Епілог

– Марго, робочий день закінчився годину тому. Ти ж обіцяла, що сьогодні ми разом вип’ємо, пам’ятаєш? – Джеремі зайшов у їх кабінет і завмер. Чотири величезні коробки з документами загородили йому шлях до столу. – Слухай, ходімо вже. Грегорі чекає. Що ти там ще шукаєш?
– Джер, не зараз. Краще допоможи мені розібратись. – пролунав з-за коробок жіночий голос.
– Ти вже зовсім з глузду з’їхала з цією сімейкою психів! Що це взагалі таке? Архіви столітньої давнини? Скільки ж тут пилюки! – Джеремі демонстративно закашлявся.
– Усього лиш п’ятнадцятирічної.
– Господи, і де ти все це знайшла, і головне – навіщо?
– Зараз поясню. Шукай давай.
– Що саме шукати? – Джеремі підступив до першої коробки й почав викладати папки на підлогу.
– Пам’ятаєш, я розповідала, як Валетто згадував, що його з Крістіною у дитинстві розлучили? – сказала Марго, не відриваючись від перегляду документів.
– Так-так, дуже зворушлива історія. Закохані знову зустрілись, одружились, всі щасливі, бла-бла-бла…
– Саме так, але мене зацікавив один момент: чому родина Валетто раптом так різко втекла з рідного міста?
– Тільки не кажи, що ти перлася на «край світу» тільки заради цього? – Джеремі розвів руками й продовжив розкладати папки у порядку, який був зрозумілий тільки такому генію як він.
– Ну, лише якихось 500 миль. І витратила всього два дні.
– Жах! Могла б попросити про допомогу – ми ж напарники.
– Не повіриш, але мій чоловік так давно хотів у подорож, що я не змогла йому відмовити! До речі, все влізло у багажник нашого сімейного авто. Навіть вантажівку не довелося наймати.
– Ого! Наступного разу піду пити з твоїм чоловіком. А де ти все це ховала?
– Он ту крайню коробку під твоїм столом. Ти ж все одно там ніколи не сидиш.
Обоє розсміялися. Але Марго раптом різко замовкла й зблідла. Здається, щось знайшла.
– Боже… – тільки й прошепотіла вона, як на очі навернулись сльози.
– Що? Що там? – Джеремі швидко підбіг. Вони прикипіли очима до папки.
– Жертва: Аманда Пірс, 11 років. Свідок: Лукас Валетто, 13 років. – прочитала вона й перегорнула сторінку. – Дивись, він стверджував, що знайшов понівечену дівчинку на вулиці. – вони читали далі. – Але коли вона прийшла до тями в лікарні, то сказала, що це саме Лукас її побив.
– І що, все? Ніяких доказів? – Джеремі перегорнув ще кілька сторінок.
– Здається, на ньому не було жодних слідів. – Марго гортала далі. – От, подивися: сказано, що її побили чимось важким, але предмет так і не знайшли.
Джеремі перегорнув ще одну сторінку:
– Поглянь на розмір компенсації, яку отримала їх родина від благодійного фонду! – він ткнув пальцем. – А назва, як у теперішнього фонду Клариси Валетто. Думаю, після цього Пірси вирішили відступити. Тим більше, що Лукас був неповнолітнім, і без доказів йти до суду не мало сенсу…
Але Марго вже майже не слухала. В горлі стояв важкий клубок, і вона відчула, що ось-ось розплачеться.
– Джеремі… він її бив… – тільки прошепотіла жінка і з очей покотилися сльози.
Вона різко підскочила й почала гарячково перебирати папки.
– Де? Де мій телефон?! – закричала Марго, але знайти його серед цього хаосу було все одно що шукати голку в сіні. Тим більше у стані паніки, яка накрила її з головою.
– Почекай! Заспокойся! Що ти збираєшся робити? – Джеремі схопив її за плечі, намагаючись заспокоїти.
– Крістіна! – Марго подивилась на нього з відчаєм, і хлопець опустив руки. – Яке сьогодні число? – Вона кинулась до календаря. – Сімнадцяте? Сьогодні її мали виписати, Джеремі! – закричала вона. – Я не дозволю йому знову це з нею зробити!
Але гучніше за крик Маргарет у цій порожній кімнаті був лише дзвінок службового телефону. Він пролунав так неочікувано, що Гейл підскочив. Лише на мить вагаючись, він підняв слухавку.
– Здається, ми програли, Марго… – зітхнув Джеремі через хвилину. Телефонна слухавка впала на підлогу. – У будинку Валетто щойно сталося вбивство…