Розділ 1

Лондон 1810 рік
Ентоні Брудні стояв за своєю сирною лавкою та як вже всі здогадалися, продавав сир.
-    Тримайте місіс Колінз, ваш чедер уже подано.
-    Дякую Ентоні, як завжди сервіс на висоті, - мовила похила жіночка, взявши шматок твердого сиру в білій обгортці. – Тільки за цю приємну посмішку, готова скупити у вас весь сир.
-    Головне, це не перебрати з вином! – засміявся ввічливо чоловік.
-    Ох, жартівник! – засміялася жінка, йдучи.
-    Приємної вечері! – крикнув чоловік вслід. – Так, вітаю, який сир бажаєте?
-    Вітаю Ентоні, - підняв циліндра чоловік в знак привітання та подав папірець, - чи маєш для мене на цьому тижні такий сир?
Ентоні посерйознішав та взяв папірець. На ньому було написано: «жінка: 24 – 27 років» Чоловік поклав непомітно папірець у внутрішню кишеню жилета та знову почав усміхатися.
-    Думаю пане Генрі, на цьому тижні буде.
-    Чудово – чудово, - мовив чоловік, закрутивши маленькі вуса. – Тоді я візьму трохи глостару на дорогу.
-    Уже даю.
Через два дні, Ентоні зачиняв вітрину лавки та періодично озирався навколо, вочевидь, чекаючи на когось.
-    Доброго вечора дядьку, - раптом прозвучав позаду голос, від чого Ентоні здригнувся.
-    Томасе, чорт забирай! – прошепотів він. – Не крадися так!
-    Вибач дядьку, - мовив рудоволосий юнак, який стояв поруч.
Ентоні розвернувся та розгледівши хлопця, провів долонею по обличчю.
-    Томасе, чорт забирай, ти куди оце видівся так? Ти зібрався на бал?
-    Але дядьку, - почав виправдовуватись хлопець, - батько толком не пояснив мені що я буду робити.
-    Я ж пояснив тому дурню...Ну а ти Томасе, - легенько він постукав його по лобі, - одружуватись тобі скоро, а досі гав ловиш. Ходімо, накинеш мій макінтош.
Кінь черкнув по бруківці копитом та повільно потягнув віз вулицею.
-    Так куди ми дядьку? – запитав Томас.
-    Поїдемо до Кенсал-Грін, - мовив чоловік вдаривши у віжки, щоб кінь пришвидшився.
Віз заїхав до рощі та поїхав між деревами, припаркувавшись у хащах. Ентоні припнув коня біля дерева, щоб той зміг дотягнутися до куща та пішов на зад возу.
- Запали ліхтар Томасе.
Юнак зліз з воза та взявши тремтячими руками ліхтар, підпалив його та підійшов до дядька.
- Хвилюєшся? – запитав Ентоні.
- Та так, - нервово сказав юнак. – Трошки.
- Пам’ятаю свій перший раз, - сказав Ентоні. – Досі мурашки по шкірі. Але пам’ятай, з цього моменту, назад воротя немає. Ми зробимо роботу до кінця, чув?
- Так дядьку, - ковтнув Томас, тримаючи в тремтячій долоні ліхтар.
- Тоді з Богом.
Ентоні кивнув, та стягнув мішковину, показавши інструменти. Їх було не так і багато власне, це: лом, молот, дві штик-лопати, мотузка та рулон сукна.
Вони рухалися мовчки до заднього входу кладовища Кенсал-Грін та періодично оглядалися. Ентоні взяв в Томаса ліхтар та кілька разів підняв його вгору і вниз та провів по колу, після чого приглушив світло, віддавши назад юнакові. В темряві загорівся ще один вогник та також провів коло.
Біля кам’яної  арки стояв підстаркуватий чоловік в формі. Світло місяця давало змогу роздивитися його глибокі зморшки та блискучий карабін за спиною. 
Ентоні зупинився біля чоловіка, коротко потиснув руку та простягнув мішечка. Чоловік заховав його у кишеню та кивнувши картузем, мовчки пішов муром.
- Все, поки можна розслабитись, - мовив чоловік, коли вони зайшли на кладовище.
- Хто це був? – запитав Томас, не зрозумівши, що відбулося.
- Це місцевий охоронець кладовища. Ми добре знайомі, тому за невеличку подяку він не помічає мене тут. Бо в іншому випадку, він спочатку стріляє в темряву, а потім питає хто це.
- З…зрозумів.
- З викрадачами трупів тут не церемоняться. Хоча я б волів себе називати більш милозвучніше «воскреситель». І тепер, ти сьогодні частина цієї прибуткової професії. Хоча я й досі не розумію, чому ти напросився зі мною.
- Ну… - почав хлопець, - мені все таки було цікаво подивитися на це заняття зблизька. Коли батько розповів мені, чим ти займаєшся, то я не втримався, до того ж це шанс полоскотати нерви, ну й заробити.
- Полоскотати нерви, - повторив Ентоні. – Коли в твоєму віці я хотів полоскотати нерви, то йшов працювати на шахту. Лоскотно було не тільки нервам. Іноді лоскотало в деяких місцях тиждень… Ось, дивись, - він вказав на свіжу могилу та металеву клітку на ній. – Ця клітка – мортфейс. Отже заможні люди поховали когось. Проте не наша ціль. Надто багато роботи, та навіть група «воскресителів» прововтузиться надто довго, тому ми не візьмемось за неї. До того ж, по секрету скажу, охоронець забороняє чіпати могили заможних, щоб не було проблем, тому йдемо далі.
- Дядьку, а навіщо взагалі красти трупи? – сказав юнак, заглядаючись на клітку.
- Я вважаю «воскресителів» благородними помічниками науки, - сказав Ентоні придивляючись до надгробних плит. – Медичні університети, потребують тіл для вивчення анатомії, без цих знань, чудовим лікарем не стати. Особливо дивлячись на те, яка в нас медецина і які знання, це як прирівнювати захоплення любовними романами до хвороби. Поставлять діагноз «істерія» і бігом гістеректомію робити, бо в тебе щось там блукає організмом[1]  А наша тупоголова влада не дозволяє брати тіла на розтин, виключно тих, кого стратили, а таких людей від сили набирається дві – три на рік, надто не повивчаєш будову. Тому лікарі йдуть на хитрощі і купують тіла…нелегально.
- То ми порушуємо закон? – запитав злякано Томас.
- А це найцікавіше, - мовив Ентоні, зупинившись біля ще однієї свіжої могили. – Законом є покарання за розтин незаконного тіла, проте немає покарання за його викрадення. Скоріше це студенти та викладачі порушують закон, але ніяк не ми, якщо звісно дотримаємося чітко закону, як законослухняні громадяни, хе-хе.
- Ти так багато знаєш дядьку. Де ти це дізнався?
- Я колись вчився в медичному університеті, проте мені не сподобалося і я кинув, віддавши перевагу сироварінню. І за іронією долі, медицину по суті я так і  не покинув, а навпаки допомагаю їй. Отже, в нас мало часу. Розповідаю тобі короткий курс справи. Коли ти хочеш викрасти труп, потрібно пом’ятати головне, труп має бути свіжим. Тому ти маєш знати хто й коли помер і де його ховатимуть. Це ти можеш дізнаватись самостійно, проте доведеться часто сидіти в барах і точити язиками, або мати як я, знайомого трунаря, який дуже обожнює чедер. Після поховання у тебе тиждень максимум, щоб викопати труп, інакше цей надутий шматок не свіжого м’яса нікому не буде потрібен, бо студентам потрібно бачити органи цілими та так сяк свіжими, інакше тобі не заплатять, а потім що хочеш те й роби з тим новим другом на возі, хоч до дому вези. Далі, як тільки дізнаєшся місце, вночі виїждаєш до могили, але одразу не йди до неї, а походи навколо та розвідай ситуацію. Родичі часто залишаються на вахту або наймають охоронця. Останній максимум, це засадить тобі кулю в сідницю, а от родичі живим тебе можуть і не відпустити.
- Зрозумів, - сказав Томас.
- Як тільки ти розвідав усе, можеш підходити, проте і тут потрібно бути обережним. Іноді родичі померлого ставлять розтяжки з пістолетами, тому щоб у тебе не стрельнуло, уважно обстеж могилу. Якщо все добре, починаємо рити. Вперед.
Могила поступово почала вирівнюватись а «воскресителі» закопувались все далі. Місяць показався зза хмар, ніби даючи можливість копачам краще копати. Він був кривавого червоного кольору. Тепер, можна було на якийсь час погасити ліхтар, про всяк випадок.
І ось, копачка вдарилася об щось дерев’яне. Ентоні задоволено вишкірився, тим часом як Томас обперся на землю, витираючи з чола піт та сто раз пожалкувавши що сам напросився на цю авантюру, проте цікавість побачити труп та й заробити, змусили його продовжити.
-    Ось воно Томасе, - хекнув чоловік, ніби азартний гравець, - наша скриня скарбів. Труп дівчини двадцяти п’яти років. Свіженька, тільки вчора поховали.
-    Дівчина… Шкода її.
-    Так і не кажи, померла від запалення легень здається, бідолашна. Але, тепер вона послужить науці. До того ж, добре, що вона потрапила нам, - сказав Ентоні, згрібаючи з кришки останній шар землі, - бо я знаю, є настільки відморожені викрадачі, що тільки й раді знайти молоду дівчину. Горіти їм покидькам в пеклі.
-    Ти про що… - Томас задумався, проте второпавши, прикрив від здивування рота.
-    Так саме так. Повідривав би їм голови. Ну що ж, давай нарешті відкриємо цю скриньку. І головне правило «воскресителів» не брати жодних прикрас, все залишаємо в труні. І ще головне правило, відкривати кришку потрібно максимально відхиленим від неї. Не нависати отак, а відхилитися, бо іноді розтяжку ставлять і всередину труни, то можна отримати кулю в лоба. Отже, поглянемо… дивно що така стара труна, - сказав він, відкривши кришку. - Ай, чорт забирай! – вилаявся Ентоні, врізавши пальця об кінчик гвіздка. – Кляті труни.
Вони зазирнули всередину.
-    Ем… дядьку, - ковтнув Томас. – Це не дуже схоже на жінку. Буе.
-    Що за чортівня? – мовив Ентоні дивлячись то на труну то на Томаса, який намагався не виблювати.
В труні лежав якийсь старець. Судячи з сухих рук, гнилих стегон та розірваного від газів живота, він був тут як мінімум кілька років. Старе гнилувате обличчя було затягнуте сухою шкірою. В очі давно в’їлися старі п’ять пенсів, а довга борода нагадувала старий віник, який забули на горищі.
Ентоні невдоволено цмокнув губами.
-    Кляті розкрадачі могил.
-    Що? – сказав Томас, повернувшись, проте намагаючись не дивитись на труп.
-    Ми купу часу втратили, - важко сказав чоловік, поглянувши на місяць. – Вочевидь, кляті злодюжки в пошуках наживи, розрили могилу та витягли коштовності та присипали назад труну землею, тому вона в темноті здалася мені свіжою. Треба було перевірити надгробок… Добре Томасе, - сказав Ентоні, вилізши з ями та сівши на лавку, - перепочинемо хвильку, зариємо його назад та пошукаємо нашу панну. Ще трохи часу в нас є, проте дурно тільки наробилися.
-    То це і є такі трупи? – говорив з огидою Томас, обережно зазираючи в труну. – Яка ж гидота.
-    А ти думав там квіточки будуть чи що? – Ентоні дістав цигарку та підкурив. -  Ми ж нічим іншим не відрізняємося від дохлого кота тітки Джупс, якого вона викинула, коли той двинув коні. Всі будемо гнити і смердіти. Тому я підтримую, щоб ми пішли на науку, навіщо пропадати такому шматку м’яса. Ні, треба зарити його в землю, поставити камінь з твоїм іменем і ходити  кланятись кісткам. Геніально.
-    А як же пам'ять? – запитав Томас, сівши поряд.
-    Якщо ти маєш ентузіазм ходити за кілька кілометрів на кладовище так ще й прибирати надгробок від бур’янів, це щось більше за пам'ять. І більшість цього не робить. Пам'ять зберігається не через надгробки дохлого тіла, а через вчинки яке це тіло зробило, коли було живою людиною. Це залишається в пам’яті набагато довше ніж шліфований камінь з твоїми ініціалами, які нікому нічого не говорять крім випадкового родича, який прийшов через нав’язування суспільством, а не тому що дуже любить. Тому, я свою матір кремував та розвіяв над річкою.  Пам'ять про цю золоту жінку в мене залишаться до самої смерті.
-    Зрозумів, - сказав Томас, поглянувши на небо. – А місяць сьогодні яскравий.
-    Повня, - мовив Ентоні, повільно видихнувши дим. - В цей час можна іноді бачити на кладовищі фанатиків, які вважають себе відьмами, чаклунами чи біс його знає ще чимось. Я сам якось натрапив на таких. Провсяк випадок відклав копання до кращого часу. Вони дуже нервові, коли їх перебивають.
-    Ви не вірите у це? – запитав здивовано юнак.
-    Звісно що ні, - затягнувся Ентоні. – Я вірю тому що бачу і нічому більше. А бачу я лише дурників в чорних балахонах та книгою в руках, які читають тексти на кладовищі. Вважатиму це як літературний клуб.
-    А я от вірю, - сказав серйозно юнак. – Я читав кілька книг з бібліотеки і вони мене вразили.
-    То це головна причина чому ти попросився зі мною, - констатував чоловік.
Томас кивнув.
Місяць світив своїми променями прямо на труну. На тілі старця, прямо на грудях виднілася капелька крові з пальця Ентоні. Вона повільно всмокталася в тіло. Пальці на ногах ворухнулися.   
Вони й не помітили, як руки мерця обхопили краї труни, а тіло почало повільно підводитись.
-    Томасе, якщо ти надумав піти у ту секту, я все розповім твоєму батькові.
-    Дядьку, я й не збирався! Мені просто цікаво. І взагалі я вже дорослий!
-    Ага, звісно…
-    Господи… - прозвучав голос, який був схожим на ведмедя якого топили у ванній. – Де це я чорт забирай? Кхм! Голос, ніби випив Джимового портвейну. Кехем!
Ентоні та Томас застигли на місці. Вони не очікували, що їх може хтось застати за цією справою. Якщо це був п’яничка, то можна було навішати йому на вуха спагеті. Ентоні не любив жодних свідків, бо рано чи пізно вони скажуть щось там де не треба.  А якщо це чийсь родич чи чийсь наглядач, тоді їм буде не солодко. Ентоні мав хоча б захистити свого небожа.
Чоловік приклав пальця до вуст.
-    Раптом що, одразу тікай, - прошепотів він, та повертаючись. – Вітаю вас! – почав він радісно, стискаючи держака лопати. – Який чудовий вечір. А ми тут саме…
Ентоні вилупився на незнайомця ніби кіт, який побачив перед собою зелений продовгуватий предмет. Перед ним стояв старий мрець, який озирався навколо та чухав свою трухлу бороду. Томас теж повернувся і ледь не скрикнув від жаху.
Мрець повільно обдивився свою долоню і явно був здивований від її стану.
-    Що це в біса… - старий не договорив, як відчув на собі поцілунок залізної лопати. Задерши голову під характерний металевий «бом», він як людина на вправі на довіру, гупнув всім тілом назад у труну, піднявши хмарку пилюки.
Ентоні важко дихав з піднятою лопатою та досі переварював побачене в голові, проте пазл ніяк не міг зібратись у щось пристойне, тому мозок постійно нервово перемішував їх знову в надії що це допоможе.
-    Дядьку… - мовив тихо Томас, дихаючи як загнаний заєць, - дядьку це труп… встав?
Ентоні ковтнув.
-    Сподіваюсь… більше не встане. Досить з мене цього лайна сьогодні, - мовив швидко він, накинувши кришку на труну. – Швидко, допоможи мені, закопаємо його назад! Це що Бог мене карає за мій гріх, чи це диявол грається? А, один хрін, - мовив він, активно махаючи лопатою, закидаючи яму. На сьогодні трупів досить. Треба сходити в церкву… хоч раз. Томасе, давай швидше! Підемо завтра вдвох. До бісової матері мені такі жарти.
-    Добре дядьку, я тільки за, - мовив Томас, теж нервово закидаючи землю.
Кришка труни гупнула, змусивши копачів знову застигнути.
-    Дядьку, - зашепотів Томас. – Дядьку воно не вмерло.
-    Що це за сон в біса?! – пролунало з труни.
-    Святий Ісусе! – Ентоні відстрибнув з Томасом від ями.
Кришка труни відсунулася і мрець знову повільно піднявся. Він був явно не менш шокований від ситуації, ніж Ентоні з Томасом.
Ентоні завів рукою небожа за себе та підняв лопату.
Старий почав роздивлятися долоні, нервово крутячи їх то на одну то на іншу сторону.
-    Я точно сплю! – взявся за голову він. – Це все сон! Це біс клятий крутить це зі мною! Я не дамся тобі! Наді мною Бог! – крикнув він, показуючи кулака в землю. – В ім’я Отця і Сина святого…
Пролунав «бах» і труп впечатав обличчя в землю.
-    Може його охрестити? – пролунав молодий голос. – Демони бояться святого, чи що воно таке.
-    Відпадає, - відповів чоловічий голос. – Нам ще священика тут не вистачало. Що ти йому скажеш?: «Отче, ми тут крали трупа і один з них піднявся з мертвих?» Нам свідків не треба. Заб’ємо кілка в груди і закопаємо. І ми нічого не бачили.   
Мрець відкрив очі і побачив,  що його волочать по землі до ями. Він був зв’язаний мотузкою.
-    О люди добрі, якщо ви не демони, скажіть що це випробування перед моєю смертю, скажіть що ви янголи які перевіряють мене.
-    Ви й так вмерли, - відповів Томас, ковтнувши.
-    Не говори до нього, - сказав Ентоні, затягнувши його до труни та ставши над ним.
-    Дядьку, може це вампір?  - запитав Томас. – Давай йому ще цеглину в рота запхаємо, про всяк випадок.[2]
-    Хм, можна.
-    Заради усього святого, я не вампір! – сказав старий. – Я просто нещасний старий, якому недовго залишилося. Це все кошмари. Мабуть в мене лихоманка і тому я так страждаю. Нічого, моя люба Маргарет мене вилікує і цей сон закінчиться.
-    Це не сон демоне – вампіре, - сказав Томас. – Ви й так давно померли. Але ми вас зараз звільнимо і вам не доведеться пити кров з людей.
-    Томасе, відвернися, - сказав Ентоні, взявши приготованого кілка та глибко вдихнувши.
-    Це якась помилка, я вас прошу! Люди добрі, вислухайте мене! Я живий!
-    Ви померли, - сказав чітко Ентоні. – І тепер маєте ним і залишатися.
-    Помер?
-    А якщо точно то в тисяча вісімсот другому році, - доповнив Томас, дивлячись на кам’яну табличку, яка лежала поряд у траві. – Тут спочиває Мартін фон Курбер.
-    Як… - шоковано мовив старий… Але ж… зараз тисяча вісімсот другий. 
-    Зараз тисяча вісімсот десятий, - відповів Ентоні, сидячи на колінах з кілком. – Ти маєш бути мертвим як вісім років. Вибач, але така природа, всі рано чи пізно помруть. 
Старець шоковано поглянув на небо і не видав жодного звуку.
-    То… я помер?
-    Нам шкода, - мовив Томас.
-    Так, а тепер Томас, відвернися будь ласка, - сказав Ентоні піднявши кілка над мерцем.
-    Че…чекайте. Я хочу розібратися!
-    Пізно. Ти мертвий, - відповів Ентоні.
-    Я… я заплачу!