***

На жаль, наш план провалився. З тріском. І це було не просто розчарування — це було щось гірше. Ми опинилися в кроці від успіху, в одному подиху від того, щоб нарешті усунути Тоні з рівняння. І все ж — ні. Він вижив. Знову.

Це вже не схоже на банальну вдачу. Це щось більше. Я переглядав кадри з камер спостереження по колу. І щоразу в мене холонуло в грудях. По-перше, він мав би загинути ще в перші хвилини. Нападників було троє — добре треновані, чітко координовані, з відповідним спорядженням. А він… він сам, без жодної видимої підготовки. І все одно тримався. Не просто тримався — боровся. Здійснював контрудари, ухилявся з такою точністю, ніби тренувався для цього усе життя.

І головне — вижив. Попри серйозні поранення, попри значну втрату крові, попри те, що звичайна людина вже давно б не дожила до приїзду медиків.

Але ж тут з’явилась Кара. Я не знаю, звідки вона взялася так швидко, ніби інстинкт підказав їй, що з ним щось сталося. І якимось чином вона знала, як діяти. Її рухи були впевненими, точними. Ніби вона проходила курси екстреної медичної допомоги або… більше. Вона зупинила кровотечу, зафіксувала поранення і, головне, не впала в паніку. Як для людини, що нібито ніколи не мала справ з такою ситуацією, це було дивовижно.

А потім лікарі. Їхній приїзд був майже миттєвим. Як так? Хто їх викликав? Вони прибули ще до того, як перші перехожі почали знімати все на телефони. Все виглядало... надто злагоджено. Як спецоперація.

Я сидів у своєму кабінеті, дивився на ці записи й не міг позбутися одного настирливого відчуття — ми чогось не знаємо. Тоні — не просто хлопець із дипломом програміста. Його реакція, тактика, навіть сила ударів… це не самозахист, це було щось навчене, поставлене. Ідеально відпрацьоване. І я більше не міг вдавати, що не бачу цього.

Отож я зателефонував знайомому з ФБР. Давньому, перевіреному, тому, що знає, де шукати і як обходити офіційні канали. Попросив дістати всю можливу інформацію про Ентоні Харріса. Я був впевнений, що отримаю повну справу вже до ранку. Звичні речі — місце проживання, старі фото, родичі, колишні місця роботи. Та я отримав дещо зовсім інше.

— Вибач, друже, — сказав мій контакт, коли ми зідзвонилися. — Але нічого немає. Узагалі нічого. Після певного року всі записи стерті або засекречені. І доступу до них не маю навіть я.

Я застиг. Такого не було навіть з політиками, міністрами чи військовими. Навіть у них завжди є щось — хоча б кілька документів, які просочилися у відкриті бази. А тут — порожнеча. Як чорна діра.

— Це означає... — почав я.

— Це означає, — перебив він мене. — Що його історію хтось цілеспрямовано приховав. І зробив це на дуже високому рівні. Повір мені, це серйозно.

Я поклав слухавку з холодним серцем. Не просто так цей хлопець з'явився в житті моєї онучки. Не просто так він опинився поруч саме тоді, коли вона почала проявляти свій талант. Я знав, що у Кари — особливий дар. Вона могла створювати речі, які змінюють правила гри. І я завжди думав, що лише ми зацікавлені в її здібностях. Але тепер стало очевидно — ми не єдині. І якщо Ентоні — частина якоїсь структури, що стоїть набагато вище, ніж я міг уявити, то ситуація значно складніша, ніж мені здавалося.

Можливо, уряд стежить за Карою вже давно. Можливо, її здібності не залишились непоміченими. І, цілком можливо, що саме з цієї причини в її житті з’явився Тоні — щоб спостерігати, контролювати… або й керувати. Або, як варіант, захищати.

Це відкривало нову гру. Нові правила. І нову небезпеку. Але водночас — робило все ще цікавішим. Якщо вони дійсно думають, що можуть втрутитися в мої справи, прикриваючись статусом, — вони сильно помиляються. Тепер я знаю, з ким маю справу. І я не відступлю. У Кари неймовірний дар, і я не дозволю йому зникнути під контролем тих, хто сам вважає себе недоторканним.

Гра тільки почалась.