Розділ 2

Кілок зупинився біля грудей.
-    Що ти сказав?
-    Я заплачу вам, - мовив важко старий. – В мене є багато монет, я їх сховав і тільки я знаю де сховок. Дайте мені розібратися і я вам заплачу.
Ентоні прибрав кілка та глянув на Томаса. Той здивовано стиснув плечима.
-    А звідки мені знати що ти не брешеш чи не вб’єш нас?
-    Хочете грошей то маєте вірити. А я вас не вб’ю, я в Бога вірю. Клянуся вам, щоб тут на місці мене вбила блискавка.
-    Що думаєш Томасе?
-    Ну, демон чи вампір, навряд чи може так легко клястись чи згадувати Бога. Може вислухаємо його?
Мрець був спертий на якийсь пам’ятник з янголом. Він все ще був зв’язаний та дивився на Томаса та Ентоні які сиділи навпроти. Ентоні дістав зі внутрішньої кишені флягу та смачно відпив.
-    На моїй пам’яті це вперше таке.
-    Дайте мені відповіді, - мовив старий, - що зі мною? І де мій золотий зуб?
-    Що з тобою. Ти помер, вісім років тому, - мовив вже спокійніше Ентоні, - тебе поховали на Кенсал-Грін та поставили надгробка. Вочевидь твою могилу розрили крадії та стягнули все цінне, вочевидь там же і твій золотий зуб. Ми ж переплутали могили, подумавши що вона свіжа і за помилкою розрили тебе знову. От тільки чому ти живий, я не знаю, хоч ти маєш давно і далі гнити у своїй труні. Кінець.
-    То я таки помер, - мовив задумливо старий. – А чому ж я тоді зараз тут? А де Маргарет? Чому вона не похована зі мною?
-    Друже ці питання не до мене, - сказав Ентоні, підводячись - а тепер давай, кажи де гроші і ми тебе повернемо назад до дому, тобто в труну.
-    Почекай, - відповів мрець, - мені цього не досить. Я маю розібратись чому я знову піднявся.
-    Може, у вас якась незавершена справа? – припустив Томас. – Типу, як у духів, які залишаються на землі, коли не виконали справи за життя.
-    Незавершена справа? – задумався мрець. – Коли я був живий, то в мене були хворі ноги і я не міг довго ходити. Тому я не виконав того, чого хотів… Добре, допоможіть мені виконати мої три бажання і потім я віддам вам свої гроші зі сховку.
-    Три бажання? – здивувався Ентоні. – Та ти діду як мед так ложкою? Ми так не домовлялися.
-    А тепер у нас ще одна угода. Допоможіть мені і золото ваше. Якщо я вже знову повернувся в цей світ то я візьму від цього все. Отже Бог хоче цього.
-    Як ти це уявляєш? – відповів сердито чоловік. – Такого не буде! Звідки мені знати чи твої уявні гроші існують?! Я й досі не виключаю що ти поріддя зла.
-    Я Мартін фон Курбер, власник кількох ферм в Лондоні та один з найбільших постачальників м’яса. За життя я мав достатньо грошей і певна річ, в моєму домі є сховок про який знав тільки я. Допоможіть мені і я вам заплачу вашу винагороду.
Ентоні задумався. Він тримав пусту флягу та дивився на ліхтар, після чого перевів погляд на Томаса. Той ствердно закивав. Зрештою, якщо справа буде виграшною, то і він добряче заробить і небожу вистачить на університет.
-    Добре, - відповів чоловік, - ми згодні.
Проте, він про всяк випадок зробив в голові помітку, після всього цього зробити пожертву на церкву та поставити кілька свічок. Хоч Ентоні й не був глибоко віруючою людиною, проте як колись сказав йому старий єврей: «Про всяк випадок відкупитись, буде завжди слушно»

-    В ім’я Отця і сина святого духа… Амінь.
Авенір закінчив молитву та не витримуючи ту неофіційну секунду, яку дотримують усі віруючі чи хоча б ті, які мають трохи совісті, ту секунду, коли в повітрі ще літає слово «Амінь» і яке не встигло відлетіти до адресата, відламав таку довгоочікувану ніжку від печеного фазана та смачно вп’явся в неї як гієна в тушу зебри, обмазавшись жиром на весь рот. Він полегшено видихнув, коли перший шматок добре маринованого та запеченого м’яса покотилося до його черева та відпив з бокалу «крові Ісуса» або як кажуть прихожани просто: «безкоштовне вино».  
Авенір був заможною людиною, а як на священика, то непристойно заможною. Він жив неподалік від місця своєї роботи, однієї з найбільшої церкви Лондона, в гарному кам’яному будиночку, з гарненьким подвір’ячком в якому росли троянди. Кожного разу, як Авенір сідав за стіл, наповненою наїдками, він згадував свого батька і той момент, як він ледь не на мотузці тягнув його як бичка до церковної парафії: «Будеш вчитися на священика, людиною станеш синку. А втечеш ще раз, то переламаю тобі ноги і будеш просити милостиню біля мосту. Клянусь Богом, переламаю.» Так він і довчився і пішов стежкою «праведності» та «чеснот». Його півтори сотні кілограм завжди показували, наскільки він глибоко віруюча людина. На запитання про вагу Авенір завжди говорив, що він вмістилище людських гріхів. І можливо, в цьому й була доля правди, хоча б в тому, що більшість гріхів були його власні.
Авенір задивився на вогонь в каміні та думав над завтрашньою проповіддю та молоденькою монахинею, яка останнім часом зводила його з розуму, змушуючи кілька разів на день вдаватися у гріх, як в двері гучно постукали.
На порозі стояв Ентоні та Томас, тримаючи щось завернуте в тканину.
-    Дома тільки ти? – запитав Ентоні, «бігаючи очима» по кімнаті.
-    Т…так, слуги вже пішли. А що ти тут робиш посеред ночі? І що це в тебе в руках? Т…ти що трупа сюди приволік?!
-    Та тихо ти! – шикнув чоловік, затягуючи з Томасом вантаж всередину.
-    О Господи милосердний, ти вже геть втратив клепку, принести в святе місце вкраденого трупа!
-    Якщо це… святе місце, - мовив Ентоні, кладучи з Томасом біля столу щось в тканині, - то моя лавка це церква, а мій сир святіший за мощі.  Томасе, збігай до воза.
-    Біжу дядьку.
-    Ентоні, я не жартую. Забрав цього трупака звідси, а то я заявлю поліції. Мені досить останнього разу, коли ти перечікував у мене з трупом, під час перевірки поліції містом.
-    Здаси мене, а я здам тебе. Священик Авенір, виявляється сектант, який глумиться над могилами і порушує статути церкви. Та тобі анафеми до самої шибениці читатимуть.
-    Ппп, - затнувся священик, в якого лобом потекло джерело. – Я не сектант, це просто забавки для знаті. Чуєш? Це навіть не справжні ритуали, без жодної крові та невинних півнів. О Господи, чому Господь послав тебе в ту ніч рити могили? Треба ж було мені так попастися на тебе, коли йшов до дому.
-    Це Бог мене прислав як кару для тебе, - вишкірився Ентоні. – Пора вже почати церкві служити.
-    Ай, - махнув рукою Авенір, підсунувши під своє багатство стільця та сівши, поклавши голову на долоню. – Чого тобі треба? Знову рейд влаштували на вулиці?
-    Та ні, - мовив Ентоні, коли Томас зайшов в будинок з двома колесами твердого сиру. – Це тобі від мене пожертва.
-    Для чого? – здивовано мовив Авенір.
-    Мартіне, вставай.
Авенір побачив, як біла тканина піднялася. Вона повільно сповзла з старого трупа. Голова повернулася до священика і на нього поглянули два запавші ока.
-    Добрий вечір цьому дому.
-    Ісусе… - стілець заскрипів, лише не вистачало лісоруба, який би викрикнув: «Падає!» коли туша Авеніра, гупнула на підлогу.
Прокинувся він вже поряд на дивані.
Повільно піднявшись, він прокліпався.
-    Насниться же ж…
-    Авеніре, ти намагайся більше не робити таких викрутасів, - мовив Ентоні, сидячи на бильці дивану. – Моя спина не витримає тягати такого кабана ще раз.  
-    Що сталося? – запитав священик, одразу помітивши як Томас, обгризає іншу ніжку фазана.
-    Тільки спокійно.
Авенір поглянув на камін, біля якого стояв, так, саме стояв труп якогось старого, та дивився на вогонь.
-    Вибачте, що налякав вас, - мовив старий, повернувшись.
-    Ваш голос став кращим, - зауважив Томас, смакуючи м’ясом.
-    Так, певно розробив трохи зв’язки, - відповів Мартін, потерши сухе чорне горло. - Все таки, вони давно не ворушились.
-    О ні, ні-ні-ні, - сказав Авенір, зайшовши за диван. – Господи, збережи мою грішну душу.  Це просто якийсь кошмар.
-    Авеніре, послухай, - почав був Ентоні.
-    Труп не мав ожити. Я не дотримувався спеціально точних інструкцій. Та й все це забобони.
-    Ти про що це? – мовив Ентоні.
-    О горе мені!
-    Авеніре! – Ентоні ляснув його по обличчі. – А тепер заспокойся. Так, це воскреслий труп. Все добре, він не вампір і нас не поїсть. Хоча я попередив його, що розсічу надвоє, якщо раптом щось утне. Нам потрібно знати, як це сталося, ти розумієш? А ти пов'язаний з цими штуками, і як я зрозумів, причетний до цього. Ти розумієш? Роздуплюйся!
-    Так… Так, я зрозумів, - все ще шоковано мовив Авенір, підійшовши до столу та перехиливши залпом вино, після чого повернувся на диван. – Я впізнаю його. Позавчора, я вів групу на кладовище, щоб провести типу ритуал з оживлення трупа, звичайна забавка для заможних людей, яким вже остогидло сидіти вдома та дивитися на статки чи набридло дивитися на те, як вусатий дядько знімає ще один шар бинтів з невідомої мумії[3] . Я слідував книжці, яку викупив для цих справ, все мало бути правдоподібно, от тільки спеціально не дотримувався частини де сказано про жертвоприношення, все таки я священик. Ми провели ритуал, актор зіграв воскреслого трупа і всі задоволені розійшлися. Але… що сталося… Хм, сьогодні кривава повня, проте для завершення ритуалу потрібна кров.
Ентоні потер замотаного пальця.
-    Здається, я знаю де взялася кров. Врізався об гвіздок і певно якась капля впала на тіло.
-    Людська кров… - все ще не в собі говорив Авенір, підійшовши до шафи з книгами та нервово відкладаючи книжки з полиці та бубонячи собі під ніс, відкрив потаємні дверцята за ними та дістав з середини стару шкіряну книжку, відкривши її посередині. – Так… повня… оживлення трупа… Та простить мене Господь, що взяв на себе такий гріх, - мабуть вперше похрестився щиро Авенір та зупинив пальця на потрібному абзаці. – Ось, я не вірю що так сталося, проте так сталося. Всі умови так співпали, що ви закінчили ритуал, який ми почали. Людська кров дуже сильна, тому  вистачило і однієї краплі для завершення ритуалу. І як… як ти почуваєш себе? Тобто… тобі боляче?
-    Якщо по правді, - мовив Мартін, - нічого не відчуваю, ніби лялькою керую. Хоча єдиний плюс, що мої ноги не болять, а спина ніби у дитини, хе-хе.
-    Так…так, добре, - рот священика досі не міг повноцінно закритися відколи він побачив Мартіна.
-    Авеніре, - клацнув пальцями перед його носом Ентоні. – Авеніре, ти знаєш скільки часу йому так ходити? Коли він відкинеться знову, тільки по справжньому? Авеніре я тут.
-    Так…так я зрозумів, - намацував книгу священик. – Правду кажучи я не надто розумію…що тобі відповісти. Я не надто розумію як визначити.
-    Можливо, - мовив Томас, який завершував фазана, - від кількості крові залежить? – всі продовжували дивитись на нього. -  Ну, якась…стандартна кількість має бути для оживлення трупа на якийсь термін. Порахуйте по одній краплі.
-    Томасе, ти заслужив цього фазана, - мовив серйозно Ентоні. – Ти чув Авеніре?
-    Так, зараз я… спробую. А… скажіть… пане…
-    Мартін, - сказав старий, розглядаючи статуетку янголятка. - Мартін фон Курбер.
-    Курбери? – здивувався Авенір. – Господи… це ж я вас і відспівував… А скажіть… як там воно?
-    Воно що? – не зрозумів старий, кліпнувши запавшими очима.
-    Ну там, на горі, - тицьнув він пальцем у небо.
-    Священик запитує в мене що там? – відповів Мартін, показавши чорні, як сажа, зуби. -  Мало що пам’ятаю. Пам’ятаю світло і голос, а потім шум річки. Знаю, що вмирати було приємно.
-    Так… так, - відповів священик, витираючи піт з лоба.
-    Авеніре, в нас мало часу, - мовив Ентоні. – Малому ще спати треба.
-    Та дядьку, яке спати, коли тут живий труп ходить!
-    Твій батько сказав ясно, привезти тебе до третьої ночі. Авеніре, ми чекаємо.
Роздуплившись з третього разу, Авенір все ж втупився в книгу і намагався таки щось з неї вичитати і все ж після того як Ентоні з Томасом набенкетувалися, священик таки підняв погляд.
-    Три дні, - сказав він, - думаю, у вас є три дні. Крові було справді небагато, тому лише на три дні його вистачить.
-    А потім? – запитав Мартін.
-    А потім третього дня, з першим промінням, сила вичерпається і ви покинете це тіло.
-    Отже три дні, - разом подумав Мартін та Ентоні і обоє були незадоволенні, один що так мало, а інший що так до чорта.
-    Нам треба ще його в люди вивести якось, - думав вголос Ентоні.
-    Нащо? – зблід на якусь мить Авенір. – Я думав це залишиться між нами…
-    Раз ми його відкопали, отже маємо виконати його останню волю, - брехав чоловік, - тому треба його якось замаскувати.
-    Так, особливо з запахом проблема, - додав Томас. – Він смердить сильніше за дворового пса, який вивалявся в тухлих кишках.
І справді, Авенір і не помітив від шоку, як його кімната просмерділася трупним смородом.
-    То ти маєш ідеї? – мовив Ентоні. – Бо ми всі тут пов’язані.
-    Хм… дайте хвильку… В мене є ладан.
Наступну годину, Ентоні, Авенір та Томас, змочували бинти в ладані та обмотували Мартіна як мумію, з голови до ніг. Авенір навіть не підозрював, що бажання повечеряти на ніч фазаном, так цікаво завершить його день. Він відчував, що потрібно буде довго каятися.
-    Ну ось, - сказав Ентоні, одягнувши плащ на перебинтованого Мартіна та накинувши каптура на голову, - і не скажеш одразу, що це ходячий труп.
-    Навіть пахне приємно, - принюхався Томас. – Ладан гарно пахне.
-    Та ви знущаєтесь? – мовив Авенір. – Та його за верству видно! Мене точно повісять. Мене повісять а вас кинуть у тюрму!
-    Та не переймайся ти так, - сказав Ентоні, поправляючи Мартіну, як манекену каптур, - він схожий на звичайну людину. Хіба що можна подумати, що в нього страшний сифіліс. Знаючи наших людей,  вони будуть обходити його десятою дорогою. А нам зайвих оглядань і не треба.
-    Боже, за що мені це покарання, - сказав Авенір, сівши за стіл, підперши голову.
-    Не переймайтесь пане Авеніре, - мовив Мартін, - я буду тихіше води і нижче трави.
-    Головне, не показуйте нікому зуби, - сказав Томас.
Авенір нічого не сказав та лише жував нервово губу.
Проводжаючи їх з дому, Авенір вхопив Ентоні за руку.
-    Ентоні… якщо що, то я тут ні до чого. Я просто священик.
-    Та не сци священику, - усміхнувся чоловік. – Що ж ти за священик, який до раю боїться йти.
-    Ентоні, я серйозно, - говорив священик голосом підлітка, який не хоче щоб про його шкоду дізналися батьки.
Ентоні поклав на вологе від поту плече Авеніра долоню.
-    Авеніре, ти зробив все правильно. Подарував шанс людині завершити справи, ти воістину свята людина, - сказав глузливо він.
Авенір хотів щось відповісти, проте зрештою він згадав, що таки є священиком і краще не  вживати на весь двір слово, яким він хотів описати «цю добру людину» тому лише побажав божого благословення та силою бахнув дверима.
-    Кумедний чоловік, - сказав Ентоні.
-    Якщо в мене будуть діти, - мовив Томас, - я хреститиму їх у нього. 
-    Звісно будуть, хто ж тебе догляне в старості як не вони, - хекнув Ентоні. – Головне, щоб цей кабан не випустив їх з рук.  Отже, старий… Ти чого мовчиш весь час? 
Мартін йшов позаду та розглядав нові черевики, які люб’язно віддав Авенір.
-    Так?
-     Ти чув? У тебе є три дні, доки не впадеш стовпом і не повернешся назад в свій котел чи ще кудись. Кажи вже чого хочеш і закінчимо це.
Мартін зупинився та втупився в землю.
-    Випити хочу.