Глава 37. Кара

Вечір почався так, як я й не очікувала. Варто було лише переступити поріг будинку, як моє серце стиснулося від жаху. Тоні стояв біля кухонного столу, але виглядав так, ніби щойно вийшов із бійки — справжньої, жорстокої, без жодних правил. Побите обличчя, синці на шиї, розбита губа, синець під оком, який починав набувати темно-фіолетового відтінку. Я розгубилася на мить, а потім стрімко підійшла до нього.

— Що трапилося?! — голос мій зірвався на крик, а руки тремтіли. – На тебе що, знову напали?

— Все нормально, — сухо відказав він, ніби я питаю про погоду. – Тут немає про що хвилюватись. Ніхто мені не зашкодив.

— Тоні, ти жартуєш?! – вибухнула я. – У тебе півобличчя в синцях, а рука взагалі виглядає зламаною!

— Це просто… тренування, — кинув він байдуже. — Я зустрівся з Картером.

Картер. Його ім’я прозвучало, як удар. Я чула про нього: колись він був Тоні найкращим другом, майже братом. Але зрадив — зрадив так, як здатен тільки той, хто дуже близько підпустив до себе. Відбив Беатріс. Зрадив довіру. І ось тепер, після всього, Тоні зустрівся з ним. І «потренувався».

Я розуміла, що розпитувати при інших марно — він не скаже. Тож мовчки пішла шукати аптечку. Коли ми залишилися самі, почала обробляти його рани. Обережно, повільно, намагаючись не завдати болю. Хоча в душі мене розривала лють.

— Тренування? – не заспокоювалась я. – Ти називаєш це тренуванням? Це було божевілля! Чи ви вирішили звести старі рахунки?

— Це… було необхідно, — сказав він тихо. — Ми мали з’ясувати дещо. По-чоловічому. Без слів.

— І що, допомогло? – скептично запитала я.

— Не знаю, - Тоні знизав плечима. – Але принаймні я більше не хочу його вбити. Бачиш, вже певний прогрес.

Поки я мазала йому подряпину на скроні, відчула, як він мимоволі злегка схилив голову ближче до моєї руки. І зрозуміла — йому приємно, що я піклуюсь. Можливо, він не звик до цього. У нього було важке дитинство, зневіра, постійна боротьба. Хто про нього дбав? Ніхто. І ця думка раптом боляче вдарила по мені.

— Люди мають право на турботу, Тоні. І ти теж, — прошепотіла я, навіть не глянувши на нього.

Він нічого не відповів. Просто сидів і дозволяв мені доторкатися до нього, з тією самою мовчазною довірою, що виростає між людьми лише з часом.

Наступного ранку я вирішила зробити дещо несподіване — повезти його у свій старий будинок. Те місце, де минуло моє дитинство. Ми обоє мали вихідний, і мені здалося, що це буде правильний момент.

— Ми куди їдемо? — запитав він, коли я посадила його в авто. – Якщо хочеш вбити по тихому мене, то це не варіант.

— У важливе місце, - перервала його я. – Обіцяй, що не питатимеш поки нічого.

— Гаразд, - зітхнув він. – Але я сподіваюсь, там немає інших твоїх колишніх?

Я пирхнула і легко стукнула його в плече. Хлопець ж лише посміхнувся. І в цьому був весь він. Жартує, аби приховати власні почуття.

За двадцять хвилин ми заїхали в старий охоронюваний район. Там ще зберігалися будинки, в яких колись жили багаті родини, але зараз більшість із них стояла пусткою. Охорона працювала лише завдяки впертості мого діда, який досі платив їм, сподіваючись, що я коли-небудь повернуся сюди. Але я не була певна, що зможу. Цей будинок був не лише спогадом, а й болем.

— Це він, — сказала я, зупиняючи машину біля великого двоповерхового будинку зі світлим фасадом і вицвілими ставнями.

— Виглядає, як будинок з кіно, — прошепотів Тоні, вдивляючись у старі вікна.

Ми вийшли. Сад поріс, хоч садівник інколи навідувався. На веранді ще залишилися колись м’які дивани, які нині накриті брезентом. Басейн був сухим, а качелі трохи скрипіли на вітрі, але все ще трималися.

Я відкрила двері, і ми увійшли у вітальню. Меблі були вкриті білими простирадлами, але я чітко пам’ятала кожен предмет. Тут стояло фортепіано, там — камін, а біля нього ми любили сидіти з татом вечорами.

— Тут я народилася, — сказала я. — Жила з батьками. Але після розлучення ми з татом переїхали до дідуся. Йому було важко залишатися тут — усе нагадувало про маму.

Тоні мовчав. Його погляд ковзав по стінах, ніби він намагався побачити все очима дитини, якою я колись була. Дім був хоч і занедбаним, але все ще розкішним. Зовсім не таким як його колись.

— Хочеш побачити мою кімнату? – запитала я.

Він кивнув. Ми піднялися сходами, які трохи поскрипували під ногами. Я зупинилася перед світло-рожевими дверима з малюнками сонечок — мій тато намалював їх, коли дізнався, що в нього буде донька. Це була його перша творча робота після маминого ультиматуму.

Відчинивши двері, я вдихнула знайомий запах — пилу, старих меблів, спогадів. Комната була такою самою, як я її залишила. Метелики на стінах, ліжко з балдахіном, шафа зі скляними дверцятами, у якій я зберігала свої скарби.

— Тепер я розумію, чому ти така, — засміявся Тоні. — Маленька принцеса.

— І що, це погано? – я подивилась на нього.

— Це чудово, — відповів він, підходячи ближче. — Просто... не звик бачити тебе такою. Тут усе таке світле, затишне... схоже на тебе.

Я відвернулася, бо сльози підступили до очей. В голові пронеслись спогади з мого дитинства. До того, як все стало погано. Коли тато ще був поруч зі мною і все здавалось ідеальним.

— Ми були щасливі. Недовго, але щасливі. Я вірила, що це назавжди, - я похитала головою. – А потім все розсипалося.

Він підійшов і обійняв мене зі спини. Це були чудові відчуття, адже він дарував мені турботу та підтримку саме тоді, коли це було потрібно. Я була вдячна просто за те, що Тоні був поруч.

— Мені шкода. Але ти все ще тут, - він посміхнувся. – Ти сильна. І я тут — з тобою.

Я притулилася до нього. Мені хотілося зупинити час. Як шкода, що тато так і не познайомився з моїм чоловіком. Думаю, вони би знайшли спільну мову.

— Тепер ти бачив, звідки я. А я бачила, звідки ти, - тих сказала я. – Ніби ми вже нічого не приховуємо одне від одного.

— Може, й так. А може... ще є щось, - він знизав плечима. – Що залишиться між рядками.