Глава 41. Кара

Отямилася я вже в лікарні. Спочатку світ був розмитим, навколо — відлуння голосів, приглушене стукотіння апаратів і запахи антисептиків. Все здавалося далеким, нереальним, неначе сон, з якого не хочеться прокидатися.

Пам’ять про події перед аварією була нечіткою, як погано відзнятий кадр у старому фільмі — в одному місці все зливалося в темряву, в іншому — з’являлися спалахи болю і страху. Лікарняна кімната, білі стіни, легкий шум моніторів життя — це стало моєю реальністю. І в цій реальності я відчула полегшення, бо мені пощастило — удари прийшлися переважно на Тоні.

Він — мій коханий чоловік — був у значно гіршому стані. Зламані ребра, травма голови, глибокі подряпини — перелік пошкоджень міг би налякати будь-кого, але найстрашніше було не це. Тоні перебував у свідомості лише до приїзду швидкої допомоги. Саме він, хоч і поранений, витягнув мене з розбитої машини, поки ще не стало надто пізно.

Згадавши це, серце стискалося від вдячності і тривоги одночасно — він знову був моїм рятівником, моїм героєм, і я знала: я ніколи не зможу віддячити йому гідно. Моя місія тепер була простішою і складнішою одночасно — зробити все, щоб він був щасливим, і щоб наша родина, наш маленький світ, існували якомога довше.

Лікарі були обережні у прогнозах, але я чула кожне їхнє слово. Тоні вийде з цього, але шлях до повного одужання був довгим і тернистим. Я намагалася триматися, не показувати своє хвилювання, хоч всередині все горіло страхом і розпачем. Навколо мене суєта — відвідувачі, медсестри, апарати, що відстежували життєві показники — і все одно відчуття, що ми на межі чогось дуже важливого.

Після кількох днів спостереження Тоні таки дозволили забрати додому. Він сам цього прагнув — не любив лікарні, де все здавалося холодним і чужим. Ми повернулися в наш затишний дім, де кожен куточок був наповнений спогадами та надіями. Дідусь, який дуже переймався, найняв лікаря, щоб той щодня приходив і контролював стан чоловіка. Це додавало впевненості, що тепер ми зможемо жити майже звичним життям, нехай і з деякими обмеженнями.

Та ось постала нова дилема — скоро був день народження Гаррі, мого давнього друга. Він наполіг, щоб ми обов’язково прийшли, незважаючи на всі наші обставини. Мені хотілося відмовитися, пояснити ситуацію, зберегти спокій і тишу, але Тоні наполіг — треба було піти, підтримати нашого друга. Його наполегливість змусила мене погодитися. Я завжди поважала Гаррі, навіть незважаючи на минуле між нами. Він був добрим і щирим, хоча зараз у мене не було жодного бажання відновлювати будь-які стосунки.

Вибираючи подарунок, я обрала класичний чоловічий годинник — щось стильне, але не надто помпезне. Потім почала готуватися: легка блакитна сукня, що підкреслювала фігуру, туфлі на високих підборах, що додавали зросту і впевненості. Зачіска була елегантною, макіяж — легким, але достатньо виразним, щоб підкреслити мої очі і посмішку. Виглядала я справді непогано, але не для Гаррі — просто хотіла, щоб поруч зі мною був найкращий чоловік у світі, мій Тоні.

Він теж готувався. Незважаючи на зламану руку, вдягнувся в костюм, трохи посміюючись, коли я допомагала йому зав’язати краватку. Йому було важко, але він не скаржився — його сила духу мене завжди захоплювала.

— Цікаво, чому краватки носять чоловіки, але нормально зав’язати їх можуть лише жінки, — посміхнувся він. — Це несправедливо.

— Досить бурчати, — відповіла я. — Дякуй, що у тебе є дружина, яка з цим справляється. Хто ж інакше тобі допоможе?

— Можна було б найняти спеціальну людину, — жартував він.

Я б його зараз стукнула, якби він не був пораненим, але щастя, що з ним усе більш-менш гаразд. Він ніжно потягнувся, щоб поцілувати мене, і я знову відчула, як розтоплюється від цього дотику. Це все почалося з однієї спонтанної відпустки, і тепер наше життя так переплелося, що інколи здається, ніби я не уявляю себе без нього.

Було вже пізно, тож ми сіли в машину. Я їхала, бо з однією робочою рукою Тоні не міг керувати. Поки ми їхали, думки мимоволі вертілися в голові: хто міг так на мене нападати? Чому мене постійно намагаються вбити? Відчуття тривоги не покидало, але з Тоні поруч я відчувала хоч якусь безпеку.

Приїхали до будинку Гаррі, припаркувалися і ввійшли всередину. Було людно, багато знайомих облич, і незабаром мав з’явитися дідусь. Ми швидко привіталися з іменинником і подарували йому годинник. Втім, у мене не було бажання багато спілкуватися — здавалось, що Гаррі все ще намагається щось повернути, але мені це було байдуже.

— Ти сьогодні за кермом, тому шампанське — ні, — усміхнувся Тоні.

— А ти теж не можеш, ліки приймаєш, — підхопила я з легкою зловісною усмішкою.

— Тоді пити будемо сік? — запропонував він.

Так ми і зробили — підняли келихи з соком на здоров’я і щастя, а навколо збиралися гості. Незабаром приїхав і мій дідусь, який лише кивнув нам на знак привітання і пішов до свого партнера обговорювати справи. Навіть тут він не міг відірватися від роботи, хоч раніше я теж жила подібним життям, поки не зустріла Тоні.

— Я дуже радий, що ви змогли прийти, — сказав Гаррі, підходячи ближче. — Чув про ту страшну аварію, але на щастя, з вами все добре. Що сталося? Несправність машини чи щось інше?

— Просто через погані погодні умови не вписалися в поворот, — відповів Тоні. — Машина зіпсувалася, але ми живі. Хоча в мене рука зламано, але з часом усе буде гаразд.

— Розумію, — посміхнувся Гаррі. — Сподіваюся, що скоро знову зустрінемось і якось відпочинемо всі разом.

— Звичайно, — відповіла я, але всередині відчувала, що цей момент дуже напружений.

Гаррі пішов вітатися з іншими гостями, а я видихнула, не розуміючи, чому мені стало так незручно. Колись між нами було щось більше, але тепер всі ті почуття розтанули, а поруч з ним я відчувала лише холод.

Ми пробули там ще приблизно годину, потім попрямували додому. Дідусь теж не затримувався, здавалось, йому не особливо хотілося залишатися. А мене не полишала одна думка — чому Гаррі весь час дивився на нас так дивно? Що він приховував? Його погляди говорили більше, ніж слова, і я не могла позбутися відчуття, що ця історія ще далеко не закінчена.