***

Та що цей хлопчисько взагалі собі дозволяє? Злість бурлила в грудях, коли Ребекка Барроу з силою грюкнула дверима кабінету. Її підбори глухо стукотіли по мармуровій підлозі, кожен крок — як удар, кожен подих — як змах батога. Хто він такий, щоб говорити їй, що вона маю робити? Як він узагалі насмілився влізти в цю розмову?

Вона стояла перед великим вікном і вдивлялась у далечінь, наче намагаючись знайти там відповідь. Місто пульсувало вогнями, але все здавалося тьмяним і далеким. Її думки розривалися на частини. Головна з них — це нестерпна образа. Кара. Її дочка. Її єдина дочка — і вона знову її відштовхнула. Через нього.

Кохає… — Ребекка скривилася, зневажливо. Так вона сказала. «Я кохаю його, Ребекка». Навіть матір’ю не називає! Аж гидко. Цей Тоні, ця жалюгідна підміна чоловіка — що він зробив, чим зачарував її так, що вона відмовилася навіть вислухати?

Ребекка знову і знову прокручувала ту сцену. Її прохання. Її аргументи. Вона не просила багато — лише те, що їй належало. Вона ж мати! Так, вона не виховувала Кару. Так, залишила її колись, у складний час. Але це ж нічого не означає. Це не забирає її прав. Вона ж Барроу. В її жилах тече кров Ребекки. Вона маю повне право на частину цього грьобаного спадку. І на ці кляті гроші.

І все би склалося. Кара майже погодилась. В її очах з’явився сумнів. Ребекка його побачила. Вона вміла читати людей, як відкриту книгу. Але варто було з’явитись цьому нахабному самцю, як усе зруйнувалося. Його фраза — коротка, різка: «Не роби цього, Кара». І її дочка одразу опустила очі, стиснула губи й відмовилася. Просто так. Одна його порада — і Ребекка опинилася за дверима. Він забрав у неї все. Гроші. Контроль. Доньку. Вона стискала кулаки, поки не побіліли пальці. Та жінка не здасться. Ніколи. Вона Ребекка Барроу. І завжди отримую те, що хоче.

З цими словами вона розвернулася, взяла зі столу сумку та рішуче пішла до виходу. Ліфт здавався повільним, мов на зло. Вона нервово постукувала пальцями по скляній стінці кабіни. Коли, нарешті, двері відчинилися, Ребекка, не озираючись, вийшла на парковку. Її чорний седан блиснув фарами, відгукуючись на сигнал ключа. Вона сіла всередину, важко зітхнула й на мить завмерла.

Її погляд ковзнув по бардачку. Вона різко відкрила його й почала ритися серед паперів, старих серветок, ручок, пом’ятих конвертів. Де ж вона… А ось — біла, ледь пом’ята візитівка з чорним тисненням. На ній — лише ім’я, прізвище і номер. Жодної посади. Жодної компанії. Просто ім’я. Вона знала, що той тип — не з найчистіших. Але зараз їй потрібні були не чистота і мораль. Їй потрібні були гроші. Влада. Ресурси.

Вона набрала номер, притиснула телефон до вуха. Серце билося швидше, ніж зазвичай. Після двох гудків почулося холодне, нечітке дихання, а потім — голос:

— Слухаю, - він звучав напрочуд холодно.

— Це Ребекка, — вона намагалася говорити впевнено, хоч голос тремтів. — Я згодна на вашу пропозицію.

— Добре, міс Барроу. Ми домовились. Ви отримаєте гроші, - сказав він. – Але не забувайте: я не займаюся благодійністю. Ви отримаєте рівно стільки, скільки зможете відпрацювати. Виграш для вас — виграш для мене.

— Я знаю, на що йду. — Її голос уже звучав чітко. — Просто скажіть, куди їхати.

Голос на іншому кінці вимовив коротку адресу, і дзвінок обірвався. Ребекка поклала телефон на сидіння, завела двигун. Машина плавно рушила з місця. Її обличчя вже не виражало жодних емоцій. Тепер усе залежало від неї. Її план змінився. Але мета — лишилася та сама. Кара ще пожалкує, що відмовила матері. І цей Тоні — він ще заплатить. Ребекка не програвала. І не збиралась починати зараз.