Глава 39. Кара

А мені й справді сподобалися батьки Тоні. Особливо його мама, Ріанон. Вона з першої ж хвилини зустрічі випромінювала тепло і щирість, що одразу розтопило мої хвилювання. Обійми були не формальні, не холодні — справжні. У її голосі звучала турбота, у погляді — зацікавленість. Вона не просто посміхалась, а ніби намагалася заглянути мені в душу, зрозуміти, хто я така і чому мій чоловік вибрав саме мене.

І мені здавалося, що я їй сподобалася. Я відчувала це по дрібницях — по тому, як вона з радістю слухала мої відповіді, як сміялася з моїх жартів, як гордо дивилася на Тоні, коли він щось розповідав.

А от його батько, Даррен, спочатку був стриманим. Його погляд ніби зважував мене, оцінював, випробовував. У ньому була якась внутрішня напруга, що не дозволяла йому розслабитися повністю. Я відчувала, що це не стільки через мене, скільки через Тоні — ніби між ними зависло щось невисловлене.

Та поступово, впродовж вечора, навіть він почав відтаювати. Його усмішка стала м’якшою, він вже не мовчав так довго, іноді навіть приєднувався до розмови з власними історіями. І коли я зловила його погляд наприкінці вечері — то вперше побачила в ньому щось схоже на схвалення. Не повне, обережне, але вже не холодне.

Ми справді провели чудовий вечір. Їжа була смачна, атмосфера — майже родинна. І в якийсь момент я зловила себе на думці, що вперше за довгий час відчуваю себе частиною чогось справжнього. У мене була сім’я — хоч і нова, хоч і складна. Тоні весь час тримав мене за руку або торкався плеча — легенько, обережно, підтримуючи. Я відчувала його тепло, його підтримку й безмежну любов.

Після вечері, коли ми вже поверталися додому, Тоні попросив мене не згадувати при його батьках нічого про його роботу. Він був серйозним, навіть напруженим, і я одразу зрозуміла, що це важливо. Я кивнула — мені не треба було пояснень. Якщо він ще не готовий, значить так треба.

Я довіряю йому. Як і він — мені. І саме це — взаємна довіра — тримало наш шлюб сильним. Повернувшись додому, ми довго лежали в ліжку, обговорюючи враження, жартуючи, згадуючи моменти вечора. Та навіть після того, як лягли спати, ще довго не могли заснути. У повітрі віяло змінами.

А вже зранку потрібно було повертатися до звичного ритму — робота, справи, обов’язки. Тоні теж мав якісь свої плани, тому ми майже одночасно зібралися. Я вдягла прості джинси, білу сорочку, волосся зібрала в хвіст. І так, на ноги одягнула кеди — зручні, трохи зношені, але улюблені. Це був мій маленький бунт проти того образу «холодної бізнеследі», до якого всі звикли. Сьогодні мені не хотілося виглядати ідеально. Хотілося бути собою — просто Карою.

У машині я увімкнула свою улюблену пісню — ту саму, що слухала ще в юності. І хоча співала я зовсім не в ноти, це не мало значення. Настрій був піднесений, серце билося рівно й тепло, ніби в ньому було сонце. І я знала — це щастя. Те саме, якого завжди так не вистачало. Але, звісно, я вже навчилася — коли все йде надто добре, доля обов’язково підсуне якесь випробування.

У будівлі «Ridell Inc.» мене зустріли здивовані погляди. Люди звикли бачити мене в строгих костюмах, на підборах, з ідеальною зачіскою. А сьогодні перед ними стояла зовсім інша Кара — жива, відкрита, щаслива. Піднявши сонцезахисні окуляри на голову, я привітно посміхалася кожному, киваючи та кидаючи легкі фрази. Це був мій офіс, мої люди, моя команда. І я знала: вони можуть здивуватися, але точно не засудять.

— Доброго ранку, Олівіє, — привіталася я, заходячи до свого кабінету.

— Доброго, — відповіла вона трохи здивовано, оглядаючи мене з голови до ніг.

Та її здивування швидко поступилося посмішці. Вона щось підозрювала — і, звичайно, підозрювала правильно. Це Тоні робить мене такою. Саме з ним я вчуся жити, сміятися, довіряти. Його любов змінила не лише мене, а й все довкола. Дідусь посміхається частіше, працівники стали розкутішими, навіть атмосфера в компанії стала теплішою.

Я сіла за стіл, відкрила ноутбук і почала розбирати листи, планувати день. Та думки постійно поверталися до Тоні. Я рахувала години до вечора. Хотілося знову опинитися поруч з ним, розповісти, як пройшов день, поділитися дрібницями. Але мій день мав інші плани.

— До вас прийшла Ребекка Барроу, - повідомила Олівія, зайшовши в кабінет. – Запитує, чи зможе з вами поговорити.

Я мало не зітхнула вголос. Звісно, Ребекка. Коли ж іще? Її поява завжди означала одне — проблеми. Я не хотіла її бачити. Та відмовити не могла. Вона все одно знайде спосіб повернутися. Тому лише кивнула.

— Нехай заходить, - врешті сказала я. – Навіть це не має зіпсувати мій настрій.

Жінка увійшла повільно, з тією самою манерою, яку я пам’ятала з дитинства. Виглядала вона, як завжди, бездоганно, але в її обличчі було щось нове — тінь втоми, темні кола під очима, сухість у голосі. Я навіть не підвелася. Просто дивилася, як вона сідає навпроти мене.

— Знову будеш просити гроші? — спитала я без емоцій.

— Каро, може, я просто прийшла побачитися, - фиркнула вона. – Поговорити як мати з донькою. А ти одразу про гроші. Думаєш мені потрібно лише це?

Мене розсмішили ці слова. Мати з донькою? Ця жінка мене не виховувала, не була поруч, коли я падала. Вона завжди приходила лише тоді, коли потрібні були гроші. І зараз — не виняток.

— Про що нам говорити? — я спокійно, навіть холодно запитала.

— Про твій шлюб, — Ребекка знизала плечима. — Він змінює тебе. І не в кращий бік. Ти стала жорсткою, відстороненою. Тоні тебе просто використовує. Та й взагалі — ви ж знайомі не так давно. Я просто хвилююся…

— Не тобі говорити про любов, — перебила я. — Ти ніколи її не знала. Я хоча б маю уявлення, що це. А ти… Тобі просто не подобається, що я більше не даю тобі грошей.

Вона хотіла щось заперечити, але я продовжила. Не дозволю цій жінці так говорити про людину, що важлива для мене. Вона точно не має на це право.

— І не треба мене вчити, як жити. Ти ніколи не була поруч, коли я цього потребувала, - різко сказала я. – А зараз приходиш і хочеш щось змінити? Це не щиро. Це чергова гра.