Глава 49. Тоні

Досі не можу повірити, що все сталося саме так, як сталося. Те, що Беатріс поцілувала мене — і що це побачила саме Кара, мені й досі здається чимось нереальним. Немов це страшний сон, від якого я не можу прокинутися. Я бачив той біль у її очах, бачив, як вона дивилася на мене, наче я зрадив її найгіршим способом.

І це була правда — я зрадив, хоч і не хотів цього, і я не відштовхнув Беатріс, хоча повинен був це зробити. Цю помилку я ніколи не зможу пробачити собі. Вона стала тим каменем, що поховав наше щастя, те, що ми будували з Карою. Тепер я відчуваю, що не заслуговую на неї, що більше не гідний її кохання і довіри. І ця думка жорстоко тисне на моє серце, змушує мене бажати стерти цей момент, забути все, що сталося.

Я сказав Беатріс лише одну фразу — щоб вона трималася від мене подалі. Бо я її ненавиджу. Ненавиджу за те, що вона зробила, але ще більше — ненавиджу себе за те, що дозволив цьому статися. Обручка Кари лежала зараз у мене, і я ніколи не подарую її іншій жінці.

Хоча десь глибоко всередині мене ще тліє слабка іскорка надії, що, можливо, нам вдасться повернути все назад, відновити наше кохання. Та я знаю — це майже неможливо. Наступного дня, коли прибули мої речі з дому Ріддель, я остаточно зрозумів, що між нами немає нічого, окрім ненависті.

Кара хоче позбутися мене, і це зроблено не спонтанно. Вони всі — її батько, агенти, навіть новий чоловік, якого приставили їй поруч — зробили все, аби розлучення пройшло якнайшвидше. На наступний день папери вже були на столі. Відчуття безсилля і провини мене роз’їдали зсередини.

Кілька днів я сидів удома, дивився в одну точку, втрачений у своїх думках. Вперше за дуже довгий час я почав пити. Останній раз це було в Лас-Вегасі — у той пам’ятний вечір, коли все і почалося. Я тримав себе у руках, бо постійно думав про Кару, про те, що маю бути поруч, захищати її.

А тепер її захищає хтось інший — чужий агент, і я не маю права навіть підійти близько. Ця думка різала найглибше — уявити, що поруч з моєю дружиною тепер хтось інший, що вона може довіряти комусь ще, було нестерпно.

Навіщо взагалі придумали кохання, якщо воно приносить лише біль? Чому двоє не можуть бути щасливими разом без проблем, без обману, без зради? Чому завжди є якісь перешкоди, що руйнують мрії? Напевно, тому що кохання — це не просто слово, це боротьба, це ризик. І зараз я зіткнувся з тією перешкодою, яку не зможу подолати.

Раптом я почув, як відчинилися двері. Здивувався, адже зовсім забув їх зачинити — нащо, якщо я не хотів нікого бачити? Але відсіч я міг дати будь-кому, навіть у такому стані. Та не довелося — це був Картер, мій друг і колега, який присів поруч. Він виглядав не набагато краще за мене — теж втрачений, розбитий.

— Ти як? — тихо спитав він.

— Прекрасно, — відповів я з гіркою посмішкою. — Хіба це не видно?

— Мені шкода, що ви з Карою розійшлися, — промовив він, глянувши на мене з жалем. — Я бачив все, що сталося того вечора, бо був неподалік. Взагалі-то я чекав на Беатріс, хотів поговорити з нею по дорозі додому. Але те, що вона зробила — це просто жахливо.

— Чудова в тебе дружина, чи не так? — саркастично відрізав я, ображений до глибини душі.

— Вже ні, — похитав головою Картер. — Я подав на розлучення. Намагався з нею говорити, та вона сказала, що їй байдуже. І якщо треба, вона легко знайде когось кращого. Беатріс мене ніколи не кохала. Вона просто думала, що зі мною їй буде зручніше. А я — дурень, закоханий і сліпий. Занадто пізно відкрив очі.

— Тобто ми обидва стали холостяками дуже несподівано, — сказав я, відчуваючи смуток і гіркоту.

Все відбулося так швидко, що я ледве встигаю усвідомити, що відбувається. Ще тиждень тому я був щасливий, адже поряд була Кара, я міг називати її своєю дружиною. Тепер у мене залишилась лише самотність і розбите серце, і я сам винен у всьому.

— Мені дуже шкода, що так вийшло, — мовив Картер, дивлячись мені в очі. — Але час лікує, і, можливо, все буде добре. Вона ще все обдумає. Тому не варто так сильно хвилюватися.

— Мабуть, — знизав плечима я. — Але дякую, що ти зараз зі мною. Твоя підтримка мені дуже потрібна, особливо після того, як я втратив не лише кохану, а й найкращого друга.

— Повір, Тоні, я теж кожного дня про це думаю, - сказав він. – Якби я тоді знав, чим все закінчиться, то ніколи б не починав цю гру з Беатріс.

— Але тоді, можливо, я не зустрівся б з Карою, — усміхнувся я крізь біль. — Хочеш випити?

Він кивнув, і я простягнув йому пляшку. Так ми сиділи, розмовляючи ні про що, але це вже було краще, ніж мовчати. З кожним ковтком мені ставало трохи легше, бо я не був сам. Картер був поруч, і це значило дуже багато. Ми вирішили, що Беатріс більше не стане між нами, що ми зможемо відновити нашу дружбу.

Але раптом пролунав дзвінок у телефон. Я зніяковів — адже на відпустці, і ніхто не повинен мене турбувати. Проте це був дзвінок від батька.

— Тоні, терміново їдь у будинок Ріддель, — сказав він серйозним голосом. — Наш агент викликав підкріплення, і ми навряд чи зможемо приїхати вчасно. Карі потрібна твоя допомога.

— Їду, — відповів я, клацаючи слухавку.

Я швидко піднявся, почав вдягатися, а Картер здивовано дивився на мене. Але зараз інші пріоритети — життя Кари важливіше за все.

— Що сталося? — запитав він.

— Кара в небезпеці, — сказав я, намагаючись стримати хвилювання. — Я маю їхати.

— Я їду з тобою, — твердо заявив він. — І навіть не думай заперечувати, я буду поряд.

Я кивнув, відчуваючи вдячність за таку підтримку. Дістав зброю зі сховку, і ми вже були готові до виїзду. Головне — аби з Карою все було гаразд. Їй байдуже, що я для неї тепер — чоловік чи ні. Зараз вона просто в небезпеці, і я ніколи не пробачу собі, якщо щось трапиться. Нехай краще помру я, аніж вона.