Глава 28. Тоні

Додому я повернувся в абсолютно незвичному стані — в голові кружляли безліч думок, емоції вирували наче буря. Мені було важко зрозуміти, що ж зі мною відбувається. Я не міг збагнути, куди подіти всі ці почуття, які раптом нахлинули, наповнюючи кожну клітинку душі.

Здавалося, я починав по-справжньому закохуватися в Кару, і це було одночасно і прекрасно, і страшно. Я ніколи раніше не відчував нічого подібного. Навіть те, що колись було зі мною і Беатріс — цю маленьку, що пройшла крізь моє життя як тінь — здавалося блідою тінню того, що я тепер відчував до Кари. Вона займала в моєму серці величезне місце, яке я не уявляв, що комусь дозволю зайняти.

І ще гірше — я розумів, що все це неминуче колись закінчиться. Адже Кара — це завдання, справа, що покладена на мене. Вона не просто жінка, з якою можна прожити усе життя. Все було інакше з самого початку. З того самого моменту, як я вперше побачив її в літаку, вона вже почала жити в мені, в моєму серці. Я знав, що ніколи не забуду її. І тепер, проживши з нею ці кілька днів, я точно не хотів покидати це місце, цей новий світ, який стрімко став для мене домом.

Маркус, її дід, теж став для мене чимось більше, ніж просто людиною з минулого. Він став рідним. Я хотів захищати їх обох — і не лише тому, що це була моя робота. Це було справжнє почуття, яке виникло всередині, і я не міг його ігнорувати.

Звичайно, у мене виникли підозри, хто ж міг за цим усім стояти — хто міг спробувати розкопати інформацію, яку так ревно Кара ховала. Ніхто ж навіть не здогадується про її унікальний талант, про те, що вона не просто звичайна дівчина, а геніальна винахідниця, котра відкрила мені душу. Саме тому я не міг підвести її, не міг допустити, щоб хтось пошкодив їй чи зашкодив у будь-який спосіб.

Тож зараз — треба цінувати кожну хвилину, проведену з нею, кожен момент щастя, який мені пощастило розділити з Карою. Та я усвідомлював, що колись прийде час, коли мені доведеться покинути її, повернутися до своєї справи, до життя, яке я зненавидів, але яке було моїм обов’язком. Я готовий був відтягувати цей момент, як тільки можливо, наскільки вистачить сил і розуму.

Саме з таким тяжким серцем я і прийшов додому. Цей будинок вже здавався мені місцем, куди хочеться повертатися, хоч я й не міг пояснити, чому так сталося. Чому це стало для мене «моїм»? Це було дивно, але щиро.

Кара стояла на кухні, спершись об стіл, її дихання було важким і рваним. Я помітив у її очах тінь суму і втоми — ніби її хтось ображав чи щось тривожило. В душі мені захотілося розірвати будь-кого, хто завдає їй болю.

Тихо підійшовши, я обійняв її ззаду. Спершу вона застигла, ніби вражена несподіванкою, але потім розслабилася і притулилася до мене. дівчина ще звикає до моєї постійної присутності в її житті.

— Ти в порядку? — запитав я, намагаючись приховати тривогу.

— Так, — ледве чутно прошепотіла вона. — Ні, насправді все зовсім не так просто. Сьогодні був Гаррі, потім дзвонила матір… Всі вони вперто намагаються дізнатися про тебе якомога більше. Особливо моя мати — вона тебе явно не любить після того інциденту.

Я посміхнувся, намагаючись подарувати їй хоч трохи впевненості. Хоча в мене в самого її було не надто вже й багато. Але Карі цього знати не обов’язково.

— Знаєш, мені байдуже, що вони думають, — в знизав плечима. — Ніхто з них не добереться до моїх таємниць. Ніколи.

Вона повільно повернулася до мене, дивлячись з глибинним, пронизливим поглядом, і я відчув, як щось глибоко всередині починає тремтіти.

Я давно знав, що мушу їй розповісти. Це буде чесно. Вона довірила мені свій найбільший секрет — що вона винахідниця. А я досі тримав свою правду в собі, як камінь, що тисне на душу. Мені ставало боляче від цього, немов внутрішній розрив не давав дихати. Нехай і не мав права розповідати, але я вирішив: настав час.

— А я? — раптом запитала вона, не відводячи від мене очей. — Ти розкажеш мені свою найбільшу таємницю?

Чи справді прийшов той момент? Чи готова вона почути правду? Я ще не знав. Але тягнути далі не було сенсу. Рано чи пізно це стане відомо. А у фільмах завжди все відтягували, а потім починались проблеми.

— Пішли зі мною, — сказав я, простягнувши їй руку.

Довго вона мовчала, дивлячись на мою долоню, не наважуючись взяти її. Це був переломний момент — чи довіряє вона мені по-справжньому? Питань було безліч, а відповіді поки що не було. Нарешті, після кількох секунд, вона обережно взяла мою руку.

Ми опинилися на невеликому пагорбі, на схилі гори, поруч із покинутою фермою. Місце було тихе і майже безлюдне, сюди ніхто не заїжджав, тож це було ідеальним сховком. І до того ж, звідси можна було швидко дістатися до міста, якщо знаєш дорогу. У разі чого — втекти легко. Ми сиділи на холодній землі, дивлячись, як під нами розкинулося місто — величезний мурашник, що ніколи не спить.

— Ну, і який твій секрет? — нарешті запитала вона.

— Я розповім, — почав я, намагаючись стримати хвилювання. — Але тільки пообіцяй, що вислухаєш мене повністю, не перебиваючи. Мені це дуже важливо.

— Добре, — з посмішкою, яка ховала хвилювання, відповіла вона. — Але ти мене вже лякаєш. Сподіваюся, ти не збираєшся мене вбити?

— Ні, — я посміхнувся, хоч усередині розумів, що зараз відкрию щось дуже серйозне. — Все навпаки.

— Ти вже знаєш, що моє дитинство було непростим. Мій прийомний батько… він працює у правлінні, але не так, як ти могла подумати, - я шумно видихнув. – Він генерал, керує відділом національної безпеки у ФБР.

— Твій батько — у ФБР? — вона застигла, немов її від напруги ось-ось мало розірвати.

— Ти ж пообіцяла мовчати, — посміхнувся я. — Але так, і не тільки він. Я теж — агент ФБР. Працюю там, і не просто так, а один із найкращих.

— Тобто… — не встигла Кара стримати здивування. — Усі твої навички — це через те, що ти агент? І твоє життя — це завдання? А ми… А я — твоя чергова операція? Ти цю всю справу наперед спланував?

Вона різко встала, почала нервово ходити колами. Краще це їй почути від мене, але ніхто не обіцяв, що це буде легко. Проте вона все одно би дізналась. І потім стало би все набагато гірше.