Розділ 1-й. Падіння.

Я ловила останні промінчики теплого весняного сонця, яке впевнено ховалося за хвилями. Травень. Стояла, спершись на борт палуби, і думала: як я взагалі тут опинилася?  
Ні, не на цьому великому лайнері (хоча, може, він не такий уже й великий в порівнянні з океаном), а в цій точці мого, ще короткого, життя.  
Бути заміжньою в двадцять три, відмотати п’ятирічний термін у цьому пеклі й не з’їхати з глузду, поховати всі свої мрії стати психологом і навіть не мати можливості попросити про допомогу в тих, хто мав би бути найближчими людьми…
Сьогодні я дозволю собі подумати про це не довше години, поки ще не стемніло. Подумати, як могла втекти ще з того весілля, коли батьки «продавали» мене за борги. Або про те, як кілька разів наважувалась утекти вже потім. А може - як утечу сьогодні?
Здається, втеча стала не просто бажанням, а основою всіх моїх фантазій.  
Але куди тут тікати? Хіба що на дно океану. Хоча й для цього потрібна сміливість.  
Сміливість, щоб померти… абсурд.  
Якщо я досі жива після стількох років знущань, побоїв, то невже не маю сили просто кинутись за борт? Абсурд.
До горла підкотився клубок… от і все. Не треба було думати в такому напрямку - знову доведу себе до істерики.  
І поки в очах не з’явилися сльози, треба швиденько подумати про щось приємне. Наприклад, про те місце, загублене десь у світі, про спокійне узбережжя - мій власний світ, у якому я б із радістю загубилася назавжди.  
Щоб ніхто й ніколи більше мене не знайшов.  
Сумнівне, звісно, заспокоєння, але це все, що в мене зараз є.
– Гарно, правда ж? – незнайомий чоловічий голос раптом повернув мене до реальності - я аж здригнулась. Але за мить усвідомила: це не той голос, якого я боялась найбільше у світі. І полегшено зітхнула.  
– Адам. – простягнув руку незнайомець.
– Крістіна. – відповіла я сухо, але руки не подала.
– Подорожуєте сама?
– З чоловіком. – стенула плечима.
– Я, мабуть, завадив вашим думкам? – чоловік торкнувся пальцем своєї скроні. – Просто у вас такий сумний вигляд, здалося, от-от заплачете. Вибачте, якщо щось не так…
– Все нормально, у прірву не стрибну – озвалася я й, вперше за кілька днів, усміхнулась. 
Чоловік теж посміхнувся у відповідь.
– Ви й не схожі на людину, яка може… – він обірвався на півслові, втупившись поглядом у темні хвилі.
Сонце вже зовсім сховалося за горизонтом, і нас почали огортати вечірні сутінки. Посилився вітер, стало прохолодніше.
– А ви що, добре знаєте, як виглядають самогубці? – треба ж було якось підтримати розмову, раз вже вона завелася.
– Не зовсім… але думаю, розумію ваш стан. Такий глибокий відчай… мені дуже знайомо. Але це все одно не вихід. – чоловік зітхнув, не відводячи погляду вниз. – Це, швидше, найпростіший шлях втечі. Для слабаків, якщо хочете…
І тут я нервово розсміялася:
– А я завжди думала навпаки!
Чоловік хотів щось відповісти, але в цей момент повз нас пронісся корабельний стюард, нервово натискаючи кнопки на старому телефоні:
– Міс, будь ласка, спускайтесь до каюти, оголошено штормове попередження. – сказав він, не підіймаючи голови, і зник на сходах.
– Кумедні окуляри… – пробурмотів Адам, махнувши рукою в бік стюарда. Але я вже встигла повернути голову… і завмерла від холоду в серці. Ось він – повільно наближається, з ледь помітною посмішкою.
Моє серце, здається, спочатку впало в живіт, потім у коліна і, з кожним його кроком, усе нижче – аж у п’яти. Адам усе ще стоїть поруч, судячи з мого вигляду, він трохи розгубився.
– Я тебе всюди шукаю. Ходімо вже в каюту. Насувається шторм, вони хочуть трохи відхилитися від курсу.
– Можна я ще кілька хвилин тут постою? – зітхнула я й відчула, як вітер над головою різко посилився.  
– Кріс, люба, нам треба повертатись. Ти вже стоїш тут кілька годин, подивись, як похолодало. Не хочу, щоб ти захворіла…
Куди вже більше хворіти? А ця турбота – вистава для чужих очей? Хоча, як завжди. Я глибоко вдихнула, обернулась востаннє глянути на безкрайній океан, кивнула випадковому знайомому: «Побачимось!» – і саме цим зробила фатальну помилку…
Коли я повернулась, щоб зробити крок до чоловіка, його обличчя вже перекосилось від люті, що наростала. П’ять років я бачила це обличчя – мала б уже звикнути. Але все одно з надією прошепотіла:  
– Лукас, прошу… не треба… – ніби це могло його зупинити.
У його кулаці я помітила стару шпильку для волосся – ту, що мама подарувала мені в дитинстві. Довгу і гостру. Не пригадую, щоб клала її в косметичку… Навіщо він її взяв?
Не пройшло й секунди, як він кинувся до мого горла з диким криком:  
– Хто цього разу?!  
Стиснув. Пауза.  
– Хто він?! Той самий?!  
Ще сильніше стиснув. Пауза.  
– Це він?! Той хлопець із дитинства?!
Я вже відчувала, як спиною впираюсь у борт і трохи нахиляюсь назад, але ноги ще стояли прямо. Він заніс руку зі шпилькою до моєї голови.  
Давай… зроби це й покінчи з усім! Я так довго цього чекала… Відпусти! Штовхни – і відпусти…
Здавалося, минула ціла вічність, поки Адам отямився й зрозумів, що відбувається, але насправді пройшла лише секунда. Він кинувся мені на допомогу й відштовхнув Лукаса.
У мене потемніло в очах, у вухах шумів вітер, що набирав сили, лайнер хитало… або, може, то мене саму хитало, бо ноги підкосились, і я ледве вхопилася за край.
Далі все було ніби в тумані… або як у фільмі на старій плівці - принаймні мені так здалося. Я кліпала очима - і «кадри» змінювалися.
Ось Лукас лежить на підлозі. Зміна кадру. Удар - Адам падає вбік. Зміна кадру. Лукас штрикає Адама в плече. Зміна кадру. Адам кидається на мого чоловіка, але той встигає відскочити. І останній кадр - мій випадковий захисник перекидається через борт. Темрява.
Що ж… тепер моя черга. Я бачу його очі, налиті кров’ю. Відчуваю його дихання на обличчі. Його руки тягнуться до моєї шиї. Удар у ребра. Ніколи в обличчя… вони ніколи не бʼють по обличчю… як завжди…
– Не божеволій, ходімо просто назад…
Серйозно? Ти щойно вбив людину. Може, для тебе це нічого масштабного, але мені знадобиться не одне життя, щоби усвідомити.
– Іди до біса, залиш мене… – шепочу з останніх сил, ледве видавлюючи слова, що застрягли в горлі.
– Як хочеш… – кидає він слова і злегка відштовхує мене.
Я вже готова з полегшенням зітхнути, як раптом відчуваю, що мене різко хилить назад за борт. У останню мить я хапаюсь за його руку. Але він навіть не намагається мене тримати - в його руці залишається тільки шпилька, за яку я так міцно тримаюся…
Я падаю…
Темрява. Холод. Завіса.  
Сьогодні моя вистава закінчилась.