Глава 47. Тоні

Після тренування та розмови з Картером мені справді стало легше на душі. І не через те, що фізичний біль відступив, а саме морально відчувалась певна розрада. Цей місяць розлуки й самотності, несправедливих звинувачень і болю, нарешті трохи відступив.

Я сумував за своїм найкращим другом, хоча й не хотів це собі зізнаватися. Уявляв, як він десь там, далеко від мене, теж, можливо, відчуває порожнечу і самотність. Я був впевнений, що образа з часом зітреться, що наші дружні стосунки вийдуть з кризи — адже справжня чоловіча дружба здатна пережити навіть гірше, ніж розрив через недовіру.

Водночас у мене залишалося невелике, але наполегливе сподівання, що Картер рано чи пізно розлучиться з Беатріс. Я бачив, як він щиро її кохає, але ця дівчина зовсім не варта його почуттів.

Вона — эгоїстична, надто впевнена в собі, не здатна поважати ні чужі почуття, ні думки, ні навіть здоровий глузд. І я боявся, що одного дня вона може підступно завадити моїм стосункам із Карою — вставити палки в колеса, які ми так довго намагалися тримати у належному руслі.

Повернутися додому мені ще не дуже хотілося. Я вирішив завітати до батька — загалом, мені набридло відтягувати цю розмову, що накопичувалась у моїй душі. Я мусив розповісти йому правду — про те, що я закоханий у Кару і що маю намір жити з нею далі.

Ця жінка стала для мене справжнім світом, і я не хочу втрачати її через якісь дрібниці. Генерал зустрів мене холодним спокоєм, і я вже подумав, що він знає, про що я збираюся говорити. Його мовчання мене лякало — воно було важчим за будь-який приголомшливий вибух чи бойову операцію, бо в таких ситуаціях ти хоч приблизно знаєш, що очікувати. А тут — ні.

— Батьку, — почав я, збираючи всю волю в кулак. — Я мав це сказати тобі раніше, але не наважувався. Проте сьогодні я готовий, — глибоко видихнув. — Я закоханий у Кару Ріддель, по-справжньому. І зрозумів це дуже швидко. На щастя, вона відповіла мені взаємністю, — він не сказав ні слова, просто дивився на мене. — Для мене це давно не просто завдання. Я хочу бути з нею, навіть якщо ти скажеш, що це неприпустимо для працівника ФБР. Але це мій вибір. І я готовий вислухати будь-яку твою критику.

Він продовжував мовчати, уважно оглядаючи мене, ніби хотів розгадати щось за моїми очима. Було відчуття, що він взагалі не здивований моїми словами. Мовчання створювало напруження, що тиснуло, наче камінь на грудях. Я хотів, щоб він хоча б щось сказав — хоч одну фразу, хоч найменший прояв емоцій. Але ні.

— Ти впевнений у своїх почуттях? — раптом запитав він, ніби читав мої думки.

— Так, — відповів я твердо.

— Тоді я не бачу сенсу сперечатися. Ти завжди був упертим, — і на мить з’явилася усмішка. — Але послухай, якщо вона тебе робить щасливим... — він замовк, ніби вагаючись. — Я не буду вам заважати. Ти мій син, і мені важливо твоє щастя. Якщо Кара робить тебе кращим — значить, вона варта цього. Звичайно, мене це непокоїть, і я не цілком задоволений твоїм вибором, але я давно здогадувався. Ти не так добре приховуєш свої почуття, як думаєш, — він посміхнувся тепліше. — Дякую, що чесно розповів. Нехай поки так буде, а далі — як життя розсудить.

Я важко видихнув, ніби скинув з плечей великий тягар. Це була несподівана реакція, не така, на яку я очікував, але тепла й обнадійлива. Здавалося, навіть генерал здатен мене здивувати. Я хотів швидше поділитися новиною з Карою — тепер вона могла бути спокійною, знати, що мої почуття до неї справжні і що більше ніхто не завадить нам бути разом.

Після розмови я ще трохи посидів із батьком, а потім швидко вийшов з управління, відчуваючи прилив енергії і радості. У голові крутилися слова батька, і я вже мріяв побачити Карино обличчя, почути її сміх, відчути, що ми знову разом.

Та біля машини мене чекав неприємний сюрприз. Там стояла Беатріс — вона чекала на мене, як завжди з тією викличною посмішкою. Мені аж потемніло в очах. Я не хотів зустрічатися з нею, особливо після того, як вона знову втрутилася в моє життя. Зробив вигляд, що не помічаю її, і пішов до машини.

— Невже навіть не привітаєшся? — пролунав її голос із легким насмішкуватим відтінком.

— Мені байдуже на ввічливість, — холодно відповів я. — Здається, ми з тобою все вже з’ясували, коли ти збирала свої речі. Тому краще йди, я не в настрої спілкуватися.

— Я була в офісі твоєї коханої, — посміхнулася вона ще ширше.

Ці слова змусили мене різко відійти від машини й наблизитися до неї. Ударити її не було в моїх намірах — я поважав себе і не хотів опускатися до її рівня, але мені хотілося дати їй зрозуміти, що я не боюся і не збираюся терпіти таку поведінку.

— Навіщо ти це робиш? — запитав я з небезпекою в голосі.

— Хотіла ближче познайомитися з дівчиною, яку ти обрав, — знизала плечима вона. — Скажу так: Кара цікава, але місцями дуже наївна. Вірить у все, що їй скажуть.

Вона дивилася не прямо в очі, а кудись убік, ніби соромилася зізнатися у чомусь важливому. Потім різко повернула погляд назад, підкреслюючи кожне слово.

— Знаєш, я думала, що тобі подобаються зовсім інші типи дівчат, - фиркнула вона. – Не такі саркастичні і різкі. Ти ще мене дивуєш, Ентоні.

— Беатріс... — мої слова зірвалися на голосі, що ледве стримував гнів. — Що ти їй сказала?

— Чи це має тебе хвилювати? — глузливо відказала вона. — У вас же велике та чисте кохання. Бувало.

А тоді трапилось те, що я точно не очікував. Вона несподівано притягнула мене до себе і поцілувала. Це було так несподівано, що я стояв, мов прибитий, не розуміючи, що робити. Ніяких почуттів у мене до неї не було — лише здивування і внутрішній протест. Коли до мене нарешті дійшло, що я роблю, я відштовхнув її. Але було вже пізно.

— Яка ідилія, — почув я тихий, але чіткий голос.

Обернувшись, я побачив Кару, яка стояла осторонь, спостерігаючи за цією сценою. Її очі блищали сльозами, а обличчя було сповнене болю. І я зрозумів, що вона побачила далеко не все, але навіть те, що вона побачила, вже було достатньо, щоб зламати щось у її серці...