II

Пальцями я відбивала невибагливий ритм, як він раптом помітив, що я думками десь далеко від нього.

-Чому не в гуморі?

-Не люблю коли ти приходиш без попередження.

-Владислава ти починаєш мене стомлювати своєю недоступністю і капризами.

І все! Раптом, в одну секунду я відчула, як головним у наших відносинах став він. Мені захотілося його переконати, що я не така вже й недоступна і на доказ цього стала горнутися до нього мов кошеня, яке щойно нашкодило.

Не знаю, чи він відчув мою «слабинку», але я її відчула досить чітко.

Розпрощавшись зі своїм коханцем я сиділа на ще теплому від двох тіл ліжку і почувалася геть розгубленою. Це ж що, я увесь час займалася самообманом і ця людина мені небайдужа?  Якщо я і розуміла чому цей чоловік так довго затримався біля мене, то нині стало очевидним, що причини якими керувалася я, мені до кінця були не відомі…

Я поглянула на стосик паперу і на дату у календарі обведену червоним маркером:

-До дідька ту роботу, зрештою у мене є ще цілих два дні, - сказала я сама собі і накинувши на себе чорну у дрібний білий горошок сукенку і взувши низенькі сандалики, вийшла на вулицю.

Погода була відмінною і я попрямувала у парк Шевченка. Ці великі, могутні дерева, зелені барви у всіх можливих відтінках, усміхнені люди, які походжають вузькими вуличками розміреною ходою – все це мало би вгамувати мої емоції та упорядкувати думки. Вмостившись на лавці я так розімліла під теплим сонячним промінням, що й узагалі перестала про будь що думати. Тому, для мене стало великою несподіванкою, коли я помітила поряд з собою жінку, яка щось старанно шукала у своїй сумці і певно ніяк не могла знайти. На ній була довга мереживна сукня з великою брошкою на горловині –  ця панянка була утіленням елегантності і ледь вловимої загадковості. Вона ще хвильку посиділа вглядаючись у далечінь, а потім ніби когось вгледівши зірвалася з місця і стала поспіхом віддалятися у глиб парку. Я з цікавістю спостерігала за нею, мені кортіло побачити до кого пішла така колоритна персона, але її проковтнула буйна травнева зелень і моя цікавіть лишилася невдоволеною.

Лишень тоді й помітила на лавці біля себе оксамитовий мішечок. Тоді я ще раз поглянула у бік куди пішла незнайомка, знов на мішечок і знову у глиб парку. Без сумніву ця невідома річ належала панянці у мереживній сукні. Поспішати мені було нікуди і я вирішила зачекати поки вона повернеться аби забрати забуте. Дуже мені хотілося добряче її розгледіти, а у виправдання для себе я подумала, що принаймні  у моїй присутності цей чудовий мішечок із невідомим вмістом ніхто не зможе собі привласнити.

За годину моїх посиденьок панянка так і не з’явилася. Зрештою я взяла забуту річ у руки – в середині знаходилося щось прямокутне і тверде і це точно не телефон – інші габарити. Втриматися від цікавості було зась і я  заглянула до середини. Моєму здивуванню не було меж, у моїх руках опинилася колода карт - стара, пошарпана колода карт, яка призначена геть не для ігор. Схожі карти я бачила не раз у руках старої сусідки, коли ще жила з батьками. Інколи мама брала мене з собою на вечірні сусідські посиденьки - це було ціле таїнство, такий собі жіночий клуб про який ніхто не знав. Збиралися мамині подруги у бабусі Ірми, вони влаштовували собі чаювання зі смаколиками, плітками і просто хорошою бесідою, але центром таких зустрічей завжди були вони – карти Таро.

Я й нині чітко пам’ятаю, як тихо вони лягали на темно-синю скатертину  транслюючи присутнім у химерних образах незбагнені людські історії. Дитиною мені видавалося це казковою історією, в якій я собі відводила роль помічниці бабці Ірми.

«Щоб зрозуміти Таро їх треба навчитися читати. Мова їхня складна, але дуже цікава, вона захована у символах, у архетипах, у нашій підсвідомості…», - казала вона мені, а я відкривши рота вловлювала кожне її слово і все, що було заховане поміж них. 

Потримавши трохи карти у руках я відправила їх назад у мішечок. Знайти загадкову панянку мені захотілося ще дужче, адже якщо вона власниця такої старої колоди карт, то ймовірно майстерно їх читає і можливо це якраз те, чого я наразі потребую – привідкрити завісу своєї підсвідомості.

Кілька разів я обійшла парк і навіть поверталася до лавки де сиділа, щоб ще трохи там посидіти, але мої пошуки були марними – її ніде не було. На дворі починало сіріти і займатися пошуками вже не було сенсу.

Вдома я вдруге дістала колоду  - тяжка й затерта, від неї ніби віяло ледь вловимим ароматом воску і трави. Кожну карту я розглядала занурюючись з головою у зображення і пропускаючи його крізь себе. Скільки тривала моя «медитація» над Таро важко сказати, але коли я заснула було далеко-далеко за північ.