Глава 54. Кара

Після того, як Гаррі вистрілив у Тоні, я просто не розуміла, що зі мною відбувається. Свідомість наче розірвалася на шматки, і одна єдина думка вирвалася на поверхню, витіснивши всі інші: Тоні може померти. Цього разу відчуття було інакшим — глибоким, пронизливим і справжнім. Мені здавалося, що я вже бачу, як життя залишає його тіло, і ця думка стискала грудну клітку так сильно, що здавалося, ось-ось зупиниться серце і в мене.

Я навіть не встигла усвідомити, що роблю, як кинулася рятувати його. Мабуть, у момент небезпеки ми керуємося чимось інстинктивним, незрозумілим для розуму. Не знаю, як мені вдалося встигнути швидше, ніж куля долетіла до Тоні, але в той момент це було єдине, що мало значення — врятувати його. Відчуття того, що він близько, наповнювало мене силою і одночасно страхом. Пам’ятаю лише його стурбоване обличчя, обрамлене холодним світлом ламп, і раптову темряву, що накрила все навколо.

Я не могла сказати, скільки часу минуло, бо у тій безмежній темряві не було ні годинника, ні сонця, ні навіть звуків — лише я і мій розум, що поступово відключався. Десь в глибині свідомості лунав голос — тихий, майже шепіт, який кликав мене, благав повернутися.

Але я не могла зрозуміти, кому він належить. Поступово все забувалося: ім’я, місце, час. В пам’яті лишалися розмиті образи, які не могли скластися в ціле. Я намагалася згадати своє ім’я, але в голові крутилися лише варіанти: Кіра? Кора? Ні, Кара. Здається, це було правильно.

Решта спогадів стерлася, наче хтось вирізав їх гострим лезом. Лише обличчя одного хлопця лишалося ясним — він весь час кликав мене на ім’я, і це ім’я викликало в моєму серці дивне тепло, яке ніби світили світлом надії.

Я не могла втриматися — мене тягло до нього, і я вирішила піти слідом за тим голосом, навіть не знаючи, що мене чекає. Було відчуття, що цей хлопець — моя опора, моя рятівна нитка у всьому хаосі. Я відчувала, як його голос стає міцнішою, як він веде мене крізь темряву, поволі наповнюючи світлом і життям.

Коли я відкрила очі, перше, що вдарило мене — яскраве біле світло, що різко вдарило у зір, змушуючи щільно заплющити очі. З часом я почала звикати до цього світла і побачила навколо себе знайомі лікарняні апарати, які пищали, міряючи ритм мого серця і дихання. Я лежала на широкому білому ліжку, а біль від поранення ще відчувався в моєму тілі, однак з кожним вдихом я почувала, що трохи оговтуюся. Повернула голову вправо — і побачила його.

Тоні сидів біля мене, його погляд був повний тривоги і полегшення одночасно. Його очі не відривалися від мене, наче він боявся, що я знову зникну. Коли ми зустрілися поглядами, він посміхнувся, така легка і щира посмішка, яка змусила мене відчути тепло навіть у цьому стерильному холодному приміщенні.

— Нарешті ти отямилася, — м’яко сказав він, голос тремтів, але в ньому звучала безмежна радість.

Я хотіла одразу дізнатися, скільки часу я була без свідомості. Важко було тримати очі відкритими, бо світло надто яскравим. Але нарешті це було приємний дискомфорт. Я була живою.

— Скільки я спала? – прошепотіла я. – Скільки мене не було?

— Два дні, — відповів він, стискаючи мою руку міцніше. — Ми вже боялися, що ти ніколи не прокинешся.

Він підсів ближче, і я відчула, як з його теплої руки йде підтримка і сила. Це був той самий Тоні, на якого я завжди могла покластися.

— Як ти себе почуваєш? — тихо поцікавився він. – Ти повернулась до нас.

— Поранення болить, а тіло ледве тримається, — я намагалася посміхнутися, щоб не турбувати його зайвими тривогами. — Але все інше, здається, добре. А як ти себе почуваєш?

— А я? — підморгнув він. — Зовсім здоровий і готовий на все, щоб тільки ти була в порядку.

— А що з Гаррі? — запитала я, пам’ятаючи про викрадача.

— Він і Олівія зараз чекають свого вироку. Їх спільників не було, лише охорона, яка виконувала накази, — Тоні розповідав, і я бачила, як у його очах палає вогонь справедливості. — Реббека теж скоро опиниться у в’язниці. Найголовніше для нас — що ти прийшла до тями. Твій дідусь, Марі, мої батьки і навіть Картер тут були. Всі дуже за тебе хвилювалися.

Я глянула на Тоні і посміхнулася, помітивши, як між нами відновилася ця міцна нитка довіри і тепла. Я повернулась завдяки йому. Це зараз я розуміла, що чула його голос. Він не дав мені загубитись в темряві.

— Виглядає так, ніби ти з ним помирився, — сказала я, маючи на увазі Картера. — Це добре, він твій найкращий друг. Думаю, так і залишиться.

— Сподіваюся, — відповів він, ніжно поцілувавши мою руку. — Кара, пробач мені... Тоді... Коли Беатріс поцілувала мене, я не знав, що робити. Шок був більший за мене. Я шкодував кожну хвилину, що образив тебе. Пробач, будь ласка. Я кохаю тебе сильніше за все на світі і не хочу нічого приховувати.

Я бачила, що він говорить правду. Його очі були відвертими, а слова йшли від самого серця. Все інше, що колись було між нами — непорозуміння, сумніви, навіть біль — тепер відступило. Ми були разом, і це було найголовніше.

— Це ти мені пробач, що я повірила Беатріс, — відповіла я, підводячись на ліжку, спираючись на подушку. — Ми стільки пройшли разом, тепер готові до всього.

— Точно. Але я б хотів, щоб надалі все було тихо і мирно, — засміявся Тоні. — Але ти тепер не моя дружина, так що доведеться поки що обмежитися звичайними стосунками.

— Тобто в нас буде нормальна історія? – запитала я.

— Ні, — усміхнувся він. — Такого ніколи не буде. Але це робить її тільки цікавішою.

Раптом хтось постукав у двері, і мене почали обіймати, питати про здоров’я, хвилюватися, піклуватися так, ніби я була крихким склом. Всі мої страхи і переживання почали відступати — я жива, з Тоні, і нас не змогло розлучити навіть смерть. Навколо були люди, які турбуються, і я відчувала, що нарешті можу знову жити.

Це було справжнє диво — пережити викрадення, замахи, неочікуване одруження і все це на тлі шаленої пригоди, яку можна було б зняти у Голлівуді. Та найголовніше — що тепер я мала своє життя, і поруч зі мною був той, хто завжди захистить і підтримає. Тепер я знала — буду боротися за наше щастя до останнього подиху.