VII

На дворі буяла весна, як і тоді, коли два роки тому я пішла  на прогулянку до парку. Мені здається я сиділа навіть на тій самій лавці. З глибини парку у красивій мереживній сукні під руку з чоловіком йшла жінка. Пара наближалася і коли зрештою зрівнялася, жінка призупинилася.

-Владислава?

-Так, - відповіла вглядаючись у знайоме обличчя.

- Мене звати Маргарита

-Я пам’ятаю.

Я глянула на її супутника – це був статний чоловік, з ледь помітною сивиною у волоссі і широкими, як скеля плечима.

-Коханий, принеси мені будь ласка прохолодного напою, - і вона кивнула у сторону продовольчого кіоску у другому кутку парку.

Чоловік галантно кивнувши у нашу сторону швидко пішов виконувати прохання своєї дами.

Піймавши мій запитальний погляд, Маргарита сіла поряд зі мною, як тільки кавалер віддалився на безпечну відстань.

-Ви були праві, я стала безумовно щасливою. Про сльози, конфлікти і приниження - усе було. Ви помилилися лише в одному – у мого чоловіка була коханка. Я дізналася про це, коли він разом з нею потрапив у ДТП. Вони зупинилися обабіч дороги, щоб покохатися, тим часом водій мікроавтобусу не впорався з керуванням і влетів у авто Олександра. Рятувальники діставали, їх голяка із деформованої автівки. Вони лишилися живими і майже не ушкодженими – чого у той момент не можна було сказати про мене. Такого публічного приниження я досі не переживала. Але все має ціну. І зараз я абсолютно щаслива, адже якби не той прикрий випадок, я б ніколи не зустріла свого дійсно коханого Олександра, який показав мені що таке справжнє щастя.

Її білозубий Олександр наближався з напоєм у руках і дивився на неї очима повними любові. Ми попрощалися і щасливу парочку проковтнула зелень міського парку. Я дістала з сумки Таро, вони незмінно лежали у оксамитовому мішечку. Перебираючи їх через тканину руками я думала про хитросплетіння людської долі…

***

-Привіт Владислава.

Від несподіванки я аж підскочила.

-Привіт.

Це був Дмитро. Ми працювали з ним на одній фірмі, але бачилися вкрай рідко, бо зазвичай я працюю дистанційно. Дмитро був високим, атлетичним брюнетом з добрими очима.

-Знаєш, я давно хотів тебе запросити на каву. Як ти ставишся до того, щоб скласти мені компанію прямо зараз.

-Чому б і ні.

І ми пішли у пошуках кави розмовляючи так наче знайомі із ним все життя. Ми сміялися як діти і це було чудово. Мені нарешті захотілося зробити фото і я відкрила сумку дістати телефон. Серце йойкнуло – бо у середині не було карт. Я кинулася бігти до лавки, за мною кинувся Дмитро.

Лавка була пустою.

-Ти щось загубила? - стривожено запитав мене хлопець.

-Ні. Навпаки - знайшла…

***