Наступного дня сталася біда, якої Мія боялася найбільше на світі.
Коли дівчинка повернулася після уроків до своєї кімнати й одразу ж зазирнула під ліжко з прихованою печенюшкою, там було порожньо. Старий шарф лежав самотньо, а Вусачика ніде не було.
— Вусачику? Вусачику, ти де? Не лякай мене! — зашепотіла Мія, обшукуючи кожен куточок.
Вона перерила всі шафи, зазирнула під усі тумбочки й розпитала дітей у коридорі, але ніхто його не бачив. Аж раптом дівчинка помітила, що важкі вхідні двері дитячого будинку були злегка прочинені — хтось із робітників виносив коробки й забув їх зачинити.
Мія вибігла на ганок. На вулиці вже сутеніло, дув холодний вітер, а з неба сіявся неприємний колючий дощ. Небо затягло темними хмарами, десь далеко вже гуркотів грім.
— Він же такий маленький... Він знову замерзне або заблукає! — з розпачем думала Мія.
Вона міцно стиснула у руках свій чарівний альбом, підхопила куртку й, не вагаючись ні хвилини, побігла у темряву на пошуки свого найкращого друга.