горе-напарнику. Про страшні справи намагалися не згадувати, але не могли не похвалити геніальні навички слідчого у мого друга.
Я розповіла подробиці своїх нудних змін у житті і про те, як добре проводити час з братом у ті рідкісні дні, коли він мене навідує. Він ретельно готується до іспитів, не завжди має час, але я щиро за нього раділа.
Потім Джеремі сказав, що йому пора йти. Біля дверей він міцно обняв мене на прощання так, що на секунду стало важко дихати, а потім прошепотів: 
– Я дуже сумував за тобою, Крістіна. До зустрічі.
Я лише кивнула у відповідь не встигши нічого сказати, а коли двері зачинилися, так і залишилася стояти в легкому шоці. Що це було?
Через хвилину я поспішила лягти у ліжко, щоб зібратися з думками. Серце шалено відбивало ритм. Згорнувшись клубочком, віддалася потокам думок у власній голові. Ким для мене був цей хлопець? Насправді, лише хорошим знайомим, який трохи менше року тому вів мою кримінальну справу. Пам’ятаю, як ми вперше зустрілися у відділку. Напарник Марго здався мені дуже приємною й доброю людиною. Він завжди їй допомагав, і я відчувала, як щиро він переймався нашою справою, що тягнулася кілька довгих і страшних місяців, які б я воліла назавжди стерти зі своєї пам’яті. Ось і вся історія. Ніяких натяків на романтику. Так, він час від часу писав мені повідомлення та цікавився, як справи, але не більше. Може писав навіть частіше, ніж потрібно було. Однак все це виглядало лише елементарною ввічливістю і ще, можливо, турботою - ми ж з Марго подружилися. Так я намагалась себе переконати й не розраховувала на щось інше. Я провела чітку межу й намагалася тримати його на відстані, щоб не робити необдуманих вчинків і зберегти хороші стосунки. Як я могла дозволити собі розвивати щось більше, знаючи, якою тяжкою ношею стану для нього та скільки проблем принесу? Я сама собі не довіряла. А тепер мій «друг» каже, що закоханий. Ну що ж, чудово. Так навіть краще. Якось побажаю їм щастя, хто б вона не була. Тіло кипіло від невідомої раніше злості. Мабуть саме такий огидний присмак мають ревнощі. Щоб трохи відволіктися - вирішила зайнятися малюванням.
До півночі я страшенно втомилася, але була задоволена собою. Думаю, завтра зможу закінчити те, що намагалася зобразити на білому полотні. І ще потрібно добре виспатися перед роботою. Йдучи до ванної, я помітила ту саму яскраву ще не розпаковану коробку на полиці. Ого, зовсім забула про неї та швидко виправила недолік!
Але те, що виявилося всередині, змусило моє тіло здригнутися. По спині побігли мурахи. Серце забилося сильніше й готове було просто таки вистрибнути з грудей. Десь в області сонячного сплетіння почали лоскотати метелики своїми маленькими ніжними крильцями.
Великий «ловець снів» у формі червоного серця з яскравими різнокольоровими пір’їнками промовляв гучніше за будь-які зізнання. Бо вразило мене, насправді, геть інше. Тоненькі ниточки цього витвору мистецтва перепліталися у слова: «I love you».


Пішов дощ і Джеремі зупинився біля свого будинку в одному з приватних секторів міста. Насправді будинок належав батькам, але вони багато років тому подарували його синові, а самі переїхали в селище подалі від міської метушні. Мама працювала вчителькою у місцевій школі, а батько переважно займався дрібним ремонтом авто в своєму маленькому гаражі.
Відносини з батьками у Джеремі були непогані, він часто їх навідував на свята, відпустки або дні народження. Останні кілька років розмови про одруження стали частішими, тому телефонні дзвінки вимушено стали коротшими і обривалися тоді, коли Джеремі починав злитися. Він не вважав себе ловеласом, навпаки, кілька невдалих стосунків призвели до розчарування у коханні, як такому. Чому все закінчувалося - він сам не міг до кінця зрозуміти.
Легка закоханість й ейфорія на початку змінювалися відповідальністю та важливістю прийнятих рішень. А потім, раптом приходило усвідомлення, що поруч зовсім не та людина, чужа… і всередині все обривалося. Мабуть, справжнє кохання - це щось зовсім інше, і схоже, що раніше Джеремі його не знав. Принаймні, до цього моменту.
Блукаючи в думках, він не наважувався відчинити ворота, сидів у машині та слухав, як краплі дощу б’ються об скло, об дах його автомобіля. Нарешті дістав телефон і набрав напарницю Джонс: 
– Привіт, не розбудив? 
– Все гаразд. Що вдалося дізнатись? – почув у відповідь. 
– Нічого конкретного. Відеореєстратор в тому авто був зламаним. Я ще раз опитав працівників цілодобового магазинчика біля парку. Один з них ніби як бачив нашу другу жертву в ніч вбивства з кимось. Але точно не пам’ятає, чи це був чоловік чи жінка…
– Ми знову в глухому куті.
Марго втомлено зітхнула, Джеремі теж. 
– Добре, завтра подумаємо про все це ще раз. Передавай вітання Стіву. 
– Дякую. На добраніч. 
Марго поклала слухавку.
Джеремі, зрештою, таки заїхав у двір та заглушив мотор. Він все ще думав про свої почуття, які, здається, ще не до кінця розумів. Вирішив одразу навести порядок в голові і розкласти все по полицях, як робив зазвичай, коли плутався у думках.
Перше, що було абсолютно ясно - це відчуття повного спокою, яке викликала у нього та дивна дівчина. З нею було так легко, ніби дихати. А розмовляли вони так, ніби знайомі сто років.
Друге - шалене бажання піклуватися про людину, коли хочеш дарувати їй лише щастя, радість та тепло.
І нарешті третє - страх завдати болю. Її біль - неважливо чи це фізична хвороба, чи душевні страждання - відбиватиметься в серці, ніби його власний.
Якщо з цих трьох пунктів можна скласти кохання, то Джеремі усвідомив, що вперше в житті так сильно закохався. Йдучи до свого порожнього дому, він насолоджувався незнайомим, але неймовірно приємним відчуттям, яке розливалося тілом та розумом ніби потік невичерпної енергії.
А потім додав до списку ще один пункт, настільки інтимний, що такі слова міг би прошепотіти тільки їй - своїй єдиній жінці…