Глава 48. Кара

Ці слова Беатріс не залишали мене в спокої. Вони як отруйний дзвін у голові повторювалися знову і знову, лоскотали нерви і викликали безсоння. Вона говорила так впевнено, так переконливо, що у мене виникало відчуття — а раптом це все правда? Раптом він дійсно не той, ким здається?

Мої думки літали в різних напрямках, намагаючись знайти хоч якесь пояснення. Але ж я відчуваю — я знаю, що Тоні мене кохає. Це відчуття глибоке, щире, непідробне. Воно живе в кожному погляді, у кожному дотику, у кожному слові. І все ж ці сумніви, як тінь, не хотіли відступати.

Я пам’ятала, як колись чувала історію про нього і Беатріс — розповідав мені це хлопець, який колись був поруч. Але він бачив лише частину картини, не всю правду. Я не знала, як усе виглядало насправді, і чи було це насправді. Ні, я не могла дозволити собі думати про це. Минуле — це минуле, а ми живемо тут і зараз. І моє тут і зараз — це він, Тоні, мій чоловік, моя опора, моя любов.

Та сумніви таки тиснули, підкрадалися непомітно і все ж кликали з глибини душі: «Ти впевнена?» Це стало нестерпно. Я розуміла, що Тоні має знати, що я знаю. Що його минуле не залишає мене байдужою, що слова Беатріс резонують у моїй голові.

Я не могла мовчати. Тому, попередивши Олівію, що піду раніше, я вирушила до управління. Тоні казав, що залишиться допізна, тож він там мусить бути. Щось у моїй душі підказувало — потрібно це зробити, з’ясувати все.

Коли я під’їхала до будівлі, мене охопило погане передчуття. Якесь холодне, неприємне відчуття, що щось піде не так. Я завжди намагалася не довіряти цій інтуїції, адже вона мене неодноразово підводила. Але цього разу вона кричала, що треба бути готовою до найгіршого.

Я залишила машину і попрямувала до входу. І вже здалеку побачила те, що вибило мене з колії — Беатріс і Тоні стояли надто близько один до одного. Вони говорили тихо, але я бачила, як він слухає її, і вона посміхається з тінню перемоги на губах. І раптом вона нахилилася, притягнула його до себе і поцілувала.

Це був удар у саме серце. Як ніби хтось гострим ножем різав мої мрії, надії і довіру. Мене охопило відчуття нереальності — я ніби потрапила у жахливий сон, з якого зараз прокинуся в обіймах коханого. Але ні — це була сувора і жорстока реальність.

Я відчула, як очі наповнюються сльозами, але це ще не був час плакати. Мені треба було триматися гідно, показати, що я сильніша за біль, що ніхто не зламає мене тут і зараз. На ватних ногах я підійшла ближче саме в той момент, коли вони перервали поцілунок. Я голосно, з іронією в голосі сказала.

— Яка ідилія, - хоча це було більше схоже на істерику.

Тоні повільно повернувся до мене, і я побачила страх, розгубленість і сором у його очах. Але цей погляд вже не викликав у мене довіри — тепер він тільки посилював моє розчарування. А ось Беатріс залишалася нахабно посміхатися, немов виграла якусь війну.

Вона хотіла не просто попередити мене. Вона хотіла показати, що він обрав її. І, здається, їй це вдалося. Я зрозуміла, що не дозволю собі впасти перед нею на коліна і розплакатися. Ні, я мусила триматися. Я дивилася на них обох і сказала, відчуваючи, як душа рветься від болю.

— Що, сумно стало через те, що тебе тут побачили? — я посміхнулася крізь сльози. — А знаєш, я справді вірила, що ти мене кохаєш. Шкода, що не зрозуміла цього раніше. Беатріс, ти мала рацію. Він дуже хороший актор.

— Каро, послухай, це зовсім не те, що ти думаєш, - Тоні намагався мені щось пояснити. – Насправді...

— Мені байдуже. Я все бачила, - я не дала йому закінчити. – Ти навіть не намагався відштовхнути її. Якщо ви щось і маєте — бажаю вам щастя. Бо іноді мені здається, що ти закоханий лише у свою роботу, а не в мене.

Я розвернулася і почала йти, сльози ринулися рікою, і я вже не могла стримувати біль, який розривав серце. Я чула, що за мною хтось крокує, і ще мить — і Тоні повернув мене до себе. Але я відчула лише огиду до його дотиків. Цими ж руками він обіймав іншу.

— Більше ніколи не смій мене торкатися, — холодно сказала я. — Ти став мені огидним. Іди до своєї Беатріс, ви чудово пасуєте одне одному. А це... — я зняла обручку, кинула їй у руки. — Ця річ більше мені не потрібна. Подаруй її комусь іншому. Тій, що знову повірить у твої казки про велике кохання.

Я підняла голову, щоб приховати сльози, і додала. Біль розривав мене з середини. Хотілось кричати, руйнувати все на своєму шляху. А ще плакати.

— Яка ж я була дурепа. Навіщо все це? – кричала я. – Я для тебе завжди була просто завданням, яке треба виконати. Саме тому і не розповідав батькові.

— Але я... – сказав Тоні.

— Навіть не хочу тебе слухати. Сьогодні я подам заяву на розлучення, і ти знову станеш вільним, - різко сказала я. – Збирай речі тоді, коли мене вдома не буде. Бачити тебе більше не хочу.

Я не стала слухати більше, просто пішла геть. Цього разу мене ніхто не зупиняв. І сльози лилися безупинно — я більше не могла їх стримувати. Боліло неймовірно. Я сіла за кермо і швидко поїхала, прагнучи втекти від усієї цієї жорстокої реальності. Я просто не могла дивитися на Тоні. Мої надії, мрії, сподівання розбилися в один момент. Я хотіла створити справжню родину з ним, і тепер... тепер я не могла навіть уявити, що коли-небудь знову довірю йому.

Не в змозі більше керувати, я зупинила машину біля виїзду з парку. Страшно дивно — стільки років живу тут, а ніколи не бувала в таких місцях. Але зараз мені було байдуже. Крик душі вирвався назовні — я плакала, голосно ридала, не стримуючи себе.

За що? Чому так зі мною? Чому саме я? Чи заслужила я це? Мабуть, заслужила. Я ненавиділа його. Він зруйнував мене. І навіть коли серце ще тихо шепотіло, що треба поговорити, дізнатися правду, я не могла і не хотіла.