Глава 38. Тоні

Після повернення з дому Кари, де я знову ступив на землю її дитинства, десь у грудях ворухнулось щось, що довгий час було приспане. Можливо, це була ностальгія. А можливо, банальне розуміння: якщо я хочу, щоб наше з Карою майбутнє було справжнім, вона має знати не лише мої сьогоднішні емоції, а й моє вчора.

І тому я прийняв рішення. Наступним кроком стане знайомство з моїми прийомними батьками. Це не просто візит ввічливості. Це — відкрити їй двері у той світ, з якого я вийшов. Покликати її до себе повністю. Без прикрас. Без масок. Без минулого, загорнутого у красиву обгортку. Просто як є.

Кара, почувши про моє рішення, напружилась. Я це бачив. Її погляд змінився, в ньому з’явилась тривога. Не через мене — ні. Вона боялась не впоратись. Не відповідати очікуванням. Адже не кожного дня доводиться знайомитись з генералом ФБР. А тим паче — з чоловіком, який мав значний вплив на твоє кохання.

Вона мовчки кивнула, але я бачив, що в ній вирує буря. І все ж Кара сказала, що хоче познайомитись з людьми, які витягли маленького хлопчика з того пекла, де він колись жив. Її слова чомусь особливо врізались у пам'ять. Вона бачила в мені більше, ніж я сам дозволяв собі бачити. І, можливо, саме тому я не міг від неї нічого приховати.

Так, я ніколи не відчував справжнього тепла в тому домі. Можливо, вони боялись прив’язатись. Можливо, не знали як. А можливо, просто були надто обережні після втрати власної дитини. Я не звинувачував їх. Та й не міг. Вони дали мені шанс. А вже як я його використав — то інше питання. Проте лише з Карою я відчув щось схоже на родину. Те справжнє, щире, до болю живе тепло, яке обпалює, а не лякає.

Тож я вирішив не зволікати. Це, як відривати пластир — боляче, але швидко. І чим довше тягнеш, тим гірше. Кара має побачити, звідки я. І з ким я виріс. Навіть якщо це буде наш перший і останній візит.

Зранку Кара нервувала. Вона пішла з роботи раніше, пояснивши, що хоче підготуватись до вечора. Я не заперечував. Просто спостерігав, як вона ходить по квартирі, зосереджено обираючи сукню, перевіряючи волосся, сто разів передивляючись торт, який спекла ще вчора. Її старання розчулювали. Вона хотіла справити гарне враження, бо їй було не байдуже. А це значило для мене дуже багато.

І коли вона, нарешті, вийшла з ванної, вже повністю готова, я ледь стримав подих. Її довге волосся було розпущене, підколоте з одного боку — простий, але витончений штрих, що відкривав її довгу шию. Макіяж ледь помітний, проте вдало підкреслював природну красу.

А сукня... Чорна, до колін, з білим пояском і відкритими плечима. Вона облягала її фігуру так звабливо, що мені довелось буквально вичавити з себе думки про інше. Зараз не час і не місце. Ми їдемо до моїх батьків.

Ми сіли в машину, Кара тримала на колінах той самий торт — обережно, немов кришталеву вазу. Я відчував її напруження. Вона мовчала, лише час від часу нервово стиснувши пальці. Щоб хоч якось розрядити ситуацію, я простягнув їй руку.

Вона міцно її стиснула і, не дивлячись, легенько кивнула. Їй було страшно. А я... я хотів обійняти її просто тут, сказати, що все буде добре, що вона найкраща — але не міг. Ми обидва зараз йшли по тонкому льоду. І кожен крок міг стати останнім.

Коли будинок вже з’явився на горизонті, Кара завмерла. Я відчув, як її долоня похолола. Наш дім був простий, майже непомітний з дороги. Сірий, з білими віконницями. Його видавали лише акуратні клумби й садок, які моя прийомна мати вперто доглядала. Вона завжди казала, що квіти — це спосіб нагадати собі, що життя триває. Навіть після втрат.

Я вийшов першим, обійшов машину, відчинив дверцята для Кари і подав їй руку. Вона вийшла повільно, наче вийшла на сцену перед повним залом. Батьки вже чекали біля дверей. Батько в светрі й джинсах — незвично, бо я звик бачити його в ідеально випрасуваному костюмі. А мама — у яскравій сорочці й простих штанях. Вона виглядала дещо по-домашньому, але водночас — дуже щиро.

— Синку, — мама одразу ж обійняла мене, міцно, притискаючи до себе. — Я так скучила. Ти зовсім рідко до нас приходиш.

І справді. Але щось у її голосі змінилось. Стало м’якшим. Теплішим. Немов після тієї лікарняної палати вона нарешті побачила в мені не просто вихованця, а сина. А потім вона обійняла Кару. І це здивувало нас обох.

— Кара, я стільки про тебе чула! Тоні тільки про тебе й говорить! – посміхнулась вона. – Називай мене Ріанон. Ми з чоловіком вас дуже чекали.

— А я Даррен, — тихо додав батько й потиснув Карі руку.

Його усмішка була стриманою, але справжньою. І я відчув, що щось у ньому змінилось. Він хотів, щоб у нас все було добре. Якби ми були в інших обставинах...

— Я... Я приготувала торт. Не заведено ж приходити з пустими руками, — несміливо мовила Кара, подаючи коробку з випічкою.

— Він виглядає неймовірно, — усміхнулась мама, приймаючи коробку. — Я вже в передчутті! Але спершу вечеря. Я наготувала стільки всього! Хочу почути думку своєї невістки.

І з цими словами вона взяла Кару під руку та повела в дім. Кара кинула на мене переляканий погляд, але пішла. Я ж ішов слідом, ще не зовсім розуміючи, що відбувається. Все було надто... спокійно. Надто ідеально. Та коли я вже ступив на поріг, батько зупинив мене.

— Вона не знає, — прошепотів він. — Про справжні причини. І нехай все буде саме так. Твоя мати вірить у вашу історію. Давай не псуватимемо їй це. То що, Тоні? Для тебе це все ще — завдання?

І в цей момент я не бачив перед собою батька. Переді мною стояв генерал ФБР. Людина, що не вірила в кохання. Що не бачила більше, ніж план і ризик. Він чекав, що я скажу йому правду — або принаймні підтверджу версію, яку сам збудував.

— Так. Завдання, — прошепотів я.

Ці слова обпекли горло. Вони залишили гіркий присмак. Зрадницький. Бо я знав, що збрехав. Не тільки йому, а собі. Але йому не можна було знати правди. Не зараз. І, можливо, ніколи. Бо сьогодні я обрав. Я зробив вибір. І він — на користь дівчини, яку кохаю.