Розділ 1-й. Новий початок.

Перший сніг випав лише в середині січня. Саме в той день закінчився останній суд. Мене виправдали.
Найбільше для цього зробила, звісно, Марго. Їй вдалося знайти непрямих свідків подій минулих років. Свідчення Розаліни та стара справа п’ятнадцятирічної давності - цього було достатньо. Усі мої дії визнали самозахистом, і ніхто в цьому не сумнівався. Я щиро була вдячна слідчій Джонс і так само щиро не знала, чи зможу колись їй відплатити.
До батьків я не повернулася. Залишилася жити в будинку загиблого чоловіка - остання послуга від Джозефа Валетто. Планувала його продати й переїхати кудись в більш скромніше місце. Може, навіть за місто, щоб залишалася змога бачитися з братом.
Кларисса ненавиділа мене всім серцем і була готова накинутися просто в залі суду. Але Джозеф її стримував і благав все відпустити. Відпустити сина, ситуацію, просто заспокоїтися. Вона кричала так, як кричать божевільні в знайомій мені лікарні. Можливо, якби в мене були діти, я б зрозуміла її почуття. Але я не хотіла розуміти - мабуть, тому, що моя власна мати знову від мене відвернулася: тепер її «божевільна» дочка виявилася ще й вбивцею.
Зате батько з братом приїжджали щовихідних. А я раз на тиждень ходила до свого лікаря - Емета Боу. Це була вимога суду: я маю продовжити лікування й ні в якому разі не переривати його. Хоча тепер це вже важко було назвати лікуванням. Швидше - дружні розмови з добре знайомою людиною, які починались з його постійних вибачень, що він нічого не помічав, і закінчувалися моїми розповідями про те, як пройшов ще один нудний день.
Я не звинувачувала Емета. Навіть якби я тоді розповіла всю правду, він би все одно повірив моєму «здоровому» чоловікові, а не його «хворій» дружині.
З того самого дня, як помер Лукас, симптоми моєї хвороби більше не з’являлися. По суті, я відбулася лише легким струсом мозку та розривом селезінки - її в той же вечір благополучно видалили в лікарні швидкої допомоги. 
Лікар Боу все ще чекав, коли в мені «вибухне» схована бомба, але сильні ліки поки не призначав - тільки легкі заспокійливі на основі валеріани, магнію та амінокислот. Навіть снодійне не знадобилося.
Спала, ніби немовля, але дні були порожні. Я постійно блукала по великому будинку, як той привид. А коли врешті наважувалась піти в гості до сусідів, завмирала на порозі, не могла зробити й кроку - й швидко поверталася назад.
Іноді телефонувала Розаліна. Вона розповідала, як її маленька Ліззі вже бігає і збирає по дому синці. Але, здається, вона мене розуміла - кожного разу повторювала, що потрібно просто дати собі час... і щось іще, чого я переважно не слухала.
Про те, що "час лікує", я і так добре знала. Але все одно почувалася вбивцею. Так, саме так. І навіть не намагалась себе виправдати.
Можливо, якби не старання Марго, мене могли б посадити на довгий термін або, що ще гірше, закрити в психлікарні до кінця життя. Але вона підтримала мою позицію - я визнала провину і щиро розкаялася - що, зрештою, зіграло нам на руку.
Треба було якось жити далі, бо всі навколо жили. Ми з Марго стали подругами. Але вже два тижні не спілкувалися. Після завершення справи вона з чоловіком та сином полетіла у відпустку - туди, де завжди літо, ближче до екватора. Я вирішила не турбувати її, хоча здається, що вона й сама «випадково» забула вдома телефон.
Сьогодні я просто насолоджувалась снігом. І думала про те, чим би могла займатись далі, яку роботу мені взагалі можуть довірити. Навряд чи після всього, що відбулося в моєму житті, роботодавці вишикуються в чергу за таким «цінним» співробітником, як я. Але заощадження коли-небудь закінчаться, тож треба дивитися далеко вперед. Моя роль невістки в багатій родині неблагополучно закінчилась - і я була цьому безмежно рада.
На початку березня будинок все ж вдалося продати. У цьому допоміг сімейний нотаріус родини Валетто. Я не підозрювала нічого поганого й погодилася на угоду. Думала тоді так: я ж не вимагала грошей чи компенсацій від Джозефа та його родини, тож навіть якщо мене обдурять - шкодувати не буде про що. Я повністю довірила оформлення документів цьому містеру Флагману й зраділа, що нарешті попрощаюсь з ненависним мені житлом. Як не дивно, все пройшло досить гладко. Я просто поставила кілька підписів (навіть не довелося нікуди їхати), і вже наступного дня на особистий рахунок надійшло кілька мільйонів. Хто саме купив будинок - мене зовсім не цікавило. Головне було якнайшвидше організувати переїзд.
Частину грошей я поклала на ощадний рахунок Яна - на випадок, якщо він не отримає стипендію і доведеться платити за навчання. А частину вирішила витратити одразу. Чи відчувала я радість? Сумніваюся. Швидше - полегшення. Бо гроші здавались мені якимись брудними. Можливо, навіть у крові. Я ще до кінця не розуміла.
На допомогу прийшов чоловік Розаліни - Мартін Блек. Він був архітектором і набагато краще за мене розумівся в нерухомості. З усіх варіантів я вибрала невелику квартиру-студію в стилі «лофт» неподалік від центру міста. Це було не зовсім те, про що я мріяла - я ж бо хотіла перебратися ближче до природи. Але саме місце мені дуже сподобалося, тож зупинилася на ньому.
Через кілька днів паперової тяганини я вже розбирала речі в новій квартирі. Ввечері в гості обіцяла зайти Марго, щоб привітати мене з новосіллям. Після її повернення ми бачилися лише один раз - і то тільки тому, що я наполягла, щоб вона віддала мені подарунок з відпустки й розповіла, як все пройшло. В інший час витягти її з купи справ у відділку, було просто нереально.
– Завтра піду шукати якусь роботу. – сказала я їй, коли ми з келихами вина в руках зручно вмостилися на підлозі серед коробок, доїдаючи залишки піци.  
– Тобі можна до кінця життя не працювати з такою сумою на рахунку. – усміхнулася моя подруга.  
– Можна, але я ж тут збожеволію, якщо нічим не займатимусь. – засміялася я, подумавши про себе: куди вже більше?
Марго, здається, не оцінила моєї самоіронії й занепокоєно запитала:  
– А як ти себе взагалі почуваєш?  
– Цілком терпимо. Сплю добре, їм лише те, що подобається, регулярно відвідую психотерапевта. Якщо не рахувати періодичного почуття провини - то цілком можна радіти дрібницям.
Марго тільки зітхнула і похитала головою. Видно було, що чергову лекцію про те, що я ні в чому не винна, вона вирішила відкласти на інший день.  
– То чим плануєш зайнятись? – вона спробувала зробити веселий вигляд, але було помітно, що її щось турбує.
– Хочу знову почати малювати. – зізналася я під дією алкоголю, від якого, до речі, лікар Боу мені взагалі рекомендував відмовитися. – Пам’ятаю, що в школі в мене були певні здібності - я навіть перемагала на конкурсах. Але потім довелося все покинути. Мама наполягала, щоб я обрала щось «серйозніше» - типу економіки чи права. Вона мріяла зробити з мене вчену або юристку. Але, як бачиш, нічого з цього не вийшло.
Ми ще трохи посміялись, згадуючи своє минуле, а потім я наважилась запитати:  
– Проблеми вдома? Ти така похмура.
– Помітила, так? – зітхнула Марго. – Ні, вдома все добре. Це швидше через роботу.  
– Щось серйозне сталося? – щиро занепокоїлась я. Хіба Марго з тих, хто переймається через роботу?  
– Дрібниці. Навряд чи тобі буде цікаво. Та й навіщо перед сном розповідати жахи?  
– Та годі тобі! Я вмію тримати таємниці. До того ж бачу, як ти засмучена - тут явно потрібен хтось, хто вислухає.  
– Два вбивства за останній тиждень. – мовила Марго, відвівши погляд убік і зробивши ковток вина. – Грегорі ледве стримує пресу. А ми з Джеремі просто зайшли в глухий кут. Уже залучили слідчих з інших відділків.  
– Все настільки погано? – запитала я, коли вона замовкла. Про вбивства й розслідування я вже дещо розуміла.  
– Вони дуже схожі і, можливо, пов’язані. Грегорі боїться, що це черговий маніяк, а значить, будуть ще жертви. Поки немає жодної зачіпки, бо не залишилося жодних слідів. Хтось усе дуже добре спланував. – Марго зупинилася і з тривогою подивилася на мене, певно, боячись, як я відреагую на почуте.
– Ого! Дійсно жах! – лише й змогла сказати я, приховуючи легке тремтіння під виглядом здивування.  
– Ну все, мені час. – Марго почала вставати. – Вибач, що втомила тебе своїми історіями. Ще раз вітаю з новосіллям.  
– Все добре, я в порядку. – поспішила заспокоїти я подругу.
Вона попрямувала до дверей і почала вдягатися. Я все ж зважилася запитати:  
– Жертви – це молоді дівчата? Тому ти так хвилюєшся?
Марго вже взялася за ручку дверей:  
– Ні, це чоловіки. У обох перерізана сонна артерія.
І, мабуть, побачивши, як у мене округлилися очі, швидко додала:  
– Не бери в голову. Краще добре відпочинь.  
– На добраніч! – попрощалась я, намагаючись приховати своє збентеження за невимушеною посмішкою.
Чи буде ця ніч справді спокійною – я дуже сумнівалась. Здавалося, що кошмари от-от увірвуться в мої сни… Але все минуло добре - я легко заснула. Лише трохи подумала про стан Марго. Серійні вбивці, психопати, ґвалтівники - для неї це було звичною справою, частиною щоденної «цікавої» роботи. То чому ж зараз вона така стривожена?