Розділ 5-й. Історії.

Здавалося, що пройшло кілька днів, перш ніж нам з Адамом вдалося розпалити вогонь. Виявилося, що в реальності це набагато складніше, ніж у кіно. Зате їжа стала значно смачнішою, а спати вночі - тепліше. Холод майже не відчувався, бо ми збудували щось схоже на халабуду з сухого листя та гілок між деревами, якнайближче до берега. Там ми й розвели багаття - такий собі сигнал для порятунку, якщо нас все ж шукають. Хоч в душі я сподівалась, що - ні, не шукають й ніколи не знайдуть. І Адам про це знав.
Складніше, ніж ловити рибу, було хіба що дертися на всі ті пальми. Але ми рішуче оголосили «полювання» на фрукти, й Адаму не залишалось нічого іншого, як задовольняти мої забаганки. Кілька невдалих спроб, падіннь, подряпин та синців - і ось все вийшло- черговий банан чи кокос прикрашав нашу й без того скромну вечерю.
В іншому - все було чудово, навіть краще, ніж я очікувала. Коли у тебе купа вільного часу та хороша компанія - можна годинами байдикувати, засмагати й купатися, гуляти тропічним лісом, насолоджуючись яскравими краєвидами. А ще - можна розмовляти про що завгодно, про кого завгодно і скільки завгодно.
Можливо, це прозвучить егоїстично, але я вдячна Адаму за його присутність. Якби я залишилась тут одна, напевно, давно б уже з’їхала з глузду. Іноді я все ж губилась в часі й вечорами довго плакала. Але тоді Адам вмикав свою «важку чоловічу артилерію» - та починав розпитувати.
Дивно, але спогади повертали мене до тями й до реальності, хоча були вони аж далеко не приємними, якщо не сказати - нестерпно болючими. Щось хороше, звісно, теж було в моєму житті, але серед усього «сміття» знайти те хороше - майже неможливо. Мені було важко відкривати свої емоції чужій людині, але з кожним разом це ставало все легше й легше - особливо коли Адам ділився своїми почуттями у відповідь.
В один з таких вечорів він запитав те, про що довго не наважувався. Ми лежали по обидва боки багаття - Адам дивився на зорі (до речі, небо тут просто неймовірної краси!), а я, як дитина, малювала на піску сердечка. Тишу порушував тільки шум хвиль, що раз за разом набігали на берег.
– Сьогодні моя черга питати. – сказав він тоном, що не допускав заперечень. – Там, на палубі, твій «благовірний» згадував про якогось хлопця з твого дитинства. Що це за історія? Перше кохання?
– Можна й так сказати, хоча все не настільки романтично. – дивно, як легко мені було пригадувати свого «ангела», і слова самі потекли рікою. Нарешті мене просто слухали. – Зараз я вже навіть не згадаю його імені, але тоді не уявляла без нього життя. Любила, як тільки можуть любити діти. Ми з батьками жили в невеликому будинку на околиці міста, там жила і його родина. Пам’ятаю, як ми цілими днями гуляли, гралися, веселилися, поки батьки були вічно в роботі. Мама тоді займалася моїм ще зовсім маленьким братиком, тому була тільки рада, що я не сама і мала компанію. Він був трохи старшим, тож завжди мене захищав, дбав про мене. Ми обіцяли ніколи не розлучатися...
Мій голос затремтів, я подумала, що заплачу, але стрималася.
– І що було далі? – Адам все ще дивився на небо. Правильно, не дивись на моє сумне обличчя.
– Щось сталося. Щось страшне… Мій дитячий мозок тоді не зміг цього осягнути. Пам’ятаю тільки, як ми гуляли недалеко від дому і знайшли сусідську дівчинку – вона була жорстоко побита, понівечена. Я злякалася і втекла додому. Того дня приїхала поліція, «швидка», всіх опитували, навіть маму. Не знаю, як так вийшло, але родина мого друга якось була замішана в цю жахливу історію. Після того вони просто зникли. Мені нічого не пояснили, я навіть не встигла попрощатися...
Я зітхнула та замовкла. Але, здається, Адама цікавило зовсім інше, тому довелось продовжити.
– При Лукасу я намагалася не згадувати нічого з минулого, щоб не провокувати. Знаєш, він страшенно мене ревнував, навіть до неіснуючих вигаданих чоловіків.
Адам тихо засміявся, і я теж посміхнулась, трохи затремтівши, пригадуючи нещодавні події й всю абсурдність свого становища.
– Ну що ж, тепер твоя черга! – вирішила я змінити тему, поки Адам мовчав. – Що збираєшся робити, коли повернешся?
Бо думати про те, що робитиму я, коли (або якщо) повернуся – зовсім не хотілось.
– Думаю, я їх вб’ю. Ні, справді, я точно їх прикінчу. – він обернувся та, посміхаючись, глянув мені в обличчя. В його очах відбивався вогонь багаття. – Може, почати з твого чоловіка?
Я здригнулася, але ще здатна була розуміти гумор.
– Тільки після мене! – намагалася відповісти невимушено та весело.
– Ні, ти не здатна на такі вчинки. Ти дбаєш про всіх, окрім себе. І навіть про нього ти дбаєш, хоча й сама цього не розумієш. – Адам вже повернувся до мене повністю і в його очах явно читалось очікування відповіді. – Ти навіть не змогла втекти, бо боялась зганьбити репутацію обох ваших родин.
Адам мав рацію. Я справді була зв’язана по руках та ногах. І погодилась на цей шлюб лише через фінансову сторону. Але тепер – ні. Думаю, за всі ці пʼять років я вже сповна «відпрацювала» борг і готова попрощатися зі своїм «прекрасним» життям. Схоже, Адам читав мої думки.
– То, як же він втягнув тебе в цю пастку? Не думаю, що відповідь «молода й наївна» підійде.
– Справді не підійде. Я, можна сказати, свідомо зробила вибір без вибору. Коли тато до нестями напивався в барах, а мама ночами плакала через якусь незрозумілу мені хворобу - на порозі нашого дому з’явився Лукас, син батькового друга. Так він себе представив тоді. Починаючий бізнесмен, син впливових батьків - він пообіцяв мамі, що вирішить усі наші проблеми, а також подбає про мене. Спочатку все було так чудово, що я навіть подумала, що з часом зможу його покохати. Я тільки й встигала звикати до розкоші вищого світу, що відкривався щодня новими барвами, доки не поглинув мене з головою. Чоловік купував мені дорогий одяг, водив у такі місця, які я раніше бачила лише в голлівудських фільмах. На нескінченних вечірках серед незнайомих людей я почувалась розмальованою лялькою, на яку всі витріщаються з неприхованою цікавістю. Адже Лукас відкинув стільки претенденток на його «добре» серце і тугий гаманець, що всі його знайомі не могли дочекатися, аби побачити ту саму, якій таки вдалося затягти цього неймовірного чоловіка під вінець!
Я задихалась від спогадів і навіть не помітила, як клубок болю підступив до горла. Але сьогодні я не збиралась плакати, тому просто дала собі хвилину, щоб перевести подих. Адам помітно посерйознішав, але не перебивав.
– Але щасливецею мене точно не назвеш. Уже й не пригадаю, коли це почалось. Коли він уперше мене вдарив. Можливо, тоді, коли маму виписали з лікарні. Або коли тато віддав свій останній борг. У будь-якому разі, всі навколо були задоволені. Наше сімейне кафе знову запрацювало, мама більше не плакала і мала чим займатись. Тато теж повернувся до життя. Брат навчався і, нарешті, міг не хвилюватися про вступ до коледжу. Я не могла зруйнувати цю ідилію. Хотіла прибігти, кричати, просити допомоги, але - не змогла…
Я й не помітила, як сіла, як Адам опинився поруч та вже обіймав мене за плечі. Хоч я й не плакала, але все одно потребувала розради. Відчувала себе жалюгідною і слабкою, але йому так не здавалося. В його очах я була скоріше маленьким пораненим кошеням, яке потрібно просто пригорнути й погладити. Від таких обіймів відступає навіть найсильніший біль, і затягуються найглибші рани. Як же я раніше жила без них? Без цих обіймів…

Наступного ранку він уперше мене поцілував. Але не по-справжньому - скоріше просто розбудив поцілунком у скроню. Мені навіть здалося, що це наснилось, але Адам лежав поруч та усміхався. Ні, не наснилось.
– Хочу сьогодні показати тобі одне чудове місце.
Чудових місць тут і так було більш ніж достатньо, але за Адамом я пішла б хоч на край всесвіту, тому з нетерпінням чекала нашої прогулянки. Ми поснідали залишками вчорашньої вечері, і, здається, я вперше в житті так багато усміхалась. Він міцно тримав мене за руку, поки ми пробиралися крізь густі зарослі, потім перетнули галявину й попрямували в ту частину острова, де я ще не була. Коли тільки Адам встиг усе це дослідити?
За кілька хвилин нам довелося підійматися вгору, і він дбайливо мене підтримував, терпляче чекав, поки я переведу подих, та щоразу підхоплював, коли я вже майже падала. Незабаром ми досягли мети, і місце, яке хотів показати мені Адам, виявилось справді неймовірним.
Ми стояли на верхівці кам’янистого обриву. Напевно, це була найвища точка острова, бо звідси відкривався чарівний краєвид. Вдалині виднілися менші острівці, а наш був як на долоні. Виявилося, він не такий уже й великий - я навіть змогла зорієнтуватися, де знаходиться головний пляж, і що трохи західніше був водоспад та озеро. Зараз ми стояли на східному боці острова.
Адам повернув мою голову праворуч, і я завмерла від захоплення. Якщо пройти трохи далі, можна вийти на стежку, яка вела вниз. Там гора ставала пологішою, а камені змінювалися на зарості. Внизу розлилася невеличка затока, схована з одного боку скелею. Якщо спеціально не шукати - знайти її було майже неможливо.
Чарівну красу затоки не передати словами: вода переливалася всіма відтінками бірюзи й смарагду, а пісок був біліший за сніг. Саме туди ми й попрямували. Вже зблизька я побачила, наскільки вона чиста й прозора. У таку воду хотілося зайти й ніколи більше не виходити - залишитися в ній назавжди. Щоб вона обгорнула тебе з головою, проникла в кожну клітинку тіла, вилікувала думки та заспокоїла розум.
Адам здогадався, чого я хочу, і, не вагаючись, скинув з себе одяг. У самій білизні я також ступила в смарагдову безодню.
Якщо на землі існує місце, де хочеться залишитися навічно, то для мене воно - тут і зараз. Я не здригнулася від його голосу, я очікувала його почути.
– Ну, як почуваєшся? Казково, правда? – запитав Адам. 
– Правда… – тільки й зітхнула я, похитуючись на хвилях лежачи на спині.
Вода проникала в мене, ніби знеболювальне. Скільки триватиме мій чарівний сон - невідомо. Мені страшно думати, що буде далі, коли нас знайдуть і доведеться повертатись у реальність. Зараз моєю реальністю була казка, і я не хотіла, щоб вона закінчувалась.
– Просто не думай про це. – здається, голос Адама пролунав ближче. 
– Ти що, вмієш читати думки? – знову здивувалась я. 
– Неважко здогадатись, що тебе турбує. Я, між іншим, дуже проникливий, а ти - скоріше як відкрита книга. – всміхнувся він. Я не відповіла.
– Не думай, що буде потім, давай просто насолоджуватися тим, що маємо зараз.
Я мовчала, відганяючи похмурі думки й повністю віддаючись теплій воді, а Адам пірнав і хлюпався, як маленька дитина.
– Давай втечемо! 
– Що? – здивувалась я, коли він раптом виник прямо переді мною. 
– Давай втечемо, коли повернемося. Разом. – здається, він говорив цілком серйозно. Я закотила очі. 
– І як ти це уявляєш? Ховатимемось від поліції по всій країні? 
– Можна сховатися десь в іншому місці. Втекти зовсім в іншу країну, щось на кшталт цього.
Я похитала головою й поспішила до берега - потрібно було висохнути. Розпластатись на піску під сонцем - не така вже й погана ідея, особливо коли немає рушника. За хвилину Адам сів поруч.
– Чого ти боїшся? – наполягав він. 
– Я не боюсь. Просто, перш ніж планувати втечу, треба хоча б вибратися звідси. А я не хочу вибиратися. Пробач. – Я заплющила очі, але не збиралась спати. – Давай подумаємо про це, коли нас знайдуть.
– Бачу, ти налаштована досить категорично. Впораєшся?
– Я позичу твій план. Я його вб'ю.
Адам засміявся, і я теж. За хвилину він нахилився до мене й поцілував у губи - довгим та ніжним поцілунком. Я лише на мить відкрила очі від несподіванки, але побачивши його над собою, знову заплющила й відповіла на той поцілунок.