Глава 55. Тоні

– Тоні, ти точно вирішив зробити це? – вкотре запитав мене батько, його голос звучав як завжди суворо, але водночас у ньому відчувалася прихована тривога, яка видавалася сильнішою, ніж слова.

Я зітхнув, відчуваючи, як усередині перехоплює подих. Це рішення було для мене непростим, і я розумів, що воно змінить усе. Моє життя, наше майбутнє, кожен його день. Але я не міг більше жити у постійній тривозі.

– Так, – відповів я нарешті, усміхаючись. – Я більше не хочу працювати у ФБР. Я хочу будувати справжню родину з Карою. Хочу, щоб ми жили спокійно, без страху, без того постійного ризику, що кожен виїзд може стати останнім. Якщо ми плануємо мати дітей, то я хочу бути поряд із ними, бачити, як вони ростуть, а не лежати в лікарняній палаті після чергового завдання.

Батько мовчав, його обличчя було кам’яним, він дивився на мене довго, немов хотів знайти у моїх словах якусь помилку. Я був його найкращим агентом, і навряд чи він хотів втрачати такого співробітника. Потім знову запитав.

– А робота? Ти ж завжди любив це, - продовжував він. – Ти ж жив цим. Ти був у захваті від кожного завдання, від кожної місії.

Я посміхнувся і повільно поклав руки на стіл. Інколи потрібно розставляти пріоритети. Я занадто добре пам’ятав історії інших агентів, які втрачали все. І не готовий переживати такий же біль.

– Марк запропонував мені посаду ІТ-директора у своїй компанії. Я дав згоду. Це – шанс працювати у сфері, яка мені давно подобається, - пояснив я. – Крім того, «Riddel Inc.» поступово перейде у власність Кари, бо її дід давно хоче відійти від справ. І вона потребуватиме допомоги. А якщо це не спрацює, то я завжди можу стати ілюзіоністом, – жартував я, намагаючись розрядити атмосферу. – Варіантів багато, головне — бажання.

Батько злегка посміхнувся, але відповів стримано. Він взагалі завжди залишався тим же генералом, що сталевою рукою керував цілим відомством.

– Знаю, ти зможеш дати собі раду, - сказав він.

Ці слова наче розрядили напругу, що стояла в повітрі. Я розумів, що цей момент став переломним. Було важко зробити цей крок. Адже ФБР було для мене не просто роботою — це було покликанням, частиною моєї ідентичності. Але кохання, майбутнє, спокійні ночі без тривожних дзвінків і ризиків — це було важливіше.

Я сподівався, що батько сприйме моє рішення з розумінням, що не стане підставою для конфліктів чи образ. Мовчки він підписав рапорт на звільнення, передаючи мені документ, і я взяв його, відчуваючи, як на душі ставало легше і водночас страшно.

– Тоні, – раптом почув за спиною голос батька.

Я обернувся і побачив, що він піднімається, його кроки стають впевненішими, а погляд теплішим. Я не очікував, що зараз відбудеться щось таке. Він підійшов до мене і, ніби забувши про суворість, обійняв мене міцно. Так, що я злякався, що всі ребра тріснуть. Я посміхнувся всередині: навіть найсуворіший генерал, який роками керував цілим підрозділом ФБР, був людиною, що може любити і хвилюватися.

– Синку, – прошепотів він, – я дуже радий за тебе. Мені знадобився час, щоб усвідомити найголовніше. А для мене найголовніше — щоб ти був щасливий. Якщо ти хочеш піти з ФБР, я тебе завжди підтримуватиму.

Його слова були як бальзам на душу. Я відчув, що ця хвиля прийняття долає мене, стирає роки тривог і непорозумінь. Він не був сумним через те, що втрачає хорошого агента. Батько хотів впевнитись, що я роблю те, що по-справжньому хочу. Все ж він мене дуже сильно любив.

– Тільки не забувайте заходити в гості з Карою, – додав батько з посмішкою, яка тепер була щирою. – Мама сумує за вами.

– Невже ми станемо звичайною родиною? – сміявся я, піднімаючи брови.

Він кивнув, і я зрозумів — це не жарти, це щось нове, щось справжнє. Ми були готові до нових кроків. І це буде не простий шлях, бо я все ще інколи сприймав його як керівника. Але принаймні нам є куди рухатись.

Наступного дня ми справді прийшли в гості, або, скоріше, запросили їх до себе. Минуле, як важка тінь, залишалося позаду, і перед нами було нове життя. Мені складно було навіть уявити, що за кілька місяців все може так змінитися — стільки років роботи, що здавалась безмежною, і раптом — новий шлях.

Вийшовши з будинку батька, я одразу помітив, що на мене чекала Кара. Вона стояла під старим деревом, що розкидав тінь на тротуар, вбрана у просту сукню, але для мене вона була найкрасивішою.

Відтоді, як Гаррі, Олівія та Реббека були затримані, ми нарешті могли вільно ходити вулицями. Але я все одно відчував відповідальність за неї. Хоча тепер її не називати офіційно дружиною — адже ми розлучені, і нове весілля вирішили відкласти, — у моєму серці вона була найріднішою людиною.

– І як відреагував батько? – спитала вона, коли ми разом крокували вниз по тихій вулиці, що була залита теплим сонцем. – Він дуже незадоволений?

– Ні, навпаки, – відповів я з посмішкою. – Думаю, він навіть зітхнув з полегшенням, адже я стільки разів ледь не загинув. Виявляється, тато дійсно дуже хвилюється за мене.

Кара схилила голову, її очі сяяли розумінням. Вона завжди вірила, що насправді генерал дуже боявся за свого сина і не хотів втратити ще одну дитину.

– Він тебе дуже любить, хоч ти й не його рідний син, - посміхнулась вона. – Він виховував тебе роками, і я впевнена, що в ньому довгий час боролися два почуття — гордість і страх. Тепер він нарешті заспокоїться. Як і я.

Я замислився над її словами. Вони торкалися мене глибше, ніж будь-хто міг подумати. Раніше я боявся, що не зможу відійти від справ, що моє рішення стане розчаруванням для тих, хто сподівався на мене. Але тепер я бачив, що справжня сила у тому, щоб слухати своє серце.

– Я довго не міг наважитися, – тихо сказав я. – Але тепер це точно те, що мені потрібно. І я щасливий, що ти поряд.

Ми підійшли до будинку, але йти туди зовсім не хотілося. За вікном була чудова погода, легкий вітер грав листям, і здавалось, що весь світ живе своїм спокійним життям.

– Може, ще трохи прогуляємося? – запропонував я, тримаючи Кару за руку.