V

Літо промчалося шалено і стрімко. Я зуміла вирватися на кілька днів в гори, щоб побути на одинці зі своїми думками та відновити внутрішні ресурси. Окрім того підприємливий коханець двічі влаштував відпочинок на березі мальовничого озера - десь на краю світу, бо їхали ми туди по такій дорозі, що складалося враження - останній раз по ній ходили мамонти. Він попіклувався, щоб місце буле відлюдькувате.

Попередньо обливши себе з ніг до голови засобом від комарів ми сиділи закутавшись у плед перед вогнищем і слухали вечірні співи птахів та усякої іншої живності.

-Сказав дружині, що їду у відрядження – на семінар. Дивуюся її примітивності – я склав у валізу спортивні штани, плавки і шорти, а вона й бровою не повела. Шорти і плавки на семінар у столицю, уявляєш?

-А ти не думаєш, що вона змовчала тільки для того, щоб вдома не було чергової сварки?

Олександр від подиву округлив очі. Раніше я  підтримала б його, посміялася б над недоумкуватістю дружини, а потім ще би довго слухала, що у ній не так. Але не  цього разу!

-І взагалі, знаєш, якщо вона така погана то чому ж ти продовжуєш з нею жити?  І тільки не треба мені тут розповідати про дітей, - я одразу відрізала йому шлях до його «вічної» теми. – Якщо ж ти з нею все таки живеш, куштуєш страви які вона готує, спиш з нею в одному ліжку, будь такий ласкавий утриматися від образ. Зрештою це жінка, яка народила тобі двох дітей.

Різко висмикнувши плед з його руки я круто розвернулася і пішла до будиночку.

Того дня ми з ним не розмовляли і лягли спати у різних кімнатах, а зранку він зробив вигляд ніби між нами все гаразд. Це його коронний номер примирення – робити вигляд, що нічого не сталося. І хоч ця ситуація мене гнітила, все ж я  вкотре дозволила йому примиритися без будь яких розмов і пояснень. Утім день для Олександра виявився однаково не вдалим.

Щоб поговорити по телефону у цій місцевості доводилося забиратися на досить високий пагорб – особисто я втратила лік його спусків і підйомів, але не могла втратити можливість саркастично відмітити – що подібний фітнес йому не завадить. Це напевно стало останньою краплею, бо після моїх слів на мене виллялося не одне відерце помиїв.

-Що адвокатка моєї жінки, бачиш? - і він тицьнув мені під ніс свій телефон – Повідомлень не злічити. Вона влаштовує мені істерики через усі можливі канали комунікації, бо мене бачте на зв’язку немає. А я, як останній дурень, маю бігати на ту гору, щоб принизливо виправдовуватися. І роблю я це задля тебе між іншим!

Було ще багато-багато слів і звинувачень – була винна я, винна дружина, винний мобільний оператор, який не забезпечив належне покриття, були винні усі окрім його – «праведного» Олександра.

Та треба віддати належне цьому чоловікові, навіть свої недостойні істерики він вміє завершити так, що ти пробачаєш йому усі його недоліки.

-Я кохаю тебе. Розумієш кохаю. І мрію жити з тобою. Мрію, що ти народиш мені дітей…

Він говорив усі ці слова, заради яких жінка готова простити усе, закриваючи очі на те, що нерідко слова та дії чоловіка не мають між собою нічого спільного.

А я плакала! Плакала від того, що ці зізнання відгукнулися в мені – моїм болем, бо направду десь глибоко у душі я плекала надію мати з ним сім’ю.