Розділ 5-й. Історії.

Здавалося, що пройшло кілька днів, перш ніж нам з Адамом вдалося розпалити вогонь. Виявилося, що в реальності це набагато складніше, ніж у кіно. Зате їжа стала значно смачнішою, а спати вночі - тепліше. Холод майже не відчувався, бо ми збудували щось схоже на халабуду з сухого листя та гілок між деревами, якнайближче до берега. Там ми й розвели багаття - такий собі сигнал для порятунку, якщо нас все ж шукають. Хоч в душі я сподівалась, що - ні. І Адам це знав.
Складніше, ніж ловити рибу, було хіба що дертися на всі ті пальми. Але ми рішуче оголосили «полювання» на фрукти, і Адаму не залишалось нічого іншого, як задовольняти мої забаганки. Кілька невдалих спроб, падіннь, подряпин та синців - і ось черговий банан чи кокос прикрашав нашу і без того скромну вечерю.
В іншому - все було чудово, навіть краще, ніж я очікувала. Коли у тебе купа вільного часу й хороша компанія - можна годинами байдикувати, засмагати й купатися, гуляти тропічним лісом, насолоджуючись яскравими краєвидами. А ще - можна розмовляти про що завгодно, про кого завгодно й скільки завгодно.
Можливо, це прозвучить егоїстично, але я вдячна Адаму за його присутність. Якби я залишилась тут одна, напевно, давно б уже з’їхала з глузду. Іноді я все ж губилась в часі й вечорами довго плакала. Але тоді Адам вмикав свою «важку чоловічу артилерію» - і починав розпитувати.
Дивно, але спогади повертали мене до тями й до реальності, хоча були вони далеко не приємні, якщо не сказати - нестерпно болючі. Щось хороше, звісно, теж було, але серед усього «сміття» знайти це те хороше - майже неможливо. Мені було важко відкривати свої емоції чужій людині, але з кожним разом це ставало все легше й легше - особливо коли й Адам ділився своїми почуттями у відповідь.
В один з таких вечорів він запитав те, про що довго не наважувався. Ми лежали по обидва боки багаття - Адам дивився на зорі (до речі, небо тут просто неймовірної краси!), а я, як дитина, малювала на піску сердечка. Тишу порушував тільки шум хвиль, що раз за разом набігали на берег.
– Сьогодні моя черга питати. – сказав він тоном, що не допускав заперечень. – Там, на палубі, твій «благовірний» згадував про якогось хлопця з твого дитинства. Що це за історія? Перше кохання?
– Можна й так сказати, хоча все не настільки романтично. – дивно, як легко мені було пригадувати свого «ангела», і слова самі потекли рікою. Нарешті мене просто слухали. – Зараз я вже навіть не згадаю його імені, але тоді не уявляла без нього життя. Любила, як тільки можуть любити діти. Ми з батьками жили в невеликому будинку на околиці міста, там жила і його родина. Пам’ятаю, як ми цілими днями гуляли, гралися, веселилися, поки батьки були вічно в роботі. Мама тоді займалася моїм ще зовсім маленьким братиком, тому була тільки рада, що я не сама і мала компанію. Він був трохи старший, тож завжди мене захищав, дбав про мене. Ми обіцяли ніколи не розлучатися...
Мій голос затремтів, я подумала, що заплачу, але стрималась.
– І що було далі? – Адам все ще дивився на небо. Правильно, не дивись на моє сумне обличчя.
– Щось сталося. Щось страшне… Мій дитячий мозок тоді не зміг цього осягнути. Пам’ятаю тільки, як ми гуляли недалеко від дому і знайшли сусідську дівчинку – вона була жорстоко побита, понівечена. Я злякалася і втекла додому. Того дня приїхала поліція, «швидка», всіх опитували, навіть маму. Не знаю, як так вийшло, але родина мого друга якось була замішана в цю жахливу історію. Після того вони просто зникли. Мені нічого не пояснили, я навіть не встигла попрощатися...
Я зітхнула та замовкла. Але, здається, Адама цікавило зовсім інше, тому довелось продовжити. 
– При Лукасу я намагалася не згадувати нічого з минулого, щоб не провокувати. Знаєш, він страшенно мене ревнував, навіть до неіснуючих вигаданих чоловіків.
Адам тихо засміявся, і я теж посміхнулась, трохи затремтівши, згадуючи нещодавні події і всю абсурдність свого становища.
– Ну що ж, тепер твоя черга! – вирішила я змінити тему, поки Адам мовчав. – Що збираєшся робити, коли повернешся?
Бо думати про те, що робитиму я, коли (або якщо) повернуся – зовсім не хотілось.
– Думаю, я їх уб’ю. Ні, справді, я точно їх прикінчу. – він обернувся і, посміхаючись, глянув на мене. В його очах відбивався вогонь багаття. – Може, почати з твого чоловіка?
Я здригнулась, але ще здатна була розуміти жарти.
– Тільки після мене! – намагалася відповісти невимушено та весело.
– Ні, ти не здатна на такі вчинки. Ти дбаєш про всіх, окрім себе. І навіть про нього дбаєш, хоч сама цього не розумієш. – Адам уже повернувся до мене, і в його очах явно читалось очікування відповіді. – Ти навіть не змогла втекти, бо боялась зганьбити репутацію обох ваших родин.
Адам мав рацію. Я справді була зв’язана по руках і ногах. І погодилась на цей шлюб лише через фінансову сторону. Але тепер – ні. Думаю, за всі ці пʼять років я вже сповна «відпрацювала» борг і готова попрощатися зі своїм «прекрасним» життям. Схоже, Адам читав мої думки.
– То, як же він втягнув тебе в цю пастку? Не думаю, що відповідь «молода й наївна» підійде.
– Й справді не підійде. Я, можна сказати, свідомо зробила вибір без вибору. Коли тато до нестями напивався в барах, а мама ночами плакала через якусь незрозумілу хворобу - на порозі нашого дому з’явився Лукас, син батькового друга. Так він себе і представив. Починаючий бізнесмен, син впливових батьків - він пообіцяв мамі, що вирішить усі наші проблеми і також подбає про мене. Спочатку все було так чудово, що я навіть подумала, що з часом зможу його покохати. Я тільки й встигала звикати до розкоші вищого світу. Він купував мені дорогий одяг, водив у такі місця, які я раніше бачила лише в голлівудських фільмах. На безкінечних вечірках серед незнайомих людей я почувалась як розмальована лялька, на яку всі витріщаються з неприхованою цікавістю. Адже Лукас відкинув стільки претенденток на його «добре» серце і тугий гаманець, що всі його знайомі не могли дочекатися, аби побачити ту саму, якій таки вдалося заманити цього неймовірного чоловіка в шлюб.
Я задихалась від спогадів і навіть не помітила, як клубок болю підступив до горла. Але сьогодні я не збиралась плакати, тому просто дала собі хвилину, щоб перевести подих. Адам помітно посерйознішав, але не перебивав.
– Але щасливецею мене точно не назвеш. Уже й не пригадаю, коли це почалось. Коли він уперше мене вдарив. Можливо, тоді, коли маму виписали з лікарні. Або коли тато віддав свій останній борг. У будь-якому разі, всі навколо були задоволені. Наше сімейне кафе знову запрацювало, мама більше не плакала і мала чим займатись. Тато теж повернувся до життя. Брат навчався і, нарешті, міг не хвилюватися про вступ до коледжу. Я не могла зруйнувати цю ідилію. Хотіла прибігти, кричати, просити допомоги, але - не змогла…
Я й не помітила, як сіла, як Адам опинився поруч і вже обіймав мене за плечі. Хоч я й не плакала, але все одно потребувала розради. Відчувала себе жалюгідною і слабкою, але йому так не здавалося. В його очах я була скоріше маленьким пораненим кошеням, якого просто треба пригорнути й погладити. Від таких обіймів відступає навіть найсильніший біль, і затягуються найглибші рани. Як же я раніше жила без них? Без цих обіймів…