Глава 53. Тоні

Як тільки на екрані мого телефону зазвучав дзвінок, я відчув, що серце завмерло в грудях. Це була вона — Кара. Мить, яка здавалася нереальною, і яку я чекав із жахом і надією одночасно. Кожне її слово, кожен звук у голосі був для мене як ковток повітря в прірві відчаю. Здавалося, світ навколо зупинився — ніщо інше не мало значення, окрім її голосу і того, що вона жива.

Спеціалісти ФБР миттєво зайнялися відстеженням сигналу її телефону. Це була якась закинута будівля, стара і темна, що належала Гаррі — чоловіку, якого я одразу не полюбив. Ще при першому знайомстві він викликав у мене підозру, але зараз часу на роздуми не було.

Я не гаяв часу, швидко зібрав команду, озброївся до зубів і вирушив на задану адресу. GPS-навігатор безпомилково проклав маршрут, а я сидів за кермом, поруч — Картер. Його підтримка була для мене немов якір в бурхливому морі. Хоча він втратив дружину, боляче переживав це горе, він був зі мною, і я цінував це понад усе. Справжня дружба — це не слова, а дії, особливо у такі моменти.

З кожним кілометром хвилювання лише зростало. Мені здавалося, що кожна секунда може стати останньою для Кари. Звичайно, я намагався себе переконати, що ми встигнемо, що вона сильна, що її сила і наші зусилля зможуть подолати цей жах.

Але в глибині душі я знав — це була гра на межі життя і смерті. Коли ми нарешті під’їхали до будинку, я помітив посилені заходи безпеки. Охорона, хоч і не професійна, була серйозною перешкодою. Тож я наказав команді чекати на місці десять хвилин і лише після цього влаштовувати штурм, а сам тихо увійшов у будинок. Пам’ятав, що головне — діяти швидко і обережно.

У вітальні мене чекала Олівія. Вона моментально потягнулася за зброєю, але Картер був швидшим і знешкодив її одним рухом. Я наказав йому залишатися тут, охороняти це приміщення, а сам рушив шукати Кару. Відчував, що вона не у верхніх кімнатах, бо підвал — найочевидніше місце для утримання заручників. Знайшовши вузькі сходи, обережно спустився вниз.

Там, у темряві підвалу, побачив страшну картину. Кара стояла гордо, незламно, перед Гаррі, який злісно посміхався, тримаючи в руках пістолет.

— Я ніколи не здамся і не допоможу тобі, — твердо сказала вона.

— Тоді доведеться тебе вбити, — відповів Гаррі, навівши пістолет. — Твоє останнє слово. Сподіваюсь, воно запам’ятається мені на все життя.

— Краще померти, — спокійно, але рішуче відповіла Кара. – Адже я кохаю лише свого чоловіка.

У ту ж мить я увійшов у приміщення. Це стало неабиякою несподіванкою не лише для Гаррі. Навіть Кара не очікувала мене тут побачити.

— Опусти зброю, — суворо наказав я.

Кара глянула на мене з полегшенням, але Гаррі світився люттю. Він ненавидів мене, хоча ми особисто зустрічались лише декілька разів. Проте кожен, хто намагається зашкодити моїй коханій – має заплатити за це.

— Ну що ж, давно не бачивись, Тоні. Цікаво, як ти нас знайшов? Для агента ФБР це не так складно, правда? — з посмішкою й насмішкою промовив він. — Особливо враховуючи, скільки секретної інформації ми змогли приховати. Ти і гадки не мав, скільки я вклав зусиль.

— Я вже сказав: опусти зброю, — повторив я, намагаючись зберегти спокій.

— Знаю, що зараз не на моїй стороні, але встигну зробити, що планував. Вбити її. Це буде моє відплата, поки я сидітиму у в’язниці. А коли вийду — ти помреш, Тоні, — злісно насміхався він. — Ти зруйнував моє життя, тепер моя черга.

В його словах звучала справжня божевільна ненависть. Все через гроші, через відчай, через втрати. Зрозумів, що зараз потрібно діяти швидко, бо час закінчується. Я повільно наближався до Кари, тримаючи в руках зброю, але готувався віддати життя за неї. Вона має вижити будь якою ціною.

— Стріляй у мене, але не чіпай її, — сказав я твердо. – Ти ж хочеш помститись. Ну то давай, я тут.

— Ні! — крикнула Кара, намагаючись втрутитися.

Гаррі не звернув уваги. Він навів пістолет на мене і вистрілив. Але я навіть не відчув поранення — Кара закрила мене собою, прийнявши кулю на себе. В ту ж мить у двері ворвались агенти ФБР, і Гаррі був миттєво затриманий.

Кара повільно сідала на підлогу, а червона пляма крові розповзалася по її сорочці. Я схопив її на руки, намагаючись не допустити падіння.

— Ні, Каро, будь ласка, не йди. Я ж мав захистити тебе, — прошепотів я, відчуваючи, як сльози безупинно котяться по щоках.

— Я не хотіла втрачати тебе... — слабко промовила вона. — Не можу уявити світ без тебе, особливо зараз...

— Ти повинна вижити. Ми врятуємо тебе, я це обіцяю, — говорив я, встеляючи в її очі всю свою волю до боротьби.

Рвонути вгору було непросто, адже її вага відчувалася надважкою. Але я не міг дозволити собі зупинитися. Картер і батько вже чекали, стурбовані і напружені.

— Що сталося? — запитав тато, бачачи наше становище.

— Кара поранена. Вона врятувала мене. Потрібна негайна медична допомога, — відповів я.

— Поїхали, — кивнув батько. — Картер, ти залишаєшся і контролюєш місце.

Я не звертав уваги на жодні інші справи. В цей момент існувала лише одна мета — врятувати Кару. Вона стала моїм світом, яким я жив і дихав. І зараз я не міг дозволити знову залишитися наодинці з темрявою, яка поглинала мене без неї.