Глава 40. Тоні

Неспокій терзав мене ще з самого ранку. Те дивне, липке відчуття, що щось піде не так, не давало зосередитись. Я ніколи не був забобонним, та за роки служби навчився слухати інтуїцію — а вона сьогодні волала про небезпеку.

Але Кара наполягала. Вона дивилася на мене тими своїми очима, сповненими теплоти й довіри, і я, як завжди, не зміг відмовити. Ми ж пообіцяли Марі, що сьогодні відвеземо її до матері. І я не міг дозволити дівчині самій поїхати — не після всього, що ми пережили. Хоча б заради Кари, я мусив зробити це.

Перед виїздом я ще подумав, чи варто повідомити батькові наш маршрут. Ніби як зайве, але все ж надіслав коротке повідомлення — просто координати, без зайвих пояснень. Так, на випадок. Може, я й справді параноїк, але краще перестрахуватись.

Вже за годину ми були на місці. Будинок був скромний, з облупленими стінами та невеличким садом біля ґанку. Марі виглядала трохи напружено, але, здається, зраділа, коли побачила матір. Кассандра виявилась типовою жінкою середнього віку — невисока, повна, з темними кучерями та пронизливо-зеленими очима. Вона була привітною, хоча з Марі у них було мало спільного. Дочка здавалася чужою в цьому просторі.

Ми ледь встигли представитися, як Кассандра затягла нас до будинку. Запах свіжоспеченого хліба, трав’яного чаю і чогось солодкого наповнив кімнату. Кара посміхалась, і я бачив, як їй приємно від цієї теплої домашньої атмосфери. Жінка розпитувала нас — як познайомилися, коли одружилися, що плануємо. Здавалося, вона дійсно хоче дізнатися більше про нас, особливо про Кару. Але чим довше ми сиділи, тим більше я помічав: її слова доброзичливі, та погляд оцінювальний. Можливо, це просто втома. Чи моя уява.

Минуло кілька годин. Кара весь час підтримувала розмову, сміялася, розповідала кумедні історії, а я кивав і намагався не показувати свою напругу. Поки ми не помітили, як вечоріє. Сонце вже сховалося за обрієм, небо стало густо-синім. Кассандра запропонувала залишитися на ніч, але ми відмовилися — все-таки краще ночувати вдома. Я ще раз поглянув на Кару: вона була щасливою, і це варте кожної хвилини цієї вечірньої мандрівки. Та якби я знав, що станеться далі…

Випивши останню чашку кави, я сів за кермо. Кара вмостилася поруч, загорнувшись у свою улюблену кофту. Вона щось щебетала про плани на вихідні, а я кивав, намагаючись прислухатися до машини. І тут — різкий поворот. Натискаю на гальма… і нічого. Відчуття порожнечі під педаллю, немов вона просто провалюється в підлогу. Серце обірвалося.

Я стиснув кермо так сильно, що пальці побіліли. Кара одразу помітила мою зміну настрою. Хоча це й не дивно, моя паніка була майже фізично відчутною.

— Тоні, щось трапилося? – запитала вона.

Її голос був тихим, схвильованим. Як сказати так, щоб не налякати? Але часу на обдумування не було. Я мав швидко щось придумати. Тому зібрався з духом і сказав правду.

— Гальма не працюють, - я подивився на неї. – Хтось їх зіпсував. Ми не можемо зупинитися.

— Що?! — Кара різко сіла рівніше. — Ти жартуєш?

— Ні, кохана, - я похитав головою. – Пристебнись і спробуй розслабитися. Тіло в спокої отримує найменше травм. Я зроблю все, щоб ми вижили.

— А як же ти?! — вона схилилася до мене, тримаючись за мою руку.

— Я впораюся. Головне — ти, - він посміхнувся. – Мене не так вже й просто вбити.

Її турбота краяла мені серце. Я знав, що попереду — поворот під дев’яносто градусів. Ми його не пройдемо. Принаймні, не обоє. Тому я прийняв рішення: відхилити машину так, щоб головний удар прийшовся на мою сторону. Можливо, вона залишиться неушкодженою. Я кинув на Кару останній погляд — її обличчя було блідим, очі — сповнені страху. І я повернув кермо.

Удар був глухий і страшний. Машина перевернулась у повітрі, потім вдарилася об землю… і темрява поглинула мене. Мені здавалося, що я лечу крізь безмежну пустоту. Час зупинився. Я не відчував ні тіла, ні болю — лише холод і тишу. Але десь у глибині свідомості прозвучав голос Кари. Я мусив повернутися. Зусиллям волі я розплющив очі. Все боліло. Пальці ледве рухались, права рука, здається, була зламана. Але я живий.

Першим, що я зробив, — озирнувся до Кари. Вона була непритомна. Її волосся злиплося від крові, обличчя — в подряпинах. Але вона дихала. Це було найголовніше. Я мусив витягнути її звідси. Повзком я вибрався з машини, не зважаючи на біль. Потім, обігнувши авто, зірвав двері з її боку — вони й так ледве трималися — й витягнув дружину. Вона не приходила до тями.

Я підняв її на руки. Навіть не знаю, як мені це вдалося. Мене хилитало, світ плив перед очима, але я ніс її — якнайдалі від машини. Лише коли ми опинилися на безпечній відстані, я обережно поклав її на землю.

— Кара, прошу… відкрий очі. — Я схилився до неї, ледве стримуючи сльози. — Будь ласка, я тут, все вже добре. Не покидай мене.

Я витягнув телефон — на диво, він працював. Відправив координати батькові, сподіваючись, що він уже в дорозі. Потім знову обійняв Кару. Вона ледве дихала. Її груди підіймалися повільно, нерівно. Я притиснувся до неї лобом.

— Я не уявляю життя без тебе, - шепотів я. – Не можу… Ти моє все, Кара. Залишайся зі мною…

Та сили покидали мене. Я більше не відчував тіла. Біль відступав, залишаючи по собі порожнечу. Очі заплющувалися самі собою. І тоді, крізь морок, я почув знайомий звук — рев двигуна. Примружившись, я побачив, як машина зупинилась. Це була машина батька. Потім усе знову зникло.