***

Тепер у мене є змога дізнатися більше про цього Тоні. Я сидів у своєму кабінеті, коли Ейден нарешті приніс мені досьє. Папка, наче звичайна — стандартний синій картон, без жодних позначок — але від неї віяло чимось… не таким. Я одразу відчув: у цій історії щось не чисто.

Відкривши її, я почав читати. Народився у Чикаго. Батько — засуджений за шахрайство, ув’язнений, коли хлопчику не було й п’яти. Матір зникла з його життя ще раніше — офіційно "не встановлено місцезнаходження". Потім — усиновлення. Нова родина. Голова сім’ї — держслужбовець, працював у системі безпеки. Виховання суворе, але стабільне. Школа — середній учень, нічого видатного. Університет — факультет комп’ютерних наук, спеціалізація: інформаційна безпека. Після — працевлаштування в управління кібербезпеки. Кар’єра рівна, без стрибків, без особливих відзнак. Занадто рівна.

Я відкинувся на спинку крісла, стиснувши щелепи. Оце якраз і дратувало. Його історія виглядала надто гладкою, як глянцева обкладинка — без зморшок, без плям. Усі дані, всі дати — як по підручнику. Жодного справжнього фото, жодної живої цитати. Жодної згадки про друзів, хобі, характер. Лише факти — нудні, чисті, стерильні. Таке враження, ніби хтось ретельно витирав усі сліди. А це завжди тривожний дзвінок.

Я перегорнув останню сторінку — далі нічого. І від цього ставало моторошно. Мені не подобаються порожнечі. Особливо — в чужих біографіях. Ще більше дратувало те, що Кара зовсім не хоче говорити про свого чоловіка. Наче уникає розмови. Не раз я намагався акуратно підвести тему, запитати щось між іншим — але вона одразу замикалась. Посмішка зникала з її обличчя, а в голосі з’являлася холодна відстороненість. Можливо, вона сама нічого не знає. А можливо — не хоче казати мені правду.

Та головне — вона закохана. Це видно. І це змінює правила гри. Її очі, її рухи, навіть інтонація — усе кричить про те, що вона вважає себе щасливою з ним. А значить, спроби повернути її до себе, викликати старі почуття — марні. Вона вже не моя.

Я стис кулаки. Невже так просто втратити все? Та ні. Я не з тих, хто здається. Якщо емоції не працюють — спрацює інше. Вплив, влада, сила. Треба тільки знайти, до чого підкопатися. І почати варто саме з нього. Бо чим більше я дивлюсь на цього Тоні, тим більше розумію — він не той, за кого себе видає. Я вже збирався знову переглянути документи, коли у двері постукали.

— Гаррі, до тебе прийшли, — почув я голос Лайзи з динаміка.

Ця дівчина дозволяє собі багато. Може тому, що в моменти, коли я був виснажений, вона вміла догодити. Але розуму їй не вистачало. Амбіції — теж. Вона не більше ніж приємне тло в офісі. Легкий комплімент, вчасна посмішка — і все. Не той тип, на якому будується імперія.

— Нехай увійде, — відповів я, не відводячи погляду від останнього рядка в досьє Тоні.

Двері повільно відчинилися, і я підняв очі. Та наступна мить змусила мене завмерти. Я точно не очікував побачити тут його. Фігура в темному костюмі, постава впевнена, рухи точні — без зайвої метушні. Чоловік зайшов до мого кабінету, наче йому це приміщення належить. Його погляд одразу зустрів мій — і я побачив у ньому щось знайоме. Не страх, не повагу — рівність. Неначе ми з ним граємо в одну й ту саму гру, тільки поки ще не обрали ролі.

— Ви здивовані, Гаррі, — сказав гість з ледь помітною посмішкою.

— Скажімо так, я не чекав на старих знайомих, — відповів я, закриваючи досьє перед собою.

— І дарма, - він посміхнувся. Адже саме знайомі люди мають найцікавіші пропозиції.

Я не відповів. У кімнаті повисла напруга. Цей візит обіцяв змінити хід подій. І, можливо, дати мені те, чого я прагнув — контроль.