Розділ 10-й. Зцілення.

Так тривало трохи більше тижня. Щодня Марго приходила і ставила одні й ті самі питання. Спочатку дівчина дивувалась, потім усе заперечувала, а потім впадала в істеріку. Тоді її заспокоювали ліками та прив’язували до ліжка до наступного ранку. Лукас злився і вже хотів кинути цю дурну затію, але Марго впевнено наполягала на своєму. Через кілька днів тактика «шокової терапії» від Маргарет Джонс почала поступово працювати. Лікар Боу тільки радісно кивав головою і весь час робив якісь записи в щоденнику. Лукас став більше спати, і синці під очима поступово зникли.
Перші кілька днів Грегорі був злим та кричав так голосно, що чули, здається, навіть у сусідніх будівлях. Але Марго була навіть рада, коли сама зізналась в всьому з самого початку. А потім містеру Бауму особисто подякував його знайомий Джозеф. Напевно, дуже щедро подякував, бо тепер він щодня цікавився в Марго, як справи у місіс Валетто і чи є прогрес?
Здавалося, найважчі дні позаду. Крістіну вже відвідували батьки і молодший брат. Навіть приходили батьки Лукаса. Але з ними Марго поспілкуватися не встигла. Хоча, тепер у цьому вже не було потреби. Все поступово налагоджувалося, біль відступала, а на її місце приходила радість.
В один з таких чудових днів слідча Джонс зайшла в палату до дівчини, не підозрюючи, що наступного разу може й не бути.
– Марго! – вигукнула Крістіна та широко посміхнулася.
– Рада, що в тебе все добре. – здається, вони вже встигли подружитись. – Як почуваєшся?
– Лукас дуже про мене піклується. – дівчина опустила очі і продовжувала всміхатись. – Знаєте, він розповів мені нашу історію з дитинства, як довго шукав мене потім і як був радий, що знайшов. Здається, я навіть багато чого згадала. Весілля, наприклад, медовий місяць. Пам’ятаю, як була щаслива мама. І як була щаслива я сама.
– Справді? – щиро здивувалась Марго. – Вау!
– Так, уявляєте? Він мені про це раніше говорив неодноразово. Але ж ви розумієте — діагноз і все таке... – вона покрутила пальцем біля скроні і засміялася. Марго теж всміхалася. – Періодичні загострення. Реальність здавалася вигадкою, а вигадка - реальністю. Все так переплелося, що я іноді навіть не знала, хто я така, не кажучи вже про людей навколо.
Марго з полегшенням зітхнула та уважно слухала, ловлячи кожне слово.
– Але думаю, що завдяки підтримці й турботі Лукаса я зможу справлятися й далі. Це ж невиліковно. – вона закрила очі і відкинула погані думки. – Навіть уявити не можу, як йому було важко всі ці роки. Знаєте, я сама винна, що затіяла цю дурну поїздку. Можливо, нічого б не сталося, якби відмовилась. Але ми так довго мріяли про подорож. Лукас дуже хотів мене порадувати.
Лише тепер Марго помітила, що дівчина крутить в руках невелику прикрасу.
– Що це? – запитала вона.
– Шпилька для волосся, мама подарувала мені у дитинстві. Вона така гостра. – дівчина усміхнулась. – Не пам’ятаю, як забрала її з собою, але там, на острові, вона фактично врятувала мені життя.
Крістіна знову поринула у спогади. Марго слухала з щирим інтересом.
– Я зробила щось на кшталт гарпуна і так ловила рибу.
– Оце так! І що ще? Напевно, було дуже важко.
– Не те слово! Пішло кілька днів, щоб розвести вогонь. Всі ці палички та камінці – повний відстій. – Крістіна засміялась. Марго сміялася теж. – А скільки синців і подряпин я заробила, скільки разів падала ледь не ламаючи шию, поки діставала кокос з пальми - краще не розповідати!
– Ого! Екстремальний відпочинок!
– Такий собі відпочинок. – дівчина стенула плечима.
Сміх стих. Зараз або ніколи. Марго ще так не вагалася, перш ніж запитати. Але її випередили.
– То що, Ви й не спитаєте, слідча Джонс? – здавалося, в погляді Крістіни відобразилася сама Марго. 
Очі дівчини були ніби в людини, що прожила не менше сотні років.
– Запитаю. – вона глибоко вдихнула. – Крістіно, ваш чоловік, Лукас Валетто, бив вас?
Але дівчина не відповіла прямо. Вона лише усміхнулась.
– Всі кажуть, що я хвора, місіс Джонс. І це правда. – на мить вона задумалась. – Мене виписують наступного тижня. Сімнадцятого числа. І я дуже хочу повернутись додому зі своїм коханим чоловіком.
Отже, це все? Ось вона - відповідь? У Марго не залишалось іншого вибору, крім як прийняти її та покласти в останню клітинку пазлу, який вона так довго складала в голові.
– Чудово! – Марго підвелася та вже збиралася йти. – Тоді побачимось.
Крістіна мовчала і запитала лише тоді, коли Джонс була у дверях. Жінка обернулась.
– Маргарет! А правда, що немає кращої жертви, ніж хвора жертва, якій все одно ніхто не повірить?
– Думаю, немає гіршого злочинця, ніж злочинець, який думає, що його все одно ніколи не спіймають.
Жінка поспішила до відділку, намагаючись вхопитися за щось в своїй голові, що вона пропустила. Ні, вона нічого не могла пропустити. Навпаки, необхідно було знайти це щось важливе. Необхідно було згадати, де це важливе було? Коли вона могла його чути або бачити? Воно не нове, воно лежить десь тут поруч, на поверхні. І часу на це «щось» майже не залишалось.

Я їхала в авто чоловіка і думала: Адама не існувало. Як так? Мого Адама дійсно не було? Ніколи й ніде? А та історія його життя, що він ніби «розповідав» - я точно десь її чула, читала в якійсь книзі… 
Підозріло дивне, незрозуміле відчуття наповнювало мене зсередини, і чим ближче я під’їжджала до дому, тим сильнішим воно ставало. Сьогодні мене нарешті виписали. Все йшло за планом. Лікування було хорошим, таблетки - солодкими.
Містер Боу, здається, був найбільше радий, коли обіймав мене на прощання. Його єдине побажання - щоб ми ніколи не зустрічались, і це правда, в таких лікарів як він - краще не лікуватися. Завтра треба було б навідати батьків. Цікаво, чим зараз зайнятий Ян? Скоріше за все читає якусь «розумну» книгу, назву якої навіть вимовити важко.
Ось ми й на місці. Думки заспокоїлися, голова була ясною, як ніколи. Мій дім. Чи це справді мій дім? Схоже на те. Красивий і великий. Я поспішила вперед, але Лукас легенько зупинив мене за плечі, обійняв, і я закрила очі, відчуваючи тільки тепло.
Здалося, що з вікна сусіднього будинку за нами спостерігає дівчина. Вона тримала на руках дитину, і маля гралося довгим білявим волоссям матері. Обов’язково треба буде навідати й свою подругу. Як же я за ними скучила!
Ми зайшли в дім, Лукас закрив двері. Мою сумку з речами він кинув в кутку коридору. І моя величезна клітка зачинилася на глухий замок. Здається, я навіть не встигла вдихнути, як перший удар влучив у сонячне сплетіння. Зазвичай після такого удару згинаєшся і кілька хвилин не можеш дихати. Але в мене не було шансу - від болю хотілося впасти на коліна, але він не дозволив навіть цього. Схопивши за волосся, чоловік різко штовхнув мене до стіни і розвернув до себе обличчям. Нарешті він заговорив.
– Як же довго я тебе чекав... – Лукас вдихнув запах мого волосся. – На мить справді подумав, що назавжди втратив свій скарб.
– Ну, привіт! Хворий виродок... – тільки й змогла прошепотіти я.
Наступний удар прилетів в область печінки, і я сповзла по стіні. Лукас пішов у вітальню та налив собі трохи випивки у кришталевий келих. Менше хвилини – й він повернувся. Бігти я не збиралась, сиділа на тому самому місці – на підлозі. Він повторив удар в печінку, але вже ногою.
– Справді думала, що зможеш сховатися від мене на якомусь жалюгідному клаптику землі посеред океану? Я знайду тебе навіть на іншій планеті! Навіть у паралельній реальності, кохана моя!
– У цьому я ніколи не сумнівалася... – прошепотіла, що було сил.
Як лікують шизофренію в клініці Святого Марка, я вже знала. Цікаво, як вони лікують подібну одержимість? Нудна в людей робота, напевно. Нічого не поробиш. 
Але цього мені було замало, я хотіла, щоб він більше застосовував кулаки. Щоб на кісточках рук залишились сліди від подряпин. Ох, як мені потрібні були ці подряпини! Вони ж бо хороший доказ… 
Довелося вибити стакан із випивкою з його рук. Різкий удар - й він розлетівся на друзки. Відповідь не забарилась. Лукас схопив мене обома руками і кинув об протилежну стіну. Здається, удар припав більше на голову, в очах потемніло, я впала на підлогу. Він навис над моїм тілом і став з усіх сил гамселити кулаками, ніби боксерську грушу. В усі місця, крім обличчя, куди тільки міг дотягнутися. Я особливо не чинила спротиву, прикривала руками, хіба що груди - так боліло значно менше. Після десятого удару - збилась з рахунку.
Нарешті він підвівся та пішов за новою порцією випивки.  
Залишається лише здогадуватися, які емоції відчував мій чоловік в такому стані. Напевно, приплив збудження та адреналіну. Незрозуміле відчуття ейфорії наповнювало його тіло й він насолоджувався. Тільки так він міг насолоджуватися… отримувати задоволення повністю – і фізичне, і моральне.  
Ну що ж, залишимо ці подробиці на розгляд вчених, світил медицини або психіатрів, а в мене є менше хвилини, щоб доповзти до своєї сумки. Якщо поспішу – обов’язково встигну.
Він все ж наздогнав мене в коридорі та різко навалився всім тілом, притискаючи моє до холодної підлоги. Але я впоралася, я встигла.  
І затиснута в кулаці гостра шпилька завмерла в міліметрі від сонної артерії мого чоловіка.
– Зроби це! Давай! – пролунав в голові голос Адама. – Як ми й домовлялися!
– Замовкни! Тебе не існує! Сподіваюся, ти зникнеш назавжди!
І він зник. Як і мій страх. Рука не здригнулася, а біль пішов назавжди. Він більше ніколи не повертався.