Історія одного сновидіння

Здавалось, ніщо не змінить цей день. Але я так ще ніколи не помилялась...

Це був понеділок. Тато з самого ранку пішов на роботу, а мама сьогодні булла вихідна, тому приділяла увагу хатній роботі. Я та мій коханий чоловік займалися плануванням весілля. Клопоту вистачало! Один із моїх старших братів ще й досі спав у ліжку, а інший побіг вибирати обручку для дівчини з якою має відносини вже як три роки. День мав бути повен нових вражень. Але все змінилось ввечері, коли тато повернувся з роботи. Він працював на заводі по хімічній обробці продукції. Але що саме там виготовлялось ніхто крім робітників не знав. Це булла таємниця!

Тато прийшов дуже втомлений. Мав під очима темні круги, а самі очі були налиті кров'ю. Шкіра поблідла і від тата пахло гниллю. Нам було страшно.

Тато сказав, що на роботі взірвався контейнер з хімікатами і робітники вдихали ядовиті пари. Саме тому татові було так погано. Ми за нього дуже хвилювались, я тому хотіла викликати швидку допомогу, від якої він відмовився та пішов спати. Типовий чоловік.

- Краще вмерти, ніж лягти під ніж! – кричав тато.

Вночі йому стало зле! Тато почав скреготати і пускати піну з рота. Його погляд став скляний і здавалось, що тата вже нема. Він почав кидатись на нас і ми тікали. Як виявилось згодом, таке ж відбулося з усіма робітниками заводу. Через хімікати вони стали схожими на зомбі. Всі люди з криками й страхом в очах вибігли на вулицю і здавалось, що почався зомбі-апокаліпсис.

Від таткових зубів першою постраждала мама. Він вкусив її за правий бік. Отрута, що містилась в його слині, розійшлась по крові мами і, згодом,вона померла. Це відбувалось не так як в звичайних фільмах про зомбі, де вкушені люди також ставали зомбі. Люди яких вкусили – помирали від інфекції. Можливо це й на краще. Але було дуже страшно.

Бачачи як мама помирає, я не змогла стримати сліз. Її смерть для мене була ніби кінець життя. Я дуже плакала…  Коханий вивів мене з квартири і ми побігли до нашої міської школи. Оскільки саме там збиралася громада в разі надзвичайної ситуації в місті. Саме там і були мої старші брати-близнюки. Вони були дуже щасливі побачити нас там. Але вони задавались питанням де мама і татко? Отримавши відповідь, два кремезних хлопця заплакали. Дівчина мого брата теж не могла стримати сліз, але була щасливою, що її батьки знаходились далеко від цього міста.

Довго знаходитись в безпеці нам не вдалося. Вже через кілька годин зомбі пробралися й до школи. Покусаних людей було багато. Це видовище було жахливим! В ході боротьби в зуби «хворих» потрапив і мій коханий. Його вкусила за праву руку секретар заводу на якому працював мій батько. Ще не втративши розсуд він довірив мене братові і той забрав мене на вишку матраців в спорт-залі. Ми там заховались, а мій любий пішов вбивати «хворих» і від  укусу, згодом, помер сам... Моєму горю не було кінця. Я дуже не хотіла втратити щей брата, оскільки одного з них я вже втратила.

Та як би ми не хотіли, але вишка нас не врятувала. Мого брата так точно. Його вкусили... Але з зібравшись із силами, йому вдалося вбити останнього «хворого» робітника із завода. Він був героєм. Якби були виживші люди, вони б йому аплодували.

З останніх сил він вивів мене зі школи і впав холодним тілом на землю. І так я залишилась одна. Навіть на вулицях було пусто. Ні одної живої людини, лише земля вкрита пошматованими тілами мертвих людей. Я не була впевнена,що все закінчилось, тому взявши залізну кочергу, яку я вирвала з рук якогось чоловіка, я попрямувала в центр міста. Тримаючи кочергу в правій руці і двох малят під серцем я йшла і плакала. Будучи на другому місяці вагітності я залишилась сама. Куди мені йти, куди мені їхати з таким животиком, я не знала. Але дорога вела мене до центру.

Дійшовши до центру я зрозуміла,що вижила не одна. Там було багато людей які теж тримали в руках залізну арматуру для захисту. Я була дуже щасливою побачити цих людей. Вони мене оглянули й нагодували, оскільки я була страшенно втомлена й голодна.

З ранком це все закінчилось. Місто зажило колишнім життям. Трупи були вивезені й спалені, для безпеки мешканців. Все скінчилось...

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

…Я Любомира Тернівська. Мені було 5 років коли спалахнула епідемія. Й хоча я була маленька, але вже тоді я розуміла, що так не має бути, що стались зміни, які ні до чого доброго не приведуть.

Мене оточувала смерть! Багато тіл гнили від хвороби. Над ними кружляли мухи і черв'яки вилазили з очей. Стояв запах гнилі, який на диво не був мені противним. Навіть навпаки, це був найкращий запах, що колись охоплював мій ніс..  Хотілось їсти! Мій голод був сильним. А чарівний запах гниючого тіла, манив мене все більше. Стримуватись було важко.

Я плакала... Кликала маму, але вона не приходила. Мені було страшно... Я блукала по полю вкритому тілами. Шукала маму. Дуже не хотіла знайти її серед мертвих людей… Потім провал в пам'яті. Напевно я втратила свідомість.

Прокинувшись, я була в авто і мене тримав на руках чоловік. Він пахнув інакше. Не так смачно, як мертве тіло. Навпаки запах був такий рідний, а обійми такі теплі немов мамині.  Мені навіть не було страшно, оскільки люди були живими. Його звали Андалус! Звичайно це був псевдонім і фактично його нове ім’я. Оскільки чоловік – Андрій Дігтяр припинив називатись людиною. Він був інфікований як і я! Андалусзапевняв, що я тепер в безпеці і це моя сім'я. Саме з цими "людьми"  я прожила все своє життя.