Глава 36. Тоні

Поки все довкола здавалося спокійним, і я справді був щасливий поруч із Карою, щось усередині мене не давало розслабитися повністю. Гнітюча тривога сиділа десь глибоко, ховаючись у тіні кожного спокійного дня, і постійно нагадувала про себе у найменш очікувані моменти.

Я досі не міг змиритися з тим, що люди, які відкрили полювання на Кару, залишалися десь поруч — невидимі, невловимі, немов привиди з темного минулого. Я часто навідувався до відділу, розпитував колег, допомагав з розслідуванням, перевіряв камери, аналітику, списки підозрюваних — та все було марно. Ми блукали в темряві.

І що далі, то більше це мене з’їдало зсередини. Я не міг дозволити собі бути слабким, але й вдавати, що все добре — не виходило. Ця злість потребувала виходу. Випадково чи навмисне, але в той день у залі для тренувань опинився Картер. Він розминався на рингу, мовчки й зосереджено, ніби теж потребував віддушини. Поглянув на мене і кивнув — пропонуючи спаринг.

Спершу ми просто тренувалися — мовчки, по черзі відпрацьовуючи удари. М’язи боліли при кожному русі, але це була приємна втома — така, яка дає змогу заглушити думки. Та як би я не намагався відключитися, згадки про минуле поверталися з новою силою.

Колись ми з Картером були близькими друзями — братами по зброї, якщо хочеш. Але потім з’явилася Беатріс. Вона увірвалася у моє життя, засліпила, заполонила думки, а потім — зрадила. І не просто так, а з моїм напарником.

Я довго не міг пробачити. Може, і не зможу до кінця життя. Але зараз, коли в моєму житті є Кара, все ніби встало на свої місця. Я відчував себе сильнішим. І, певною мірою, навіть щасливішим. Але щось у глибині душі змушувало мене все ж відкрити цю розмову.

— Послухай, — пробурмотів я, трохи розминаючи зап’ястя. — Все хотів тебе запитати. Ви з Беатріс… взагалі щасливі? Тобі подобається таке життя?

Картер застиг на мить. Його постава напружилася, але він зробив вигляд, що нічого не сталося. Продовжував відпрацьовувати удари, наче не почув.

— З чого це ти раптом? — кинув він без емоцій. — Усе нормально.

— Справді? — я зробив крок до нього. — А ти ніколи не думав, що вона з тобою лише через власні вигоди? Бо ти — стабільність. Тому що ти зручний. Не через почуття.

Картер зупинився. Погляд його став холодним, у губах затремтіла ледь помітна лінія. Можливо він і сам думав про це, проте не міг зізнатись. Та й поговорити було ні з ким, бо хлопець не мав справжніх друзів. Принаймні тепер.

— Ти завжди був прямолінійним, Тоні. Але це вже занадто, - буркнув він. – Чого ти взагалі лізеш у моє життя? Тобі ж уже пощастило — маєш Кару. Навіщо тобі ще й ми?

Можливо, він мав рацію. Але справа була не в цікавості. Це був порив — з гіркотою, розчаруванням, бажанням закрити давній рахунок. Десь в глибині душі я сумував за своїм найкращим другом. Він був близьким для мене.

— Вона приходила до мене, — я знизив голос. — І говорила, що досі думає, що зробила помилку. Що, можливо, ще не все втрачено між нами. Ти знаєш, як це звучить? Як зрада. Так, як і тоді.

Його погляд блиснув. І наступної миті кулак Картера опинився в мене під щелепою. Я не встиг навіть підставити руку. Все сталося миттєво. І досить неочікувано для мене.

— Овва, — прошепотів я, відчуваючи смак крові на губі. — Так ось як ми тепер вирішуємо проблеми?

У відповідь — ще один удар, але цього разу я вже був готовий. Відбив його і сам відповів боковим у корпус. Все, як у добрій класичній бійці. Без правил, без плану — просто вивільнення всього, що накопичилося за ці роки.

Почалася справжня сутичка. Ми обидва билися з люттю, яку складно було пояснити. Я — за свою зраду і біль. Він — можливо, за провину чи власні сумніви. Ми обидва мали що сказати, але в той момент говорили лише кулаки.

Картер був вправний, швидкий, його удари мали силу, але мені з дитинства вбивали в голову інше — виживання, витримку, точність. Через кілька хвилин ми обидва ледве трималися на ногах. Він мав синець під оком, розбиту брову і кілька ударів у корпус. У мене — розбита губа, синяк на щоці й пульсуючий біль у плечі.

— Мене Кара вдома вб’є, — пробурмотів я, опускаючись на підлогу. – Я обіцяв, що більше не втраплятиму в такі ситуації. А тут ще й не на завданні отримав.

— Вона про тебе дбає, — раптово відповів Картер. — Коли ти лежав у лікарні, я заходив. Вона не відходила від тебе. Сумніваюся, що Беатріс так само вчинила б зі мною.

Його слова вразили. Він зізнався — був біля мене в той момент. І бачив, як Кара тримала мою руку, як ночувала в лікарні, не зважаючи на втому. Цей образ врізався в пам’ять.

— Давай я тебе відправлю в лікарню? — посміхнувся я, стираючи кров з губи. — Легкий струс мозку ще нікому не завадив.

— Ти коли-небудь буваєш серйозним? — Картер у відповідь хмикнув. — Хоча… так. Коли справа стосується твоєї родини. Завжди.

Він уже збирався йти, коли раптом зупинився й повернувся. Його очі блищали чимось новим — напевно, рішучістю чи, може, надією.

— Послухай. Не так давно я натрапив на дещо в архіві, - сказав він. – Це стосується Ребекки Барроу. Вона ж… біологічна мати твоєї дружини, так?

Я мовчки кивнув. Не розумію до чого хлопець хилив. Та й ця несподівана допомога. Від Картера я такого точно ніколи б не очікував.

— Якщо хочеш, можу спробувати дізнатися більше, - продовжив він.

— Я був би вдячний, — відповів я, цього разу щиро.

— Сам Тоні Харріс буде вдячний мені. — Картер засміявся, як у старі добрі часи, й вийшов.

Я залишився сидіти на підлозі, вдивляючись у прочинені двері. Мене переповнювали змішані почуття: біль, втома, надія, здивування. Можливо, ми з ним не зможемо повернути ту дружбу, що була. Але щось у ньому змінилося. І, можливо, у мені також. Ми обидва пройшли через багато. І, схоже, почали переоцінювати те, що маємо. А ще — тих, хто поряд.