Глава 3: Сліди від лапок та шурхіт у темряві

​Тримати маленького пухнастого бешкетника в таємниці виявилося справжнім випробуванням! Наступного ранку, коли сонячний промінь тільки-но торкнувся підвіконня, Вусачик прокинувся. Йому стало нудно сидіти під ліжком, і він вирішив дослідити незнайому кімнату.

​Він обережно виліз зі свого сховку, потягнувся й зацікавлено пострибав до письмового столу, де лежали олівці та альбоми Мії. Один кольоровий олівець скотився на край, котик грайливо зачепив його лапкою — і ХРУСЬ! Велика склянка з усіма малювальними приладдями з гучним гуркотом упала на дерев'яну підлогу.

​З коридору миттю пролунали суворі та важкі кроки. Це була пані Стефанія — найсуворіша вихователька дитячого будинку.

​— Що це за гармидер о такій ранній порі?! — суворо вигукнула вона, розчиняючи двері до кімнати.

​Мія від переляку аж завмерла, але миттю зорієнтувалася. Вона швидко прикрила пишною спідничкою край ліжка, сховала руки за спину і з ніяковою посмішкою мовила:

— Ой, вибачте, будь ласка, пані Стефаніє! Це я... я тягнулася за альбомом і випадково зачепила склянку ліктем.

​Вихователька підозріло обвела кімнату поглядом. Під ліжком у цей час Вусачик затамував подих і стиснувся в маленький пухнастий клубочок, навіть не сміючи кліпнути.

​— Наступного разу будь уважнішою, Мійко, — мовила пані Стефанія, зітхнула й зачинила двері.

​Дівчинка важко видихнула й присіла біля ліжка. Вусачик вистромив носик і тихенько нявкнув, ніби просив вибачення. Мія посміхнулася, але зрозуміла: довго ховати котика в спальні не вдасться, треба вигадати щось інше.