Розділ 2: Замуроване прокляття

Ранок після третьої ніч був сірим, наче попелище. Сонце не пробивалося крізь вікна — скло вкрилося густим шаром паморозі зсередини, хоча надворі стояв спекотний липень. Максим мовчки пив каву, що на смак віддавала сирою землею. Його руки тремтіли. Олена сиділа в кутку, обхопивши коліна, і без упину шепотіла молитви, яких ніколи не знала, але які зараз самі спливали в пам’яті.

— Я знесу ту перегородку, — раптом сказав Максим, підводячи очі. Вони були червоні, з лопнутими капілярами. — Там щось є. Воно смердить звідти. Якщо я зруйную схованку, воно піде.

Він взяв важку кувалду. Олена хотіла його зупинити, але в горлі пересохло. Максим підійшов до Покуті — почесного кута хати, де за традицією мали стояти ікони, але зараз лише відшаровувалися шпалери, оголюючи стару, потріскану глину.

***

Перший удар відгукнувся не глухим звуком каменю, а глибоким, утробним стогоном, що прокотився під підлогою. Максим замахнувся вдруге. Глина піддалася, розсипаючись брудними пластами. З дірки вдарив сморід: суміш старого аміаку, прілої вовни та чогось солодкувато-гнилого, як залежане м’ясо.

— Максе, зупинись... — прохрипіла Олена.

Але він уже не міг. Він руйнував стіну з якоюсь маніакальною люттю. За першим шаром виявилася порожнеча — ніша, закладена старою цеглою без розчину. Коли Максим витяг першу цеглину, зсередини випав жмут.

Це було людське волосся. Довге, сиве, сплутане з павутиною та перев’язане червоною ниткою, на якій висіли зуби — дрібні, гострі, явно не людські.

Максим засунув руку глибше в темряву ніші. Його обличчя раптом перекосилося від болю. 

— Воно... воно вкусило мене! — крикнув він, висмикуючи руку. На його передпліччі зяяли шість глибоких дірок, з яких пульсувала густа, майже чорна кров.

***

З розбитої стіни почали випадати предмети, від яких кров холола в жилах:

дерев’яна лялька (мотанка). Вона не мала обличчя, але її живіт був набитий курячими тельбухами, що за десятиліття перетворилися на чорний пил.

скелет немовляти. Він був загорнутий у вишитий рушник, але замість черепа у нього була голова великого щура, пришита грубими нитками до хребта. Це був "заставний" обряд — давній, чорний спосіб закріпити хату за родом, принісши жертву Господарю.

— Вони замурували тут живу смерть, — Олена закрила рот руками, відчуваючи, як шлунок підступає до горла.

Раптом світло в хаті згасло остаточно, хоча сонце ще було високо. Стіни почали видавати звук, схожий на хрускіт ламаних кісток. Тріщини поповзли від розбитої Покуті по всій стелі, і з них почала капати чорна, в’язка рідина — дьоготь, змішаний із гноєм.

***

Тінь у кутку за піччю почала відділятися від стіни. Вона не мала чіткої форми — просто згусток абсолютної темряви, що поглинав будь-яке світло. Максим хотів схопити кувалду, але вона стала гарячою, як розпечене залізо. Він з криком випустив її, і метал із дзвоном упав на долівку, яка раптом стала м’якою, наче болото.

З темряви почулося сопіння. Потім з’явилася Він. Істота була вкрита густою, брудною шерстю, в яку були вплетені ті самі зуби та волосся, що Максим знайшов у стіні. Обличчя Господаря нагадувало маску старого чоловіка, але шкіра була натягнута на череп так туго, що вона тріщала при кожному русі. У нього не було повік, а жовті очі дивилися з голодною ненавистю.

— Ви... розбили... мій... покій... — голос звучав так, ніби тертя каміння об каміння.

Домовик зробив крок вперед. Його шість пальців на кожній руці витягнулися, перетворюючись на довгі, гострі голки. Максим спробував кинутися до дверей, але підлога під його ногами розійшлася. З підпілля висунулися десятки блідих, худих рук — попередні мешканці, ті, хто "не домовився" з Господарем. Вони вчепилися в його щиколотки, затягуючи вниз, у чорну прірву під хатою.

— Олено, біжи! — встиг крикнути Максим, перш ніж його обличчя вдарилося об дошки.

Але двері більше не вели на вулицю. Коли Олена смикнула ручку, вона побачила за порогом не сад і не сонце, а нескінченну стіну з сирої цегли. Хата повністю закрилася. Вона стала шлунком, який почав повільно перетравлювати своїх нових гостей.

Домовик повільно підходив до Олени, волочачи за собою стару мітлу, прути якої були зроблені з людських пальців. 

— Тепер... ви... будете... тримати... кути... — прошепотіла істота, нахиляючись до її обличчя. Запах смерті з його пащі був останнім, що вона відчула перед тим, як темрява стала абсолютною.