Глава 44. Тоні

Я сам не розумію, що на мене найшло того вечора, коли я просто розвернувся і пішов. Мав би спокійно сісти поруч, взяти Кару за руку і вибачитися, розповісти, що всі мої сумніви — це лише страх втратити її. Але ні, якась незрозуміла гордість перетягнула контроль над розумом, змусила забути про все — навіть про те, що я чоловік і повинен бути опорою для своєї жінки.

Відчуття відступу було гірким і солодким одночасно: гірким — бо я знав, що роблю боляче тій, кого найбільше кохаю, і солодким — бо хотілося хоч трохи побути на самоті, зібрати думки докупи.

Я поїхав у невідомому напрямку, не маючи чіткого плану. Просто хотів вийти з того кола емоцій, які мене душили. Весь вечір і більшу частину ночі я просидів у своїй машині неподалік від нашого будинку. Вікна були відкриті — прохолодне нічне повітря легко пронизувало салон, намагаючись охолодити палаючі думки. Я дивився на місяць, що світився над дахами, і на темні вулиці, які, здавалось, теж намагалися сховати свої таємниці.

Важко було керувати автомобілем: моя права рука, яка досі була зламаною, нила від навантаження, але я не здавався. Це була моя внутрішня боротьба — біль у тілі й біль у душі. Водночас я розумів, що не маю права ламатися, адже тепер не тільки я сам на кону, а й Кара, моя кохана, моя опора, моя родина.

Вона могла б зрозуміти мене. Вона мала право сумніватися в моїх почуттях, адже я не наважився розповісти батькові правду. Звичайно, це не просто рішення, яке можна прийняти за один день, особливо коли на кону — не просто наше особисте щастя, а безпека.

Але я бачив, як це ранить Кару. Її очі в той вечір були наповнені сумом і тривогою. І я сам винен у цьому. Мені було складно пояснити їй всю цю складність, тягар моєї роботи, ризики, що підстерігають мене і нас на кожному кроці. Я хотів захистити її, але чи міг це зробити, приховуючи правду?

Ці думки розривали мене зсередини, і я знав — треба щось змінювати. Я кохаю цю дівчину, і більше за все хочу зробити її щасливою. Вона подарувала мені те, чого я так довго шукав — справжню родину, тепло і підтримку. Я не міг просто втекти від проблем і від неї після першої сварки. Мені треба було вчинити правильно, але тоді я просто не знав як.

Після кількох годин самотніх роздумів я нарешті зібрався. Заїхав у кав'ярню, де купив Кара улюблену каву — темну, густу, з легким відтінком ванілі, і круасан, який вона завжди замовляла на сніданок, якщо ми випадково забігали вранці.

Поруч був невеличкий магазин квітів, і я не міг пройти повз без її улюблених — ніжних білих лілій, що завжди викликали у неї посмішку. «Перед жінкою завжди треба красиво вибачатися», — згадував слова мого батька. Він був людиною з особливою харизмою, хоч і складним характером, але в цьому питанні він був абсолютним експертом. Хоча у мене не було з ним багато спільного, я старався вчитися у нього, хоч би в таких дрібницях.

Коли я повернувся додому, в коридорі мене зустрів Маркус —дідусь Кари. Він ледве помітно посміхнувся, ніби знав більше, ніж говорить. Мені іноді здається, що він грає у якусь свою особливу гру, де всі ходи відомі лише йому. Але одне було очевидним — він бажає нам лише щастя, і якщо я досі тут, значить я не підвів його довіру.

Я тихо відкрив двері в нашу спальню і побачив, що Кара ще спить, згорнувшись клубочком у ліжку, в тому ж одязі, в якому лягла. Вона міцно стискала телефон у руці, ніби тримала мене близько, навіть коли ми були далеко один від одного думками. В цей момент у мене стрепенулось серце — як я міг так довго не дзвонити їй, не пояснювати все? Можливо, я не заслуговую на таку жінку. Але вона вибрала мене, і я повинен зробити все, щоб не розчарувати її.

Обережно потягнувшись до неї, я ніжно поцілував Кара в щоку. Як же це було мені зараз потрібно. Вона здригнулася, прокинувшись повільно, злегка бурмочучи.

— Тоні? — вона відкрила очі з важкістю, але в них світилася радість.

Я відчув, як відразу ж став для неї опорою, і в той момент ніби розтанула вся напруга останніх днів. Вона кинулася в мої обійми так міцно, що я ледве втримався на ногах. А я відчув себе останнім покидьком, бо образив цю прекрасну дівчину.

— Як я рада, що з тобою все добре, — прошепотіла вона, злегка затремтівши. — Будь ласка, більше ніколи не залишай мене. Я кохаю тебе, і ця наша сварка... Пробач мені, я не мала так себе поводити.

Я відповів їй тепло, не відпускаючи. Вона була для мене цілим світом, і я мусив зробити все, аби врятувати свою кохану.

— Це ти мені пробач. Я не мав так реагувати. Нам треба було просто поговорити. І я обов’язково розкажу все батькові, - сказав я. – Просто хочу зробити це після завершення завдання, щоб нічого не впливало на наші стосунки.

Вона відсахнулася трохи, погляд був м’яким, але твердим. Здається Кара мене зрозуміла. Або просто більше не хотіла втрачати. Тому і погодилась.

— Я розумію, і я готова почекати, - сказала вона. – Але, будь ласка, більше так не йди.

Я не витримав і знову притягнув її до себе, ніжно поцілувавши. У нашому спільному житті будуть сварки — це неминуче, але головне — завжди знаходити сили для миру, щоб не втратити одне одного. Саме це я і усвідомив під час своєї ночі на самоті, дивлячись на місяць і вбираючи тишу.

Ми сиділи разом, важко дихали після поцілунку, і я згадав про букет. Протягнув їй ніжно. Я побачив, як у Кари одразу ж загорілись очі.

— Ось, тримай. Це мій спосіб вибачитися, - я посміхнувся. – А ще я приніс сніданок — твою улюблену каву і круасани.

Вона посміхнулася, розплющуючи очі яскравіше. За такі моменти я був би готовий віддати все на світі. Аби лише бачити її частіше.

— Ти знаєш, що ти найкращий у світі чоловік? — промовила, притискаючи букет до грудей. — Я так щаслива, що ти є в моєму житті. Я справді кохаю тебе.

— А уявляєш, яку історію ми розповімо нашим дітям? — жартома спитав я. — Хоча, мабуть, деякі моменти доведеться пропустити. Наприклад, як ми опинилися в такому стані, коли одружувалися.

Вона глянула на мене серйозно, але з ледь помітною іскрою в очах. Для мене й самого ця відвертість стала неабияким здивуванням. Як і ці думки.