Розділ 8-й. Прощання.

Минуло кілька тижнів, перш ніж все остаточно налагодилося. У відділку поліції №3 такими справами не займалися, але не слідкувати за новинами було просто неможливо. Родинна драма Валетто і Скавронських розгорнулася з нового ракурсу, і здавалося, що всі говорили тільки про них, не звертаючи уваги на інші трагедії.
Марго та Джеремі за цей час впіймали більше десятка злодіїв і навіть розслідували подвійне вбивство за містом. Але громадськість усе ще цікавилася долею Крістіни, пошуки якої, до речі, не мали успіху. Однак всі стали співчувати Лукасу. Навіть ті, хто раніше кидав у його дім яйця, публічно вибачилися. Усі, крім Розаліни Блек, яка вирішила не висуватися на публіку і про яку незабаром забули.
Як так сталося, Марго дізналася від містера Баума наступного дня, коли Джозеф Валетто звинуватив поліцію у розголошенні медичної таємниці. Тоді Грегорі знову засипали дзвінками, і він вже був готовий зірватися, але через кілька годин з’ясувалося, що за всім стояла Кларисса. Здається, вона навіть не збиралася приховувати, що найпідлішим способом викрила діагноз своєї невістки.
Клариссу можна було зрозуміти - вона була матір’ю, яка усіма силами захищала рідного сина. 
Найважче було іншій жінці - Джуліанні. Ось хто справді страждав від осудливих поглядів оточуючих, адже всі її спроби приховати хворобу доньки врешті-решт розсипалися на друзки. Про що вона думала в ті моменти - можна лише здогадуватися. Чи стане їй легше тепер, коли доньки більше немає? Доньки, яка так і не виправдала всіх її планів та надій.
За кілька днів пошуки вирішили припинити, і дві сім’ї нарешті об’єдналися, щоб організувати прощання з Крістіною Валетто. На похорон збиралася піти й Маргарет Джонс. Джеремі та Грегорі її ідею не підтримали і вирішили, що цієї історії з них уже більш ніж достатньо.

Плакали всі, крім Лукаса. Здавалося, що він зовсім не схвалював цей захід. Після завершення траурної церемонії, коли всі поклали квіти на могилу юної Крістіни Валетто і почали розходитися, Марго підійшла до Лукаса.
– Як вам нова роль, містере Валетто? Великий мученик, бідний та нещасний, шалено закоханий чоловік хворої і небезпечної жінки. – жартувала Марго та дозволила собі посміхатися, хоча це й виглядало не зовсім доречно. – Навіть жодної сльози не пролили…
– Дякую, що прийшли, слідча Джонс. Я теж радий вас бачити.
Лукас тримався дуже гідно, а от Марго відчула, що трохи перестаралася. Вона промовчала.
– Мої люди продовжать пошуки і без вашої допомоги, можете в цьому не сумніватися.
– Не пошкодуєте стільки грошей?
– Ні сил, ні часу, ні грошей. Я обов’язково знайду свою Крістіну.
Лукас сів у чорний мерседес та поїхав разом з іншими. Марго не помітила, як залишилася стояти сама на порожньому кладовищі.
Навіщо вона прийшла сюди сьогодні, сама до кінця не розуміла та була глибоко засмучена. Але зараз вона повернеться у відділок, зануриться в роботу, і поганий настрій, як рукою зніме.

Місяць. Сьогодні рівно місяць з дня трагедії. А точніше – з дня мого нового народження. Сподіваюся, вони вже припинили пошуки і навіть встигли мене оплакати. Це навіть краще. Безмежно сумую лише за братом. Можу уявити, як йому боляче через те, що мене більше немає. Але він впорається. З часом він обов’язково впорається. 
Адам більше не будує план втечі. Можливо, він, як і я, перестав сподіватися на повернення.
Але в Адама хоча б є куди повертатися. За його словами, хоча б заради помсти тим людям, які завдали йому стільки болю і страждань. Ще заради того, щоб повернути вкрадене майно та бізнес. Одним словом, причин було достатньо, а от шансів на порятунок - менше нуля.
Страшно подумати, що саме через мене він опинився в такій жахливій ситуації. Але, що не менш дивно, сам Адам ні разу не дорікав і не звинувачував мене. З нас двох за часом слідкував він, бо я давно вже в ньому загубилася.
Дні і ночі зливалися в одну велику пляму, яка розповзалася у моїй голові, наче отруйна хмара. В останні дні Адам більше мовчав, але не сумував, просто обіймав мене і цілував. Цілував так жадібно і пристрасно, що все тіло розпікало вогнем.
Далі я провела межу, яку не дозволила собі перетинати, принаймні - поки носила обручку. Для мене це був бар’єр, через який я не змогла б переступити.
Соромно зізнатися, але я не звикла до ніжності, і спочатку навіть здригалася від його дотиків. Проте, вони наповнювали мене такою силою та енергією, якої я раніше не знала. Згодом вони стали для мене ліками, життєво необхідними, як повітря.
Адам й сам не наполягав на близькості, за що я була йому безмежно вдячна. Судячи з мого стану, він розумів, що час і місце зовсім не підходящі.
– Що буде, якщо нам доведеться попрощатися, Кріс? – раптом озвався Адам одного вечора, коли ми лежали по обидва боки палаючого багаття. – Обіцяй, що виживеш, гаразд?
– Я завжди виживала, навіть коли не хотіла цього. – спокійно відповіла я. – Але навіщо ці розмови? Ти збираєшся мене кинути?
– Куди ж я дінуся від тебе? – усміхнувся Адам. – Але чому мені здається, що нас обов’язково розлучать?
– Так вони й зроблять… і легко не буде. Але я обіцяю, що зроблю все можливе та неможливе, щоб залишитися з тобою.  
– Це я маю обіцяти такі речі, чуєш? – вже за мить він був поруч та міцно-міцно обіймав мене всім тілом. 
Отруйний біль розчинявся, наче його ніколи не існувало.

Прощання застало нас так само несподівано, ніби грабіжник, що вривається посеред ночі в будинок… і так само сильно поранило. Пам’ятаю, як почула звук вертольота, вибігла на берег, де дотлівав маленький вогник нашого багаття. Вертоліт наближався, потім приземлився за сотню метрів від мене.
Пам’ятаю, як бігли люди в медичних костюмах з аптечкою в руках. Вони щось питали, але я намагалася пояснити, що разом зі мною вижив ще чоловік. Здається, мене не почули.
Я закричала, що Адам залишився на озері, попросила знайти його і врятувати. Вони дивилися на мене, ніби на божевільну, але мені було байдуже. Мене хвилював лише Адам. Я продовжувала кричати і просити врятувати його також.
Пам’ятаю, як темноволоса жінка усміхнулася і вколола мене шприцом.
Адам уже тут, він стоїть біля багаття, він теж врятований. Я з полегшенням зітхнула і занурилася в глибокий сон.