***

Кара досі не хоче говорити зі мною. Минуло вже кілька тижнів, відколи я вперше спробувала налагодити з нею зв'язок. Спочатку — через її адвокатів, потім — особисто. Жодної відповіді. Жодного дзвінка у відповідь. Жодного короткого повідомлення. Наче мене ніколи не існувало. А колись вона була моєю донькою. Маленька, з білявими кучериками, сміялася і просила, щоб я лишилась удома замість того, щоб летіти в чергове відрядження. І я щоразу обіцяла, що наступного разу обов’язково… Але "наступний раз" так і не настав.

Я намагалась себе переконати, що все це — помилка. Що вона просто образилась. Що їй потрібно трохи часу. Але в глибині душі я знала: це не просто образа. Це щось більше. І, чорт забирай, я впевнена, що винен у цьому її чоловік. Цей Тоні. Невідомо хто, невідомо звідки, з фальшивою усмішкою і бездоганними манерами. Він контролює її. Віддаляє від мене. А мені навіть немає де копати — інформації про нього обмаль. Наче його просто… не існувало раніше. Ні друзів, ні ворогів, ні жодного публічного сліду. Привид.

Я кілька днів підряд безрезультатно переглядала досьє, яке мені передали. Дрібні фрагменти з життя, які не складались у цілісну картину. Це було не схоже на справжнє досьє — радше як майстерно зрежисована обкладинка для прикриття. Я не раз ловила себе на думці, що це може бути підробка. Але навіть якщо й ні — він усе одно щось приховує. Я це відчуваю.

Можливо, потрібно змінити тактику. Я занадто тиснула. Потрібно не ламати, а просити. Виглядати щирою, каючою, вразливою. Врешті-решт, я її мати. І яка б не була дитина, десь у серці вона завжди прагне мати зв'язок зі своєю матір'ю. Якщо правильно підібрати слова, можна буде підібратись до неї ближче. І там уже — діяти. Але я розумію, що з Тоні біля неї це майже неможливо.

А ще є Маркус. Старий лис, хитрий і жорсткий. Батько мого покійного чоловіка. Людина, яка роками тримала все під контролем. І єдина, хто має справжній вплив на Кару. Якщо мені вдасться переконати його, щоб він допоміг, усе може змінитись.

Я довго не наважувалась набрати його номер. Прокручувала в голові десятки сценаріїв розмови. І зрештою — зібралася. Натиснула «виклик». Один гудок. Другий. На третьому він відповів.

— Ало, — сухо сказав знайомий голос.

— Маркус, доброго дня. Це Ребекка Барроу, — я намагалася звучати якомога дружелюбніше, м’яко, з ноткою смутку. – Сподіваюсь, що ти маєш кілька хвилин.

— Я впізнав тебе, — голос залишався крижано-нейтральним. — Для чого ти дзвониш?

Я зітхнула, готуючись до заздалегідь продуманого монологу. Я знала, що з ним буде не просто, бо він ніколи не сприймав мене всерйоз та вважав, що я не пара його синові. Ну так, я була занадто хорошою для такого як він.

— Я… хочу налагодити стосунки з Карою. Я знаю, що колись допустила багато помилок. Поводилась… жахливо. Але вона — моя донька. Єдина, хто залишився, - я намагалась говорити з сумом. – І я хочу просто поговорити. Спокійно. Без вимог. Без грошей. Просто побачитись. Думаю, ти розумієш, як це — хотіти повернути близьку людину.

Я зробила паузу, дозволивши словам осісти. Дала йому час подумати. Але замість відповіді почула лише важке дихання у слухавці. Потім — тиша. А потім вибух.

— Як у тебе взагалі вистачає наглості? — його голос звучав уже не холодно, а вкрай розлючено. — Ти згадуєш про “близькість”? Ти?! Ти покинула її тоді, коли вона була зовсім мала. І ще маєш нахабство зараз прикриватись словами про “сімейний зв’язок”? Ти зруйнувала життя моєму синові, Ребекко. Він так швидко пішов саме через тебе. І я не дозволю тобі впливати ще й на Кару.

— Я не хочу їй зла, — прошепотіла я.

— Ні, — перебив він. — Ти хочеш впливу. Хочеш грошей. Хочеш контролю. Як і завжди. Але більше тобі цього не буде. Кара — доросла. І вона не потребує тебе. Як і я. Вважай, що ця розмова — остання.

І він просто поклав слухавку. Я кілька секунд сиділа, тримаючи телефон у руці, слухаючи довгі гудки. Відчуття було дивне — не біль, не розчарування, навіть не злість. Лише холодне, порожнє усвідомлення: цей шлях — закритий. Я обережно поклала телефон на стіл. Глянула у вікно. Над містом згущалися сутінки, хмари зависали важко й загрозливо. Моя тінь на склі здавалася тоншою, самотнішою. Так, я знала, що навряд чи Маркус погодиться. Але частинка мене все ж сподівалась. І навіть ця наївна надія щойно померла.