Глава 50. Кара

Я не змогла стримати себе і розповіла дідові про все — про те, що трапилося між мною та Тоні, про його роботу в ФБР, про підступи, зраду і весь біль, що зараз проживаю. Знаю, він вже знав, що Тоні — агент, адже його батько — давній друг Маркуса, і ця інформація час від часу просочувалася в наші розмови.

Але навіть попри це, коли я все виклала йому, дід не стримався — його очі наповнилися сумом і розчаруванням. Це був той самий сум, який відчувають, коли втрачають довіру до тих, кого любиш.

Я бачила, як він не знає, що сказати, як шукати слова, щоб заспокоїти мене, але розумів, що біль, який я відчуваю, не минає так просто. Для нього Тоні був більше, ніж просто знайомий — це була людина, яка мала стати частиною нашої сім’ї, нашого світу. Його вчинок став для діда ударом, який він не очікував.

Навіть Марі, моя подруга, що завжди ставилася до хлопців з іронією і частими жартами про їхню «рогату природу», була приголомшена. Вона, яка ніколи не віривала в щирість почуттів, цього разу змушена була визнати, що те, що сталося, не можна пояснити звичайною байдужістю чи легковажністю. Це було щось більше, і їй теж було боляче дивитися на моє розбиття.

Але від того не ставало легше. Навпаки — біль здавалося, ріс у геометричній прогресії, немов тінь, яка розростається й накриває все навколо. Кожен день на роботі я була мов зомбі, холодна і відсторонена, виконувавши свої обов’язки без натхнення. Щось всередині мене наче зламалося, і я просто існувала на автоматі. До мене приставили нового агента, який уважно стежив за кожним моїм кроком, мов тінь. Він не заважав, не питав зайвого, просто був поруч — нагадування про те, що я більше не сама.

Думки про Тоні не покидали мене ні на хвилину. Я сумувала за ним — за його запахом, що залишився на футболці, яку я не наважилася викинути. За його ніжністю, за тими хвилинами, коли світ здавався безпечним і я була щасливою. Та навіть футболка стала символом тієї втраченої любові, частинкою минулого, яку я тримала, не готова відпустити.

Тепер я була вільною дівчиною, але душа моя була у полоні сумнівів і болю. Я не знала, як жити далі, як будувати своє майбутнє. Адже колись я вже мріяла, і ці мрії розбилися, наче тонке скло.

Сьогодні був вихідний, і Марі кликала мене кудись вийти, спробувати розвіятися. Але мені не хотілося ні з ким говорити, я хотіла просто побути сама. Сиділа на дивані, дивилася в одну точку, ніби застигла у часі. Серце пекло, душа кричала, а сльози давно вичерпалися, залишивши тільки відчай.

Навіщо ж люди так мучаться? Чи дійсно є сенс у цьому стражданні? Можливо, лише після болю ми починаємо цінувати справжнє, те, що раніше здавалося буденним.

Раптом я почула шум у коридорі. Моє серце забилося частіше. Маркус поїхав у справах, всі працівники вже пішли, у нас ніколи не було домашніх тварин — а агент стояв поряд зі мною. Це насторожило й його, і він почав діставати пістолет. Але йому не вдалося вистрілити.

У дверях з’явилася Реббека — моя мати. Вона різко вистрілила в агента Медокса. Той упав, але ще ворушився. Я підстрибнула в пошуках виходу, але всі шляхи були заблоковані. І, що найстрашніше, я не знала, чи вона прийшла одна.

— От ми й зустрілися, доню, — холодним голосом промовила вона, націлюючи пістолет на мене. — Нарешті без твого сторожового пса. Він багато нам заважав. Треба було всього лише переконати тебе, що він зрадник. Чудова ідея, чи не так?

Несподівано я не відчула страху, тільки холодний спокій. Мене більше не дивувало, що це вона — та, кого я мала називати матір’ю, виявилася ворогом.

— То це ти була за всім цим? — холодно поцікавилася я.

Вона знизала плечима. Мені хотілось щось кинути в неї, бо зараз злість вирувала в мені. Я вже і так знала правду. Як можна бути настільки жахливою матір’ю?

— Ти сама винна, що не дала мені грошей. Я ж не можу без них, - фиркнула вона. – Мені набридло, що ти все отримуєш легко, а я залишаюся з порожніми руками.

Її слова пронизували мене, як гострі стріли. Я бачив, що агент Медокс ще подавав ознаки життя, і, можливо, вже викликав допомогу. Тому я мусила вигадати, як виграти час. Бо моя мати — божевільна, і це можна використати.

— Ти теж могла мати все, — відповіла я, намагаючись звучати впевнено. — Але вибрала свободу.

Вона зареготала з глузливою посмішкою. Від цього я почала її ще більше ненавидіти. Хоча куди б більше. Мені хотілось просто знищити її. Та зараз перевага була на боці Ребекки.

— Я ніколи не кохала твого батька. Вийшла за нього через розрахунок, - продовжувала вона. – Планувала об’єднати дві великі імперії, але ви все зіпсували. Тепер я помщуся, – зброя не відводилася від мене ні на мить. — Ти будеш жива, але не ціла. Одне поранення тебе не вб’є.

Вона натиснула на курок, але нічого не сталося — патрони закінчилися. Вилаявшись, дістала довгий ніж і кинулася до мене. Я знала, що це мій шанс. Почала тікати, але вона швидко наздогнала. Ніж опинився біля мого горла.

— Не рухайся, інакше буде боляче, — прошипіла з диким блиском в очах. — Тоні тебе кохає. Це бачили всі, а ти сумнівалася.

Я відчула, що змиритися з цим неможливо. Померти чи стати заручницею — обидва варіанти страшні. Раптом у вітальню вбігли Тоні і Картер, тримаючи пістолети. Вони рухалися злагоджено, як добре відточений механізм.

— Поклади ніж і відпусти Кару, — скомандував Тоні. — Тікати нікуди. Інші агенти вже на шляху.

— Кара дасть мені гроші — і тільки тоді піду, - Ребекка посміхнулась. – Ви обіцяєте відпустити мене.

Її слова прозвучали як жарт, настільки нереальні. Вона сильно натиснула ніж на мою шию, і я відчула різкий біль. Кров гарячими струмками потекла по шкірі. Тоні сіпнувся, готовий вистрілити. Картер вистрілив у руку матері — і вона впала. Тоні рвонув мене до себе, звільнивши від Реббеки, яку повалив на підлогу і надів наручники. Я була занадто шокована, щоб говорити, але чула, як Тоні ніжно гладить мене по голові, шепоче заспокійливі слова.

Це все закінчилося. Але біль від того, що це зробила моя рідна мати, здавалося, пронизував мене наскрізь. Я не могла стримати сліз...