Розділ 4-й. Інформація.

Розмова обіцяла бути не з приємних. Марго напружилася всім тілом і вже схрестила руки на грудях, прийнявши захисну позицію, але все ж присіла на диван біля столу свого начальника. Грегорі залишився стояти спиною, дивився у вікно, а через хвилину озвався:
– Вчора приходив Джозеф Валетто зі своєю дружиною. Вони, як і будь які батьки, хвилюються за свого сина! І за невістку, звісно.
Джонс мовчала, але трохи розслабилася, почувши м’який і спокійний тон містера Баума. Він був скоріше дуже втомленим, ніж стурбованим чи роздратованим.
– Ти ж знаєш, що їх родина вельми поважна в нашому місті і досить впливова у «елітних» колах. Лише за сьогоднішній ранок я прийняв десяток дзвінків «звідти». – Грегорі багатозначно підняв палець вгору. – Постарайся якнайшвидше владнати ситуацію в пресі.
Дивно, що він не запропонував якнайшвидше знайти вбивцю Крістіни Валетто, її саму чи її тіло, якнайшвидше докопатися до правди про домашнє насильство чи про якусь вигадану хворобу. Дивно, що Грегорі турбувала саме думка громадськості, яка раніше здавалася неважливою. Мабуть, на нього справді сильно тиснули, тому Марго вирішила не показувати свого здивування.
– Я б із задоволенням, сер, але інтерес публіки розпалює зіпсована репутація Лукаса Валетто з минулого. І тепер вони вхопляться за будь-яку соломинку. – опустивши очі, сказала Джонс і зітхнула. – Містере Баум, я просто намагаюся розібратися в ситуації. Можливо, Валетто-молодший не такий вже й хороший хлопець і…
Але вона не встигла закінчити.
– Усі ці чутки - повна нісенітниця! Я знаю їхню сім’ю багато років. У Джозефа чесний та легальний бізнес, а Кларисса вже давно займається благодійним фондом. Вони хороші люди, повір мені, Марго. І точно не варто чіплятися до їх сина через власні упередження.
Це був удар нижче пояса, тому Джонс сама вирішила закінчити й так небажану розмову.
– Добре, Грегорі. Зі своїми упередженнями я розберуся сама. І щодо чуток теж розберуся. – коли вона називала його «Грегорі», той вже розумів, що сперечатися марно. – Можна йти?
– Звичайно, Марго. – мовив він спокійно і коли жінка вже була біля дверей, усміхнувся. – З днем народження, люба.

Тільки опинившись наодинці у своєму кабінеті, Маргарет Джонс могла дозволити собі поринути думками в минуле. Поруч стояв стіл її напарника Джеремі - порожній, але завалений купою папок і документів, так що не було видно навіть вікна. Цей хлопець Гейл зараз, мабуть, мчить в інший кінець міста до сімейного кафе Скавронських або, ще гірше, підстерігає біля школи їх молодшого сина Яна. А вона, замість чашки міцної кави, яка їй дуже потрібна, думає про те, як у дитинстві мріяла стати поліцейською.
Напевно, через те, що її батько регулярно бив маму на її очах, у Марго була особлива інтуїція до таких покидьків. Тоді, ще молодий слідчий Грегорі Баум посадив її батька за ґрати, де той незабаром помер. Мати померла кількома роками пізніше від смутку за «люблячим» чоловіком. Жінки… вони дивні створіння…
Але, почавши вивчати психологію і криміналістику, Марго з часом розібралася в багатьох почуттях та емоціях, отримала відповіді на багато питань, які довго її мучили, і більше до них не поверталася.
Грегорі став для неї, якщо не батьком, то точно найкращим другом і наставником, якого вона дуже цінувала.
Тож тепер, варто було Джонс подивитися в очі черговому ґвалтівнику - вона могла бачити його наскрізь. А найголовніше та найстрашніше - вона ніколи не помилялася.
Думки плуталися від втоми, але почали складатися в більш зрозумілу картину. Отже, деякі речі вже зовсім зрозумілі, особливо щодо ситуації, в якій опинився містер Баум, і подальших діях Джозефа Валетто, який через свій вплив буде всіма силами захищати репутацію родини. Марго залишалося лише підтвердити (або спростувати) деякі моменти. Вона взяла себе в руки і по внутрішньому телефону попросила секретарку Кетті, яка всюди встигала (такою спритною була), ще раз запросити на допит Розаліну Блек.

Джеремі вмостився на дивані за невеликим столиком у затишному сімейному ресторанчику. Він довго сюди їхав, тому не соромився попросити чашку чаю у господині закладу Джуліанни Скавронських - доглянутої і злегка повненької брюнетки років сорока п’яти. Саме вона керувала тут всім, не довіряючи сімейну справу стороннім, хоча, напевно, могла б найняти менеджера або хоча б більше двох офіціанток. Але, мабуть, їй дуже подобалася ця робота, тоді коли чоловік допомагав лише у виняткових випадках, в інший час - просто витрачав прибуток на якісь дурниці.
Що ж, це було не його справою, тому Джеремі вирішив не зволікати і відразу запитав, як тільки Джуліанна принесла йому гарячий напій та сіла навпроти:
– Пані Скавронських, які насправді були стосунки між вашою донькою і Лукасом Валетто?
– Слідчий Гейле, я вже все розповіла вашій колезі кілька днів тому. – вона закотила очі, але продовжила, зрозумівши, що він не збирається відступати. – Лукас був чудовим чоловіком і, наскільки мені відомо, добре дбав про Крістіну.
– Наскільки вам відомо? – Джеремі вигнув брови з ледь помітною усмішкою.
– Так, ми досить рідко бачилися, а навідували одне одного ще рідше. Самі бачите, у мене повно своїх турбот. Але це не означає, що між нашими родинами були якісь проблеми, і точно не означає, що я б не помітила, якби Лукас погано ставився до моєї доньки. Тож все, що зараз відбувається, більше схоже на абсурд. Це було б несправедливо з мого боку - звинувачувати родину Валетто. А Лукас точно не винен, що Крістіна померла… – її голос зірвався. 
Жінка схилила голову і, здається, розплакалася, чи може то тільки здалося.
– Зникла, пані Скавронських, зникла... Ми все ще шукаємо вашу доньку. – здивувався Джеремі, але все ж вирішив спитати. – Містер Валетто згадував, що Крістіна начебто хворіла. Ви знаєте, про що мова?
– Тоді шукайте краще! – Джуліанна раптом підвищила голос та проігнорувала питання. Коли підняла голову, її обличчя було дійсно в сльозах, але додала вже спокійніше. – Пробачте, та моя донька була абсолютно здоровою, і про що говорив містер Валетто – я поняття не маю. Можливо, про її депресію. Знаєте, молода пара, сімейне життя, Крістіна так і не пішла вчитися, хоча дуже хотіла. Раніше хотіла…
Джуліанна замовкла, але Джеремі вирішив спробувати ще раз:
– Якщо говорити про це, чому ваша донька так рано вийшла за нього заміж? У вісімнадцять… це досить рано… – можливо, питання було не зовсім доречним, але цілком логічним, і зірвалося ніби саме собою.
– Кажу вам ще раз, містере Гейл, Крістіна дуже кохала свого чоловіка і зробила свій вибір. Якщо ви думаєте, що я чимось незадоволена, то мушу вас засмутити. У мене чудова родина і я пишаюся своїми дітьми.
Джуліанна схрестила руки на грудях, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. Джеремі нічого не залишалося, як попрощатися.
– Добре, дякую за ваш час, пані Скавронських… і за чай. – він підвівся, жінка залишилася сидіти, навіть не піднімаючи очей. Уже на виході Джеремі обернувся. – Мені здається, що ви так боїтеся думок і пліток інших, що захищаєте лише себе і свій егоїзм.
Як почервоніла від злості жінка за його спиною, він уже не побачив.  
Це було не дуже красиво з його боку, навіть якось по-хлоп’ячому, але Джеремі зрозумів це тільки тоді, коли повернув за ріг кафе. Як тільки минуло роздратування через те, що чергова розмова не дала жодної інформації, яка йому так потрібна. Він змирився і пішов до службової машини, припаркованої через дорогу. Зараз Гейл був готовий на будь-яке диво - і це диво чекало його саме біля авто.
– Привіт! Ти, мабуть, Ян? Ян Скавронських, так? Не очікував тебе зустріти. – щиро здивувався Джеремі, але так само щиро зрадів і простягнув руку.
Він вже думав, якими способами буде витягувати сімейні таємниці, але судячи з того, що хлопець його чекав, можливо, нічого витягувати й не доведеться.
– А ви слідчий…? – відповів школяр на привітання.
– Просто Джеремі, – усміхнувся Гейл. – Може, прогуляємося тут неподалік, побазікаємо?
Джеремі намагався вести себе спокійно, але все одно боявся налякати підлітка. Та й сам Ян підозріло озирався по боках. Він лише кивнув і пішов тротуаром вниз. За перехрестям був невеликий сквер, там вони й сіли на лавку.
Першим мовчання порушив темно-русявий підліток у шкільній формі. Гейлу лишалось лише терпляче чекати.
– Мама б не схвалила нашу розмову, але думаю, вона не помітила, що я вас чекав, значить їй це знати не треба.
Джеремі хотів було нагадати хлопцеві, що той може йому довіряти і що він збереже його таємницю, або ще півсотні різних психологічних (вже затертих до дірок) фраз, але вирішив промовчати.
– Просто, я дуже хвилююся за Крістіну. Ви скоро її знайдете? – із щирим сумом в голосі зітхнув хлопець.
– Ми робимо все можливе, повір. І якщо ти нам допоможеш, це дасть... –  Гейл завагався. Брехати не варто. – Я буду дуже вдячний тобі за будь-яку інформацію. Розкажи, що ти знаєш?
– Я не можу розповісти всього, містере Джеремі, бо пообіцяв матері. – прозвучало трохи смішно, але Гейлу сподобалось. Він навіть усміхнувся. –  Але якщо ви самі здогадаєтеся та з’ясуєте, то й обіцянку я не порушу.
Хлопцеві вдалося зацікавити його. Джеремі промовчав і кивнув.
– Насправді, тут немає ніякої таємниці, і Лукас мені дуже подобається, ніби як старший брат. Він завжди допомагав нашій родині. Коли мама хворіла й довго лікувалася в клініці, коли в тата не вистачало грошей і він вліз у борги.  
Тоді нам з Крістною було дуже важко. Мама постійно плакала, а тато часто сидів по барах. Але потім з’явився Лукас - мамі стало легше,  
тато розібрався зі своїми справами. А коли вони з сестрою одружились, ми всі дуже зраділи за неї. З того часу мама більше не плакала.
Гейл ще кілька хвилин сидів у ступорі, після того як юний Ян Скавронських підскочив з лавки й махнув на прощання:  
– До побачення, містере Джеремі! Сподіваюся, ви дуже скоро її знайдете.
Поспішив до машини та схопив телефон, забутий на сидінні:  
– Кетті, терміново знайди й перешли мені виписки з медичної карти Джуліанни Скавронських. І, будь ласка, передай Джонс, що я сьогодні не повернуся в офіс.