Глава 45. Тоні

Пройшов уже цілий місяць відтоді, як я зняв гіпс із руки. Цей час минув відносно спокійно, хоча, чесно кажучи, я відчував, що мій стан далекий від ідеального. Рука, хоч і позбавлена гіпсової тяжкості, залишалась слабкою і неслухняною, тому лікар наполіг на тому, щоб я почав її поступово розробляти. Сьогодні саме той день, коли я вирішив зробити перший крок до відновлення. Кара була на роботі, тому мені ніщо не заважало відправитися до управління ФБР і присвятити свій день тренуванням.

Мені не вистачало партнера для тренувань, адже одна справа — розробляти руку і виконувати нескладні вправи, а зовсім інша — мати когось, хто підштовхне тебе до більшого. Але що є, те є. Припаркувавши машину неподалік будівлі, я вирушив у середину, демонструючи охоронцям кілька ілюзій, як це робив не раз — маленька гра для розрядки та перевірка настрою.

Нічого не змінилося всередині: коридори такі ж холодні, білі стіни майже не мають слідів життя, а працівники — ті ж самі, хіба що з кількома новими обличчями, які поки що не здобули мого довіри. З останнього набору лишилось лише троє агентів, решта так і не змогли втриматися — це як тінь над організацією, що поступово тане. Важко навіть уявити, що колись ФБР може повністю розпастися через нестачу кадрів та морального вигорання.

Зайшовши до офісу батька, я лише коротко привітався. Він, як завжди, виглядав непохитним, ніби час навколо нього просто не рухається. Попри всі зміни в організації, його постать лишалася таким самим символом стабільності, з яким я міг хоч на мить забути про всі негаразди. З його легким кивком я попрямував у тренувальну залу.

На диво, вона не була порожньою — там уже тренувався Картер, відпрацьовуючи один з ударів у боксерській техніці. Це була чудова новина: нарешті, компанія! Хлопець помітив мене, кивнув і кинув боксерські рукавички. Без зайвих слів я вдягнув їх і почав наносити удари. Спочатку рука боліла і ніби відмовлялася слухатися, але з кожним ударом ставало легше.

Ми не обмінювалися словами — здавалось, так було простіше, адже між нами залишилась якась невидима стіна після останніх подій, і навіть тренування було способом підтримувати зв’язок без зайвих емоцій. Але ця тиша не давала відчуття напруги — скоріше, вона була комфортною, як ніби ми мовчки говорили одне одному: "Я тут. Я поруч. Не зникну." У якийсь момент я згадав, як ми з Картером були найкращими друзями, якими здавалися вічність. А все змінилося після появи Беатріс... Несподівано Картер порушив мовчання.

— Я дізнався більше про Марі, Ребекку та Гаррі, - він подивився на мене. – Я стежив за ними весь цей місяць.

Я відпив ковток води, присівши на мат і зацікавлено запитав. Для мене цей момент був дуже важливим, адже я не довіряв двом людям. Лише Марі була поза підозр.

— І що ти помітив? – я не зводив з нього погляд.

— Марі — абсолютно чиста. Вона не має жодного стосунку до нападів. Це наймиліша дівчина, яку я коли-небудь зустрічав, - він на мить задумався. – Але для ФБР вона не становить жодної загрози.

Я ледве стримав посмішку — це і так було зрозуміло, адже Кара часто говорила про Марі, і я бачив, наскільки вони близькі. Та офіційне підтвердження справді заспокоїло.

— З Гаррі все складніше. Він спадкоємець великої корпорації, і дістатися до нього було дуже важко, - Картер продовжив. – Відслідкувати — майже неможливо. Але я в цьому трохи кращий за тебе. Поки що немає прямих доказів його причетності, але він викликає у мене сумніви. Просто щось у ньому не так.

— Картере, я з першого погляду його не виніс, - я ледь стримав сміх. – І досі не розумію чому.

— Бо він підозрілий, хоча доказів немає. Я не зупинюся, поки не з’ясую все напевно. Тільки після цього заспокоюся, — відпивши води, він сказав це з рішучістю.

Врешті, він почав про Ребекку. Ось про неї мені хотілось почути найбільше. Я буквально ненавидів мати Кари. Вона просто жахлива людина, яка думає лише про себе.

— Дуже неприємна жінка, яка готова на все заради грошей. Вона може бути причетна до нападів, - він подивився на мене. – Особливо цікаво, що у день аварії, коли ви були у мами Марі, Реббека Барроу була саме в тому місті, за даними записів її особистого асистента.

Я відчув холод по спині. Мати могла хоч на когось нацькувати? Важко повірити, але знайомство з Реббекою давало підстави сумніватися у всьому. Я не міг зрозуміти, як хтось може настільки ненавидіти власну дитину.

— Дякую, Картере, — раптом сказав я. — Що допомагаєш. Я розумію, це твоя робота, наказ начальника, але ти робиш більше, ніж треба. Це для мене важливо.

— Я знаю, Тоні. Через Беатріс я втратив нашу дружбу, - Картер сказав це зі співчуттям. – Мені здавалося, що це справжнє кохання, але воно засліпило мене. Зараз уже нічого не повернеш, але я хочу допомогти тобі хоч трохи.

Це було несподівано — від Картерових слів я відчув справжню щирість. Я і сам неабияк шкодував, що ми перестали з ними спілкуватись. Я втратив свого найкращого друга.

— А що з вами і Беатріс? — спитав я.

— Не знаю. Зараз вона мене не цікавить. Ти був правий, — він знизав плечима.

— Ото добре, — посміхнувся я. — Тепер готуй документи на розлучення, бо у нас майже те саме було перед твоїм приходом.

Він лише усміхнувся у відповідь. Я відчув, що, попри жарт, у цьому була частка правди. Картер справді розчарувався, і мені його стало шкода. Йому потрібна була любов і підтримка, але життя розставило все по-своєму.

Попри те, що ми вже не друзі, я бажаю йому щастя. Адже хороший хлопець заслуговує на справжнє кохання. Але це вже інша історія. Зараз головне — повернутися до тренувань і зосередитись на своїй руці.