Розділ 2-й. Ті, що вижили.

Мене розбудило жахливе печіння в горлі. Я закашлялась, але біль не відступив. Відкрила очі - небо, хмари… і я ніби лежу прямо на цьому небі, така легка, як он та хмаринка. Я пливу, хвилі плескаються об мої голі ноги…  
Сідаю - голова важка, скрипить, як старий паркан. Ну, принаймні, я жива. І я все ще на землі - на мокрому піску.
Щось мертвою хваткою вчепилося в рукав моєї сорочки. Повертаю голову вліво - поруч на животі лежить чоловік. Я трохи піднімаю йому голову, пальці машинально тягнуться до пульсу на шиї - живий…
Я відкинулась назад на спину - так легше думати.  
Чудово, Крісті. Вітаю. Мрії справді збуваються - твоя втеча вийшла напрочуд оригінальною.  
Я ж планувала все інакше: спочатку зібрати документи та гроші в спортивну сумку, довго ховати її в шафі, потім при нагоді підсипати чоловіку снодійне, викликати таксі посеред ночі й рвонути на вокзал.  
Може, спочатку заховалася б в іншому штаті, потім змінила ім’я, полетіла б кудись у Європу й загубилася б серед натовпу. А коли страх відпустив - полетіла б ще далі, в Індонезію, і зникла б назавжди серед крихітних безлюдних острівців…  
Зникла б назавжди - як завжди й хотіла.
Але ні. Ти вирішила по-іншому. Точніше, він - вирішив позбутися мене по-своєму.  
Дякую, справді. Надіюсь, шукати ти мене не станеш, виродку. Щось придумаєш, викрутишся і далі житимеш своїм нудним життям…
То чому ж я плачу? Чому не можу зупинити ці сльози? Тут ще є люди? Чи тут я і помру?  
Скільки протримаюсь без води, без їжі? Що взагалі відбувається? За що мені все це?
Поки думки в голові бігали одна за одною, ніби скажені коні, поки я злісно гамселила кулаками по піску - мій супутник отямився:
– Жива? – риторичне питання. – Значить, усе нормально, якщо сил на істерику вистачає.
Він кілька разів прокашлявся і, хитаючись, підвівся.
– А тепер згадуйте всі фільми й книжки про виживання. Нам ці знання ще як знадобляться, – чоловік обтрусив із себе пісок. – Наприклад, мій улюблений - «Ізгой». Той, що з Томом Хенксом. Дивилися?
Я не відповіла, лиш глянула на нього з неоднозначним виразом, він стенув плечима і пішов мити руки у воду.
– Бачу, ви теж у нормі, раз жартуєте. – трохи заспокоївшись, сказала я і приєдналась до нього, намагаючись змити з волосся сіль. Та сенсу було небагато - від морської води воно ще більше злипалося.
Ми стояли по коліна у воді. І тільки тепер я помітила величезний синець на лівій щиколотці. Але він не болів - мабуть, тіло ще не відійшло від шоку, і в крові гуляв адреналін, як легке знеболювальне.  
Напевно, я вдарилась об борт під час падіння, або об підводний камінь, коли ми з останніх сил вибирались на берег.
Взагалі, смутно пам’ятаю, як нам вдалося доплисти хоч до якогось клаптика землі, і скільки це зайняло часу. Швидше за все, ми були в напівпритомному стані, коли хвилі винесли нас на мілину.
Я ще раз оглянула себе й краєм ока - Адама. І тільки тоді дійшло: шорти, сорочка - це все, що залишилось у нас із вчорашнього одягу. Чудово!  
Як піде злива - доведеться кутатися в листя, а вночі спати на вологій землі. Від однієї цієї думки мене пробрало тремтіння. Я вже мало не вилаялася, як раптом Адам вигукнув:
– Взагалі-то, не в нормі! Ваш божевільний чоловічок штрикнув мене в плече! – і вказав пальцем на мій пояс.
Там була приколота та сама шпилька. Не загубилась у всій цій метушні, живуча! Чудовий доказ…  
Усе, що я встигла прихопити з собою, коли в паніці тікала з лайнера! Треба було прихопити запальничку, мотузку, якийсь ножик - раз уже вирішила «забронювати місце» на цьому острові…
Погано, Крісті. Оцінка - двійка.
Я відчула, як мій смуток почав переростати в злість, але все, що змогла з себе видавити:
– Пробачте мене, Адаме. Мені дуже шкода, що ви постраждали…
– Та що вже там…. Рана неглибока. Але от улюблена сорочка зіпсована. Треба буде вимагати компенсацію у вашого чоловіка. – з широкою усмішкою відповів мій дивний супутник, поплескуючи долонею по трохи розірваному рукаву.
Цікаво, він ще не відійшов від шоку й не усвідомлює, в яке лайно ми вляпались? Чи це в нього така захисна реакція, аби не впасти у відчай завчасно? Оптиміст, мабуть… Ну, спитаю якось потім.
Сили, звісно, були на нулі, але ми все одно вирішили пошукати воду - згідно з будь-яким банальним сценарієм. І як виявилось на практиці - саме пити хочеться найбільше, бо горло просто нестерпно пече від солі.  
А вже потім думаєш про туалет, їжу й компанію. Людей, звичайно, теж згадуєш не в останню чергу, але в таких місцях їх боїшся більше, ніж диких тварин… Якщо розумієте, про що я? 
Принаймні поки що, коли все довкола чуже, незнайоме, й ти здригаєшся від кожного шурхоту, пробираючись крізь хащі джунглів. Адам тільки зітхає, ніби з натяком на мою неповоротку ходу, але все одно допомагає мені йти вперед.
Не знаю, скільки годин ми блукали - праворуч, ліворуч, по колу - поки не знайшли щось схоже на прісне болото. Значить, десь поблизу має бути річка… або хоча б струмок. Хоч щось же тут повинно бути?
Ми то знову виходили на берег, то знову лізли в зелені зарості. Я вже була готова впасти й розридатись, але Адам раптом почув шум води. Так, це був водоспад!
Що ж, острів… ти мені починаєш подобатись. Думаю, ми з тобою ще подружимось.

Я досхочу напилася та прилягла на кам’яному пляжі біля маленького прісного озерця десь глибоко в цьому дикому місці. Над озером нависала скеля, з якої падав прохолодний водоспадний душ. Я не посоромилася скупатись і змити з себе та одягу сіль. Адам теж послідував моєму прикладу. Їсти ще не хотілося, але він вже думав, як розвести вогонь.
Про виживання я знала не більше, ніж про психологію, якою колись трохи займалась, або про медицину загалом. Мій молодший брат Ян хотів вступати в медичний коледж після школи, я навіть кілька разів купувала йому відповідні книжки. Тепер шкодую, що сама їх не читала.
– Чим Ви займалися, окрім того, що були дружиною божевільного виродка? – наче прочитавши мої думки, раптом спитав Адам. 
Я думала, що вже засинаю і не помітила, як він присів поруч, крутив у руках якусь палицю і намагався прив’язати до неї гострий камінь мотузкою, схожою на шматок сухої ліани.
– Так не вийде. Візьміть це. – підвелась і простягнула йому свою гостру шпильку.
– О, Ви готові пожертвувати знаряддям вбивства заради мого жалюгідного гарпуна? – усміхнувся Адам, але все ж взявся за справу.
– Ну, оскільки ми вижили, то це вже не знаряддя... сподіваюсь, вона принесе нам більше користі в такому вигляді… І так, Ви маєте рацію, окрім того, що була дружиною божевільного виродка, я нічим іншим не займалась. Лише ходила з ним на благодійні вечори і різні ділові зустрічі, де моя присутність була потрібна скоріше як частина його гардеробу - щоб похвалитись перед партнерами чи їх дружинами.  
Я різко замовкла, думаючи, чи не сказала зайвого, але Адам зосереджено працював із гарпуном, лише кивав та зітхав.
Вперше в житті мені хотілося виговоритися, закричати, розплакатися. Злість і лють накочували хвилями від п’яток до горла, а потім обривалися. Бо я не в тому стані, щоб дозволяти собі істерики - треба бути сильною та вижити. А може, навпаки, це мій шанс тут і зараз назавжди позбутися болю?
Я підвелася з бажанням втекти, але те, що почула, змусило сісти назад на камені:
– Мене там ніхто не чекає. І там у мене нічого немає… - зітхнув Адам.
Він почав розповідати свою історію. Я, затамувавши подих, уважно слухала.
– Все сталося кілька днів тому, коли мені вручили прощальний подарунок - квиток на лайнер. Подорож. Звучало супер-класно! Знаєте, я років вісім не був у відпустці. Відтоді, як ми з моїм найкращим другом почали свій бізнес в IT-сфері, ми постійно працювали. У вихідні, на свята, навіть вночі. Працювали і працювали, створювали нові проєкти, заводили корисні знайомства, підписували вигідні угоди, з нуля створили цілу компанію. Втім, все як завжди, коли наполегливо йдеш до мети пліч-о-пліч з надійним другом. Лише, от у чому була ця моя мета - я так і не зрозумів. Потім тобі тридцять два, і ти вже думаєш, як зробити пропозицію коханій дівчині, а ще через кілька років треба було б і діточок завести. Найпримітивніші плани на найближче майбутнє… Того вечора я збирався зробити їй пропозицію, навіть каблучку вже тиждень приховував. Але кур’єр приніс квиток. Відправник - моя компанія. Я чесно не розумів, що відбувається, але все одно поїхав в офіс. У моєму кабінеті вони пили каву і сміялися. – Адам замовк і уважно подивився на мене. – Вже здогадалися, що було далі?
Я відчула «запах смаженого» і навіть не була впевнена, чи хочу знати продовження, але чоловік дивився так благально, ніби дуже хотів, навіть жадав вилити свій біль, і я була єдиною людиною, яка могла його вислухати. Єдиною тут… Іронічно, але що поробиш, я його розуміла, тому кивнула і він продовжив:
– Так я дізнався, що у мене більше нічого немає. Ні друга, ні дівчини, ні грошей на рахунку. Вони навіть якось зуміли відняти у мене квартиру. Я, мабуть, міг би звернутися до суду і, трохи доклавши зусиль, з часом повернув хоча б особисте майно, але в той момент мені взагалі нічого не хотілося. Вони чудово зіграли на почуттях, бо ми з Емілі зустрічалися вже чотири роки. Тож, я просто пішов. Навіть вдарити його не зміг, свого друга… Зібрав якісь речі і вирішив скористатися тим квитком. Вони хотіли позбутися мене, я хотів зникнути і подумати, як жити далі. Чудове співпадіння.
– Може, варто було звернутися по допомогу до рідних? У Вас є батьки? – спитала я.
– Вони живуть за містом на невеликій фермі і, звісно, підтримали б мене, незважаючи ні на що, але я вирішив поки не турбувати їх. Планував повернутися через тиждень з подорожі і тоді все розповісти, розібратися, що сталося, і добре продумати план, як усе виправити. Ну, або план помсти, якщо хочете… – він глибоко зітхнув. – Але тепер ми тут. Нічого не поробиш. Відкладемо всі плани до повернення.
Адам підвівся, простий гарпун був готовий, шпилька міцно трималась. Я теж встала, голова від втоми ще крутилася, починав боліти синяк на щиколотці, підступав голод. Ох, зараз би щось смачненьке з’їсти.
І знову цей дивний чоловік прочитав мої думки:
– Любите риболовлю? – усміхнувся він і простягнув мені цю саморобну штуку. Яка ж убогість!
– З таким знаряддям хіба що на полювання… – засміялася у відповідь і попрямувала на інший бік озера.
– Агов, не смійтеся, це справжній гарпун для рибалки! – крикнув він мені вслід і теж поспішив за мною.