Розділ 9-й. Реальність.

Новина про дивовижний порятунок Крістіни Валетто не могла оминути жодну місцеву газету. Здавалося, вертоліт ще не встиг приземлитися, а натовп журналістів уже біг по злітній смузі аеропорту, аби лише першими зробити жахливі фото дівчини, що дуже погано виглядала.
Серед них була і слідча Джонс. Містер Баум не схвалив би її присутності - для нього справа закрилася того дня, коли він побачив записи з камер відеоспостереження. Добре, що він нічого не знав про наміри Маргарет поговорити з Крістіною. Але судячи з обстановки, розмови може й не відбутися.
Дівчина впала в обійми чоловіка, до неї пригорнулися батьки і молодший брат. Спалахи фотоапаратів сліпили, натовп гудів, але Джонс стояла досить близько, щоб почути слова Крістіни:
– Вони не забрали Адама, мамо! Його не було у вертольоті. Він залишився на острові. – Дівчина плакала і виривалася з міцних обіймів Лукаса.
– Я відвезу її в лікарню. – звернувся він до Джуліанни. 
Вона погодилася, обняла сина і запропонувала Стефану поїхати додому. Усі троє плакали.
В яку лікарню їхати Марго вже знала. Вона швидко пішла до свого авто і послідувала за мерседесом містера Валетто.

Під заспокійливими дівчина мирно спала на лікарняному ліжку, але руки їй все ж прив’язали. Тут це було звичайною справою.
По приїзду Марго зустріла Лукаса, який говорив із лікарем перед палатою дружини. Глибоко вдихнувши і набравшись впевненості, вона пішла до них.
– О, слідча Джонс! Як ви тут... – чоловік не встиг договорити.
Його здивування швидко змінилося підозрою.
–  Слідча? Це може допомогти. – сказав лікар і простягнув Марго руку. – Емет Боу, лікуючий психіатр Крістіни Валетто.
– Маргарет Джонс. Дуже приємно. – відповіла жінка.
– Давайте продовжимо в моєму кабінеті. Мені здається, у мене є ідея. – запропонував лікар і жестом покликав усіх за собою.
– Справу давно закрили. Що ви тут робите, місіс Джонс? – пошепки спитав Лукас, коли вони йшли коридором.
– Ви маєте рацію, містере Валетто, я тут в особистому порядку. – тихо відповіла Марго.
Можливо, Лукас хотів би додати щось іще, але коли вони дійшли до кабінету, замовк. Містер Боу запропонував сісти на диван біля робочого столу. Поки він шукав старі записи в шафі, запропонував гостям каву, але обоє відмовилися. Марго хотіла задати безліч питань, але вирішила слухати лікаря.
— Отже, стан Крістіни не критичний, але, думаю, потрібно кілька тижнів спостереження, можливо й менше. Все залежить від неї самої. Як і завжди.
– Що це означає? – не витримала Марго.
Лукас зітхнув, Боу теж, але це не збентежило Марго.
– Місіс Джонс, не буду завантажувати вас складними медичними термінами, але навіть з шизофренією люди можуть повноцінно жити. Ліки, звичайно, допомагають, але половина успіху – це усвідомлення пацієнтом своєї хвороби. Якщо Крістіна зможе навчитися відрізняти реальність від вигадки, їй стане набагато легше. До недавніх подій вона довгі роки добре з цим справлялася.
Мабуть, містер Боу вважав Марго дуже недалекою, якщо пояснював такі елементарні речі, які вона знала ще зі школи. Але зараз їй було зовсім не до цього, тож вона спитала прямо:
– Що ви збираєтеся робити?  
– Ага так, щодо цього... – почав лікар, але подивився на Лукаса. – Тільки з вашого дозволу, містере Валетто.
Він, здається, зрозумів, в чому суть. Завагався  на секунду, але погодився, кивнувши.
– Вона весь час повторює, що на острові з нею хтось був і весь час кличе якогось Адама. – втомлено зітхнув Лукас. – Я говорив з рятувальною командою. Коли вони прибули, то змушені були ретельно обшукати там все, бо Крістіна кричала про порятунок ще однієї людини. Але, звісно, нікого не знайшли.
– Вона не вірить нашим словам, місіс Джонс. – озвався лікар Боу, помітивши здивоване обличчя Марго. – Для неї я та Лукас зараз вороги. А от ви можете допомогти. Як сторонню людину, гадаю, вона вас хоча б вислухає.
– Добре. Думаю, у мене є дещо. – погодилась Джонс, згадавши закриту справу, що тепер лежала в архіві.
– Чудово! Тоді приходьте завтра. Сьогодні місіс Валетто треба добре виспатися і відпочити. – лікар закрив папку. Здається, він був задоволеним.
Вони попрощалися і Марго поспішила до свого авто – треба було їхати у відділок. Лукас, звичайно, залишався в лікарні з дружиною, але вирішив трохи провести жінку. Напевно, щоб поговорити наодинці.
– Як не дивно, але я вдячний, що ви сьогодні тут, місіс Джонс. – сказав він вже біля авто.
– Я роблю це не заради вас, пане Валетто. Для повної картини мені бракує лише одного пазлу, пам’ятаєте?
– Вірно. Ви це робите для себе, щоб задовольнити свою гордість. – спокійно відповів чоловік. – Думаю, вас чекає велике розчарування, слідча Джонс.
– Як знати... Я справді хочу допомогти вашій дружині. – щиро зізналася Маргарет.
– В цьому я не сумніваюся. Але ви все одно мене ненавидите. – Лукас опустив очі.
– Я вас не ненавиджу, містере Валетто, я просто вам не вірю. – ледь чутно сказала Марго, а тоді додала з іронією. – Робота у мене така - дурнувата.
– Робота... – посміхнувся Лукас. – Цікаво, чи знає ваш начальник, чим ви займаєтесь у робочий час?
Але Марго зробила вигляд, що не почула. Вона вже завела машину і поїхала геть. Насправді їй було байдуже, що подумає Грегорі. Слухати чергову нотацію для Марго не стало б проблемою.

Наступного ранку, під приводом важливої зустрічі, слідча Джонс приїхала в клініку Святого Марка. Зустріч справді була важливою, і Марго трохи нервувала. Але швидко взяла себе в руки та відкрила двері в палату Крістіни Валетто.
Дівчина виглядала смертельно блідою, але сьогодні її вже не прив’язували. Вочевидь, доза заспокійливих була достатньою, щоб знерухомити й без того виснажену людину.
Вона сиділа в ліжку і дивилась у вікно важким, затуманеним поглядом.
Її чоловік сидів поруч на дивані, де скоріше за все він і провів ніч. Втомлений та блідий, з великими синцями під очима.
– Люба, пам’ятаєш, я казав про слідчу, яка дуже хотіла з тобою познайомитись? – Лукас м’яко звернувся до дружини.
Дівчина не відповіла, продовжуючи дивитися у вікно.
Марго лише кивнула у відповідь. Так навіть краще - менше розмов, одразу до справи.
– Мене звати Маргарет Джонс, рада з вами познайомитись, Крістіно. – не простягаючи руки, Марго сіла на стілець поруч із ліжком дівчини, але та все ще мовчала.
– Добре… – зітхнула Марго і м’яко продовжила. – Я тут не для того, щоб обговорювати перебіг чи симптоми вашої хвороби, місіс Валетто. І тим більше не збираюся вас шкодувати. Мене цікавлять зовсім інші питання. Але, мабуть, зараз ви не в тому стані, щоб на них відповідати. Тож давайте спочатку прояснимо ситуацію. – Вона витягла із сумки ноутбук. – Ви пам’ятаєте, як опинилися на лайнері?
– Вони не забрали Адама... — тихо зітхнула дівчина, досі ігноруючи Марго.
– Як ви опинилися на лайнері, Крістіно? – голос став різкішим, це змусило дівчину здригнутися і нарешті подивитися на слідчу.
– Я давно хотіла в подорож. – тихо, але впевнено відповіла та. – Чоловік зробив подарунок. – Вона опустила голову і, здавалося, зібралася заплакати.
– Чудово… – кивнула Марго. – А що було далі?
Крістіна похитала головою, ніби проганяла погані спогади. Марго непомітно відмічала для себе важливі моменти в голові.
– Не бійтеся! Відтворюйте події по черзі, кожен свій крок поступово. Як і чому ви опинилися за бортом?
– Ми... ми впали... – ледь чутно промовила дівчина, поглядаючи боковим зором на чоловіка, що сидів неподалік. Вона тремтіла і здавалося, зараз заплаче. – Спочатку впав Адам... потім я...
– Хто такий Адам, місіс Валетто? – наполегливо тисла Марго, не шкодуючи нервів дівчини.
Крістіна сховала обличчя в руки і так само заперечно хитала головою. Хвиля спогадів мала викликати істеріку або хоча б сльози, але заспокійливі ще діяли.
– Добре. – зітхнула Марго і вирішила йти ва-банк. – Ми ж шукали тебе дуже довго, Крістіно. І розслідували твою справу не як нещасний випадок, а як вбивство. Знаєш, чому? – питання не потребувало відповіді. – Бо єдиний свідок, який бачив тебе того вечора на палубі, сказав, що ти з кимось розмовляла. Мабуть не варто згадувати, яка кількість пасажирів була на лайнері, але всіх їх нам довелося опитати. Не дуже весело, правда? – Ще одне риторичне питання. Марго глибоко вдихнула і продовжила. – А знаєш, що найцікавіше, Крістіно? Ну, окрім того, що ніхто з пасажирів тебе, звісно, не бачив. Це те, що всі вони, без винятку, зійшли на берег. Більше ніхто не зник. Лише ти.
Марго говорила впевнено і спокійно. Говорила повільно. На останніх словах дівчина відкрила обличчя і з жахом подивилася на слідчу.
– Не може бути... – зітхнула вона.
– Звичайно, ми могли й помилятися. Хто ж знає, що там насправді сталося? Можливо, ти вирішила покінчити життя самогубством. – продовжила Джонс. – Моя особиста версія була, що тебе штовхнув чоловік. – Вона знизала плечима. – Уявляєш, як я здивувалась, коли нарешті отримала доступ до записів з камер спостереження? До речі, якби ті камери нормально працювали, твій чоловік не опинився б у кайданках, а світ, можливо, не дізнався б про твою шизофренію. Але раз ми зайшли так далеко - хочеш подивитись цікавий фільм?
Марго відкрила ноутбук, який все ще тримала в руках, і, не чекаючи згоди Крістіни, поставила їй на коліна. Тоді відтворила відеозапис.